До характеристики "общества мочемордия".
Шевченкові біоґрафи, розповідаючи про поетові поїздки по Україні в 1843 р., спинюють ся й на тім епізодї, котрого змістом є познайомленє й приставанє поета з українським "обществом мочемордия".
На чолї общества стояв дїдич пирятинського повіту, пенсіонований гусарин, Віктор Закревський. Члени "общества", покланяючись Бахусови, називали себе мочемордами, бо не уживаючи слова "пити", вони знали тільки "мочити морду". Титулували себе відповідно до заслуг: мочимордиє, високомордиє, висопянїйшество. Роздавали собі відзнаки: сиволдай в петлицю, бокал на шию, велику фляшку через плече. Мали специяльні днї посьвячеві Бахусови. Скликали ся до компанії так, що бас ревів "ром пунш! ром пунш!", тенори тягли "полпиво-ґлїнтвайн!", а дишканти співали "біла красна, сладка водка!" Великий маґістер витав зібраних промовами. Щирому мочимордї не вільно було пити простої горівки, але "настоянку". Коли такої не було, вкидано в простюху яку-небудь монету і виходила "настоянка". Голова "общества" Закревський мав титул високопянїйшества і ордер — велику фляшку через плече. Де-не-будь би мочеморди звйшли ся, вони гуртували ся разом під проводом свойого голови. А сходили ся часто по домах українських дідичів, Українців і Поляків.
Дня 29. червня ст. ст. 1843. р. мочеморди трапезували у Мосївцї пирятинського повіту, в домі старенької дїдички, ґенералової Тетяни Вільхівської, що на сьв. Петра і Павла завдала в себе баль для сусїдів. Не було воно в неї першиною. Нераз на бали в неї сотки гостий по кілька днів їли, пили, гуляли, грали в карти, при чім, розумієть ся, програвала найбільше старенька ґенералова, а не маючи готівки, платила векслями, які по смерти її (1856. р) були причиною скандальних процесів. В той-то український Версаль заїхав 29. червня 1843. р. і Шевченко в товаристві сусіда панї ґенералової, Євгенїя Гребінки. Шевченка сподівали ся і ждали з зацікавленєм. Коли появив ся, все звернуло увагу на нього. Панї дому окружала його своєю специяльною увагою. Та ще більше уваги посьвятили йому мочеморди. Зараз по перших танцях вони і втягли його в своє "Общество". В ньому Шевченкови, видко, подобалось, коли пристав до членів так щиро, що й пізнійше радо приятелював з ними, особливо з Його Високопянїйшеством Закревським і простим мочемордою Чужбинським, пізнїйшим автором споминів про поета. Там він, певне, пізнав ся і з постійними гостями Вільхівської Василем Тарновським, ґр. де Бальменом, маршалком пирятинського повіту Селецьким і ин. I з усїми пізнав ся добре, бо не при порожній. А сказано: In vino veritas — до чарки й душа з людини вилазить...
Вже сучасники мочемордів різно на них дивились; різно й приятелї Шевченка оцінювали його приятельованє з ними. Велика приятелька й почитателька поета княжна Варвара Миколаївна Репнїна сильно докоряла йому за приставанє з Закревським, сердила ся на кожду поетову згадку про нього чи в загалї про Мосївку. Вона перестерігала його, щоби у невідповіднім товаристві не занапастив свойого таланту. Не розуміла, що може вязати його з цехом пяниць. І певно не одна вона ворожо відносила ся до того цеху. Але й не перший, здаєть ся, біоґраф Шевченка, Кониський, умів оправдувати його а з ним і ціле "общество мочемордия". Кониський бачив тут лиш продукт пригнїчености житя й духа в кругах української інтелїґенциї за царя Миколи, коли безпечно можна було справляти хиба одно "мочемордие". Незуживана енерґія мусїла знайти собі спуст; от вона і знаходила його там, де й було їй можна. Так міркував Кониський, а порівнуючи мочемордів, навіть самого Закревського, котрого знав лично, з сухомордами, не вагав ся признати висшу моральну вартість мочемордам. Тим і пояснював Шевченків вибір між одними і другими. Між пяними поет забував за тверезих. А про яке будь єднане ідеалїв поезиї з "мочемордиєм" — зауважив Кониський — ледви чи можна серйозно промовити хоч одно слово. (О. Кониський: Т. Шевченко-Грушівський, хронїка його житя, т. І, ст. 126, 133 — 134, 141.).
В оправдуваню мочемордів голос Кониського, як вже замічено, не перший. Оправдувано так само й сучасних їм українських балаґулів, котрі з своїм королем Конґо recte Антоном Шашкевичем різнились від мочемордів хиба ширшою проґрамою дїяльности, хоч і мочеморди, переносячи свої пописи на ширшу арену містечкових ярмарків, приміром, в Ромни, старались наслїдувати в дечім балаґулів. Та коли для мочемордів оправданє Кониського могло б бути якимсь оправданєм, то вже нїяк не може воно бути оправданєм для того балаґульства, що знане нам з Франкової студиї про Антона Шашкевича (Зап. Н. ТОВ. ІМ. Ш. Т. 57), а ще красше з сучасних сатир, як квінтесенция висшої розпусти ("Bałaguły, obrazek obyczajowy" в Albumi Pszonki Льва Зєнковича, Париж 1845; — "Jarmark Bałtski, Panegiryk Bałagułów" в "Chmurach Przeszłości" ґр. Юлія Струтинського, Вильно 1844). Ґр. Ю. Струтинський так схарактеризував балаґулів:
Hołdownicy próżniactwa і dzikiej swobody
Za godła swojej kasty wzięli bat i brody,
Za hasło — wzgardę wiedzy, umysłu niezdolność,
Za cel — oryginalność, wyuzdaną wolność,
Koń, lulka, harap, charty, pozioma rozpusta,
Kłótnie, wrzawy, szyderstwo są ich cechy, gusta.
Lecz ich życiem, tryumfem, szczęściem są jarmarki,
Tam to oni zaszczytnie kręcą sobie karki,
W arlekińskim odzieniu latają po rynku,
Tłuką żydów i chamów, lub buszują w szynku.
Jeśli zoczą kobiety, w malignie swawoli
Na ulicę w dzień biały wyskakują goli,
Szczują psami łydziuków, przekupek, nędzarzy,
A nawet i w kościołach, u stopni ołtarzy
Gotowi płatać sztuki...
Хиба досить. Таке товариство не було-б цікаве на українського поета, анї український поет не вмів би в ньому знайти ся. А прецінь і йому приписувано якісь утаєні висші інтенциї; добачувано в нього патріотичну акцию, масковану перед правительством резолютивну конспірацию! Чи ту гадку про балаґулів мав на мисли Кониський, коли говорячи про мочемордів застерігав ся проти якого небудь єднаня поезиї з мочемордиєм? Колиб він знав був приклонників "мочємордия" бодай деяких близше, може й не робив би такого застереженя; може знайшов би й нове, хочби й дрібне, поясненє звязку Шевченка з "обществом".
Нам нинї лиш припадок може відслоняти минуле. Таким припадком я вважаю записанє одного цікавого факту з житя українських мочемордів на картках "Wspоmień" Мартина Залеського (Львів, 1893, ст. 69—79).
Мартин Залєський, свояк польського поета, споминами хлопячих лїт (прожитих у свойого дїда, ґр. Ер. Коморовського, в Лучичах сокальського повіту) звязаний з Галичиною; будучи в 1849 р. официром при гусарськім полку царевича престолонаслїдника, він зі своїм полком переходив через Галичину на Угорщину де на вступі заобсервував, що польські дїдичі східної Галичини "під болїсним вражінєм недавної ще різнї не крили ся з бажанєм, щоб Галичина могла бути прилучена до Росиї".
З цілого воєнного походу він подає інтересні спостереженя. Та для нас інтереснїйше те що розповідає про равшний свій побут на Україні, в Пирятинщинї.
З початку 1846 р. гусарський полк кн. Ольги, при котрім служив тоді Залєський, стояв у Пирятинї. В нужденнім місточку не було що робити. Офіцири розкватирували ся по доокрестних селах, де багатійші дідичі приймали їх як своїх тим охотнїйше, коли се були Українці. Залєський пізнав там Селецьких, Закревських, Тарновських, Вільхівських, Долгоруких, Барятинських, Рєпнїнів, словом, цілий круг знайомости Шевченка. Усї приймали гостий; балї і забави не переводились, а кожде принятє тревало бодай три днї.
Кватируючи на однім з фільварків кн. Долгорукого, Залєський буває у нього в Теплївці, де пізнає ся з шваґром його, шефом канцеляриї ґенерал-ґубернатора Бібікова, Писаревим. Результатом того знакомства — кілька сторінок споминів про любовні зносини Бібікова з жінкою Писарева (з роду Вишневською), про її амури з студентом київського унїверситету Коцюржинським, про хабарництво Писарева й його цинїзм.
Перенесений в 1847 р. з полком до Переяслава, Залєський не забував зa пирятинських знайомих. Користає в кождої нагоди, щоб туди робити екскурзию. Був на тридневнїм бали у Тарновських в Качанівці, на другий триднївці Закревських; кінчив мясниці у Вільхівських. На всїх тих балях танцював мазура з панною маршалківною Марусею Селецькою, сестрою київського віцеґубернатора. Не мавши урльопу, спокутував на се потім у війсковім арестї.
Весною 1848 р. полк Залєського з цілою дивізиєю мав винести ся з України до Королївства. З тої хвилї подаю спомини дословно.
“Добра старуха — пише Залєський — панї ґенералова Вільхівська, в котрої ми через два роки нашого побуту в Пирятинї бували дуже часто, бо гостинний дім її був головним огнищем численних зібрань цілої околиці, заповіла на пращанє гусарів великий баль у себе. Три повіти зїхали ся на той пир, а при жвавих танцях молодїжи можна було підслухати не одно тужне зітханє, підглянути слїзки в гарних оченятах. Одначе виявилась там, на жаль, і відворотна сторона, що набавила нас прикрих наслїдків. Підчас численних тоастів при вечери один з обивателїв околиці, п. Віктор Закревський, зачерши мрій з шампанського, що його любив спивати невміру, коли вже не стало в нього концепту на придуманє нового тоасту, запропонував без намислу випорожнити чарку за щастє новооголошеної француської республики. На те офіцир Ціхонський, що сидїв коло нього таксамо підохочений вином, відзиваєть ся півголосно: "Красше вже, панове, випиймо за славу будучої української республики!" Очевидно, ніхто не піддержав того невчасого внесеня і чим борше повставано від столу, щоб справа затерлась. Тільки кн. Долгорукий шепнув менї тихо: "Au nom du ciel, tachez de remettre votre camaraä la raison, car vous pouvez avoire tous de de grands dеsagrеments". Але тутже танці розпочали ся наново й нїхто вже не згадував нерозважного вибрику. Яке-ж було наше здивованє, коли в кілька тижнїв пізнїйше генерал-адютант Ореп, висланий від царя, здігнав наш полк під Житомиром і почавши з полковника, брав кождого з офіцирів на індаґацию з окрема, випитуючи про найменші подробиці того великого, ніби полїтичного, злочину. Показало ся, що пан маршалок повіту, димісіонований ґенерал Селецький, котрий був з дочками на тім бали в панї Вільхівської, почував ся до обовязку зарапортувати про нерозважний інцідент при чарці шефови жандармів у Петербурзї. Ґенерал Ореп зрозумів цілу безосновність того і прирік представити цареви річ, а радше недорічність у правдивім сьвітлї. Одначе ледви ми прибули до містечка Парчева в Польськім Королївстві, де наш полк станув кватирою на зимованє, полковник Гохгавзен одержав димісию, Ціхонський зістав переведений до полку чугуївських уланів у глибину Росиї, а пятьох молодших офіцирів, між ними й мене, перенесено до різних полків того самого оружя в цілій армії — згідно з царським указом. А що всї ми, з винятком Ціхонського, були в цілій тій дурній справі зовсїм невинні, то треба припускати, що той вельми прикрий для нас і діймавий царський розказ був викликаний таким значним числом Поляків у полку. В кождім разї був то результат долїтного пожитя і приязних зносин з домом репрезентанта шляхти пирятинського повіту. Одначе любов правди велить менї додати, що той чесний достойник був там взагалі нелюблений, а згодом ми довідали ся, що дочки з плачем на вколїшках благали його, щоби не висилав такого нїкчемного доносу. І Вікторови Закревському не уйшло воно плазом. Візваний до Петербурга, лично мусїв ставати перед шефом жандармів Дубельтом, але що старий Малорос умів спритно прикинутись дурником, при тім і вигляд мав справдї досить комічний, то і вдалось йому розсьмішити ґенерала й він одержав дозвіл вертати домів, з острим наказом, щоби на будуче не важив ся тоастувати з гусарами. Так хвилева симпатия для Французів по пяному набавила його чималого страху і значних коштів на поневільну подорож до Петербурга".
Ледви чи знав Залєський, що роком ранше того факту поарештовано в тих самих сторонах членів Кирило-Методиївського Братства, з котрими всї гостї панї Вільхівської стрічали ся. Коли б знав, то він, хоч і як молоденький, умів би инакше подивити ся на тоасти Закревського й Ціхонського. Вони могли не без підстави наполохати зібраних; приймавши недавно в себе Шевченка і його приятелів, вони були й так підозрені.
Закревський, що для свойого окруженя став ся enfant terrible, може й не так дуже по пяному виголосив свій тоаст: до безпамяти голова мочемордів не впивав ся: не даром був голова. Коли би знати, що з нього озвалась стара думка, то й Шевченкове приятельованє з ним було би зрозуміле для нас. Була б зрозуміла для нас дальше й антипатия Шевченка до Селецьких, хоч з панною Марусею Селецькою він — як звісно — приятелював.
Про Ціхонського скажу, що він поляг в повстаню 1863. р. під Славутою.
[Дїло]
15.11.1913