РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ
43. "Загальна солідарність, яка є фактом і благом для нас, є також і обов’язком" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 17: l.c., 265-266]. Сьогодні багато осіб схильні вважати, що нікому нічого не винні, крім самих себе. Вони вважають, що мають тільки права і часто натикаються на серйозні ускладнення у дозріванні до відповідальності за інтегральний розвиток себе та іншої людини. З цієї причини важливо домагатися нової рефлексії над тим, у який спосіб права передбачають обов’язки, без яких вони перероджуються у сваволю [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2003, 5: AAS 95 (2003) 343]. Ми є нині свідками серйозного протиріччя. З одного боку, ми спостерігаємо за домаганням вигаданих прав безапеляційного та зайвого характеру, домаганням їх визнання і захисту державними органами, а з іншого боку, існують елементарні та фундаментальні права, які не визнають і порушують щодо дуже значної частини людства [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2003, 5: AAS 95 (2003) 343]. Часто спостерігається зв’язок між домаганням права на надлишок чи просто права на порушення права і гріх у багатих суспільствах та браком харчів, питної води, середньої освіти чи медичного обслуговування у деяких регіонах недорозвиненого світу, а також на окраїнах великих метрополій. Згаданий зв’язок полягає у факті, що права індивіда, відірвані від контексту обов’язків, який надає їм закінчений сенс, стають нерозумними і розкручують практично необмежену і позбавлену критеріїв спіраль бажань. Перебільшене акцентування на правах закінчується забуттям обов’язків. Обов’язки визначають права, оскільки випливають із антропологічного і етичного контексту. Якщо права вписуються в об’єктивну правду, то не стають сваволею. Через це обов’язки зміцнюють права і пропонують їхній захист, і промоцію цього треба взяти як завдання, яке потрібно виконати у службі загальному благу. Натомість, якщо права людини ґрунтуються лише на рішенні зібрання громадян, вони можуть бути змінені будь-якої миті, отже, обов’язок поваги до них і їх дотримання у загальній свідомості послаблюється. Тоді уряди, а також міжнародні організації можуть забути про об’єктивність і "невідчужуваність" прав. Коли доходить до цього, справжній розвиток народів наражається на небезпеку [Пор. Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 13: l.c. 781-782]. Подібна поведінка ставить під сумнів авторитет міжнародних організацій, особливо в очах країн, що більше потребують розвитку. Вони домагаються, щоб міжнародна спільнота вважала своїм обов’язком допомагати їм у тому, щоб вони стали "творцями власної долі" [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 65: l.c., 289], тобто щоб вони прийняли зі свого боку обов’язки. Обмін взаємними обов’язками мобілізує набагато більше, ніж усього лише домагання прав.
44. Концепція прав і обов’язків у розвитку повинна враховувати також питання, пов’язані з демографічним зростанням населення. Це дуже важливий аспект справжнього розвитку, тому що він стосується невідчужуваних цінностей життя і сімейних цінностей [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 36-37: l.c., 275-276]. Помилкою є бачити чисельність населення першою причиною відсталості, зокрема з економічної точки зору: досить відзначити, з одного боку, значне зниження дитячої смертності та збільшення очікуваної тривалості життя, які помітні в економічно розвинених країнах, з іншого боку – ознаки кризи, які помітні у суспільствах, де є тривожне зниження рівня народжуваності. Звичайно, треба приділяти належну увагу відповідальному народжуванню дітей, яке, серед іншого, становить фактичний внесок в інтегральний людський розвиток. Церква, якій залежить на справжньому людському розвиткові, рекомендує йому повну повагу до людських цінностей, у тому числі у використанні сексуальності. Її не можна зводити до простого гедоністичного факту чи веселощів, як і не можна зводити статевого виховання до технічного інструктажу, який дбає лише про захист від можливого зараження чи "ризику" завагітніти. Це дорівнювало б зубожінню та ігноруванню глибокого значення сексуальності, яке має бути розглянуте і прийняте з відповідальністю і людиною, і спільнотою. Відповідальність забороняє трактування сексуальності просто як джерела задоволення, чи регулювання її через політику примусового планування народжуваності. В обох випадках ми маємо справу з матеріалістичними політикою та діями, в яких люди у кінцевому підсумку страждають від різних форм насильства. Цьому всьому треба протиставити первинну компетенцію сімей у цій сфері [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 37: l.c., 275-276], а також відповідну освіту батьків, зважаючи на державу та її рестриктивну політику.
Морально відповідальна відкритість до життя становить суспільне та економічне багатство. Великі народи могли вийти з бідності завдяки своїй великій чисельності та здібностям їхніх мешканців. І навпаки, народи, що колись процвітали, зараз перебувають у фазі невизначеності, а в деяких випадках занепад пояснюється зниженням рівня народжуваності, яке є ключовою проблемою у суспільствах розвиненого добробуту. Зниження рівня народжуваності, іноді нижче за так званий "коефіцієнт відтворення", викликає також кризу системи соціального захисту, підвищення витрат на її утримання, зменшує накопичені заощадження і, як наслідок, фінансові ресурси, необхідні для інвестицій, скорочує кількість кваліфікованих працівників, зменшує резерви "мізків", які можна використовувати для потреб народу. Крім того, маленькі, а іноді дуже маленькі сім’ї наражаються на загрозу зубожіння соціальних зв’язків і неможливість забезпечити ефективну солідарність. Це ситуації, які демонструють симптом обмеженої впевненості в майбутньому, а також моральної втоми. Таким чином, стає суспільною і навіть економічною необхідністю знову запропонувати новим поколінням красу сім’ї та шлюбу, відповідність цих інститутів найглибшим потребам серця і гідності особи. З цієї перспективи, завданням держав є проведення такої політики, яка пропагує центральний характер і цілісність сім’ї, заснованої на шлюбі між чоловіком і жінкою, яка є першим і життєво важливим осередком суспільства [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Декрет Apostolicam actuositatem, 11], дбаючи про її економічні та фінансові проблеми, з повагою до природи її відносин.
45. Відповідь на найглибші моральні потреби особи також має важливі та добродійні наслідки в економічному вимірі. Справді, економіці для її правильного функціонування потрібна етика – не будь-яка етика, а етика, дружня людині. Сьогодні чимало мовиться про етику у сфері економіки, фінансів, підприємництва. Виникають центри вивчення і навчальні програми в галузі етики бізнесу, у розвиненому світі поширюється система етичних сертифікатів, що йде в кільватері ідей громадської відповідальності бізнесу. Банки пропонують так звані "етичні" рахунки та інвестиційні фонди. Розвиваються "етичні фінансування", перш за все за посередництва мікрокредиту, а більш загально – мікрофінансування. Ці процеси отримують прихильність і заслуговують на широку підтримку. Треба, щоб їхні позитивні наслідки відчули в найменш розвинених регіонах землі. Добре було б разом із цим опрацювати валідні критерії розпізнання, бо можна зауважити певне зловживання прикметником "етичний", який, застосований у невизначений спосіб, може означати цілком інший зміст, аж до того, що під цим поняттям прикриватися рішення і альтернативи, протилежні справедливості та справжньому благу людини.
Багато залежить від базової моральної системи. У цій сфері соціальне вчення Церкви пропонує свій специфічний внесок, підставою якого є створення людини "на образ Божий" (Бут. 1:27). Із цього випливає недоторканна гідність людської особи, а також трансцендентна цінність природних моральних норм. Економічна етика, яка не брала б до уваги цих двох стовпів, наражалася б неминуче на втрату своїх особливих рис і підпорядкування інструменталізації, точніше кажучи, була б підпорядкована існуючим економічно-фінансовим системам, замість того, щоб коригувати їхні помилки. Крім того, вона могла б виправдовувати фінансування неетичних проектів. Більше того, не треба звертатися до слова "етика" в ідеологічно дискримінуючий спосіб, даючи зрозуміти, що не є етичними ініціативи, формально не забезпечені цим означенням. Треба намагатися – а це важливе зауваження – щоб не тільки виникали сектори чи "етичні відділи" в економіці чи фінансах, а щоб вся економіка та фінанси були етичними і були такими не з огляду на потребу у зовнішній етикетці, а з огляду на повагу до внутрішніх вимог щодо їх природи. Щодо цього ясно висловлюється соціальне вчення Церкви, нагадуючи, що економіка зі всіма своїми галузями є сектором людської діяльності [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 32: l.c., 832-833].
46. Розглядаючи тему відношення бізнесу і етики, як і еволюції виробничої системи, видається, що прийнята донині диференціація підприємств, що мають на меті прибуток (profit), та організацій, які не націлені на прибуток (non profit), вже не відображають усю реальність, ані не можуть ефективно орієнтувати на майбутнє. За останні десятиріччя з’явилася широка проміжна сфера між двома типами підприємств. Її творять традиційні підприємства, які, однак, підписують угоди щодо допомоги відсталим країнам; фонди, що є ініціативою поодиноких підприємств; групи підприємств, що ставлять за мету суспільну користь; різнобарвний світ суб’єктів так званої громадянської економіки і економіки комунії. Не йдеться лише про "третій сектор", але про нову, широку і комплексну реальність, що охоплює приватну і публічну власність, яка не виключає прибутку, але розглядає його як інструмент реалізації гуманістичних і суспільних цілей. Факт, чи такі підприємства розподіляють прибутки чи ні, приймають цю чи іншу передбачену юридичними нормами форму, стає другорядним щодо їхньої готовності розуміти прибуток як інструмент досягнення мети, якою є гуманізація ринку і суспільства. Треба побажати, щоб ці нові форми підприємств знайшли у всіх країнах відповідну юридичну і фіскальну конфігурацію. Вони, не зменшуючи значення економічної та суспільної корисності традиційних форм підприємництва, здійснюють перетворення системи у напрямі прозорішого і реальнішого прийняття обов’язків із боку економічних суб’єктів. І не тільки. Сама багатоманітність інституційних форм підприємництва створює більш цивілізований і водночас конкурентніший ринок.
47. У країнах, засуджених на виключення або маргіналізацію у світі глобальної економіки треба реалізовувати розвиток різних форм підприємництва, а особливо тих, які здатні трактувати прибуток як інструмент досягнення цілі гуманізації ринку і суспільства. Важливо продовжувати проекти допомоги у розумінні та управлінні прагнення до зміцнення прав, передбачаючи, однак, завжди пропорційну відповідальність. У діяльності на справу розвитку треба зберегти засаду центральності людської особи, яка є суб’єктом, що в першу чергу повинен взяти собі розвиток за обов’язок. Головним благом є поліпшення життєвого стану конкретних осіб даного регіону, щоб вони могли сповнити цей обов’язок, що його не дозволяє виконувати нинішня бідність. Піклування ніколи не може бути абстрактним. Програми розвитку, щоб бути пристосованими до окремих ситуацій, мусять бути гнучкими. Натомість особи, що користають із них, мають бути безпосередньо заангажовані в їх планування і стати протагоністами їх реалізації. Потрібно також застосувати критерії зростання і супроводу – разом із контролем результатів – бо немає загальнообов’язкових рецептів. Багато залежить від конкретної реалізації намірів. "Оскільки народи є творцями власного розвитку, вони найперше відповідають за нього. Однак вони не зможуть його реалізовувати в ізоляції від інших" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 77: l.c., 295]. Сьогодні, у світлі зміцнення процесу поступової інтеграції планети, це застереження Павла VI стає ще більш актуальним. Динаміка включення не містить нічого механічного. Рішення потрібно пристосовувати до життя народів і конкретних осіб, розсудливо оцінюючи кожну ситуацію. Поряд із макропроектами потрібними є мікропроекти, та, насамперед, фактична мобілізація всіх суб’єктів громадянського суспільства: як юридичних осіб, так і фізичних.
Міжнародне співробітництво потребує осіб, які беруть участь у процесі економічного і цивілізаційного розвитку шляхом солідарної присутності, супроводу, навчання і поваги. З цієї точки зору, міжнародні організми повинні задуматися над реальною дієвістю своїх бюрократичних і адміністративних апаратів, часто дуже дорогих. Трапляється інколи, що адресат допомоги стає корисним тому, хто йому допомагає, і що бідніші служать для збереження при житті дорогих бюрократичних організацій, які на власне утримання затверджують дуже високий відсоток цих ресурсів, що мають бути, по суті, призначені на розвиток. У цій перспективі належало б висловити побажання, щоб усі міжнародні, а також і неурядові, організації подбали про цілковиту прозорість, інформуючи жертводавців і громадську думку про відсоток отриманих фондів, призначений на програми співробітництва, про справжній вміст цих програм і, врешті, про структуру коштів самої інституції.
48. Тема розвитку сьогодні також сильно пов’язана з обов’язками стосовно ставлення людини до довкілля. Бог дав його всім, а використання його є для нас відповідальністю щодо бідних, майбутніх поколінь і всього людства. Якщо природа, а перш за все людська істота, вважатиметься плодом випадку чи еволюційного детермінізму, в сумлінні свідомість відповідальності слабне. Віруючий розпізнає у природі чудесний ефект творчої дії Бога, яким людина може відповідально користуватися, щоб задовольнити свої обґрунтовані потреби – матеріальні та нематеріальні – з пошаною внутрішньої рівноваги самого творіння. Якщо таке бачення зникає, людина починає вважати природу недоторканим табу, або навпаки – допускається зловживань щодо неї. Обидві ці позиції не відповідають християнському баченню природи, що є плодом Божого творіння.
Природа є виразом любові та правди. Вона була перед нами і залишилася нам, дарована Богом як середовище життя. Вона розповідає нам про Творця (пор. Рим. 1:20) і про Його любов щодо людства. Вона призначена, щоб бути "об’єднаною" у Христі в кінця часів (пор. Еф. 1:9-10; Кор. 1:19-20). Отже, і вона є "покликанням" [Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 6: AAS 82 (1990), 150]. Природа є в нашому розпорядження не як "купа випадково розкиданого сміття" [Геракліт Ефеський, (~535 – ~475 до РХ), фрагмент 22 B124, в: H. DIELS i W. KRANZ, Die Fragmente der Vorsokratiker, Weidmann, Berlin 19526], але як дар Творця, який визначив її внутрішній порядок, щоб людина почерпнула з нього належні орієнтації, щоб "порати та доглядати її" (пор. Бут. 2:15). Потрібно також підкреслити, що поводження з природою як важливішої від самої людської особи спрямоване проти справжнього розвитку. Така настанова призводить до неопоганських позицій або до нового пантеїзму: з самої тільки природи, що розуміється в чисто натуралістичному сенсі, не може походити спасіння людини. З іншого боку, потрібно також відкинути протилежну позицію, спрямовану на її цілковиту технізацію, бо довкілля – це не тільки матерія, що нею ми можемо розпоряджатися за власними забаганками, але велична справа Творця, що містить у собі "граматику", яка вказує на доцільність і критерії для мудрого, а не інструментального чи самовільного, користування нею. Сьогодні такі викривлені концепції приносять багато шкоди розвиткові. Цілковите зведення природи до набору простих даних стає джерелом насилля над довкіллям, а навіть напряму обґрунтовує дії, які не шанують самої природи людини. Вона ж бо, складаючись не тільки з матерії, але також і з духу, і будучи такою багатою у значеннях і в трансцендентних цілях, має також нормативний характер і для культури. Людина інтерпретує і формує довкілля завдяки культурі, яка зі свого боку цілеспрямована через відповідальну свободу, уважну до вказівок морального закону. Тому проекти інтегрального людського розвитку не можуть забувати про наступні покоління, а повинні характеризуватися солідарністю і міжгенераційною справедливістю, враховуючи численні сфери: екологічну, юридичну, економічну, політичну і культурну [Папська Рада "IUSTITIA ET PAX", Компендіум соціального вчення Церкви, nn. 451-487].
49. Питання, пов’язані з піклуванням про довкілля і його охороною, змушують серйозно брати до уваги енергетичні проблеми. Грабіжницьке видобування невідновлюваних джерел енергії з боку деяких держав, владних груп і підприємств є ж бо серйозною перешкодою розвиткові бідних країн. Вони не мають економічних ресурсів, ані щоб мати доступ до існуючих невідновлюваних енергетичних джерел, ані щоб фінансувати пошуки нових і альтернативних джерел. Захоплення природних запасів, які в багатьох випадках знаходяться саме в бідних країнах, породжуватиме визиск і часті конфлікти і між народами, і в їх межах. Ці конфлікти часто розігруються на території цих країн, спричиняючи серйозні втрати в термінах смерті, знищень і подальшої деградації. Міжнародна співдружність має негайне завдання знайти інституційні дороги врегулювання справ, пов’язаних із використанням невідновлюваних запасів при участі також бідних країн, так щоби спільно планувати майбутнє.
На цьому напрямку також існує пильна моральна необхідність відновлення солідарності, особливо у стосунках між країнами, що знаходяться на дорозі розвитку, і високоіндустріалізованими країнами [Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 10: l.c., 152-153]. Розвинені суспільства технологічно можуть і повинні зменшити свій енергетичний попит як через розвиток функціонування обробної промисловості, так і через те, щоб серед своїх громадян поширювати більшу екологічну вразливість. Потрібно, крім того, додати, що сьогодні можливо отримати кращу енергетичну ефективність і водночас досягнути прогресу в пошуках альтернативних енергій. Однак, потрібен також глобальний розподіл енергетичних ресурсів, щоб уможливити доступ до них країн, цих ресурсів позбавлених. Їхня доля не може залишитися в руках першого, що дістався до них, чи залишеною на поталу логіки сильнішого. Йдеться про важливі проблеми, які – щоб вирішувати їх у відповідний спосіб – вимагають, з боку всіх, відповідального усвідомлення наслідків, залишених майбутнім поколінням, а особливо – занадто багатьом тих молодих, що живуть у бідних народах, які "домагаються своєї участі в будуванні кращого світу" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 65: l.c., 289].
50. Ця відповідальність має глобальний характер, бо стосується не всього лиш енергії, але всього творіння, що його збіднілі багатства новим поколінням лишити не можемо. Людині можна виконувати відповідальну владу над природою, щоб її оберігати, отримувати з неї вигоди, а також і культивувати в нових формах і завдяки новим розвиненим технологіям, так щоб могла вона гідно прийняти і прогодувати проживаюче в ній населення. Для всіх є місце на цій нашій землі: на ній уся людська сім’я повинна знайти необхідні багатства до гідного життя, з допомогою самої природи, що є даром Бога для Його дітей, вносячи власний вклад праці та винахідливості. Мусимо, однак, прийняти як серйозний обов’язок необхідність передати новим поколінням землю у такому стані, щоб також і вони могли гідно в ній проживати і далі обробляти. Засновує це завдання спільного "вибору – після відповідального визначення – дороги, якою треба йти з метою зміцнення союзу між людиною і довкіллям, що має бути відблиском любові творця Бога, від якого ми вийшли і на дорозі до якого ми є" [Пор. Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2008, 7: AAS 100 (2008) 41]. Бажано, щоб міжнародна співдружність і окремі уряди зуміли в ефективний спосіб протиставити себе таким способам користування середовищем, які виявляються руйнівними. Також необхідним є здійснення компетентними органами необхідних зусиль, щоб економічні та суспільні кошти, що виникають із користування спільними ресурсами довкілля, стали б прозорими і забезпечувалися тими, хто з них користає, а не іншими народами чи майбутніми поколіннями: охорона середовища, запасів, як і клімату, вимагає, щоб усі відповідальні в міжнародному масштабі діяли колективно і виявили готовність до дії з добрими намірами, шануючи закон і солідарність щодо слабших регіонів планети [Пор. Пор. Бенедикт XVI, Промова до учасників Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (18.04.2008): Insegnamenti IV, 1 (2008), 618-626]. Одним із найважливіших завдань економіки є власне ефективніше споживання, а не зловживання запасами, маючи завжди на увазі, що поняття ефективності не є аксіологічно нейтральним.
51. Спосіб, у який людина трактує довкілля, впливає на те, як трактує вона саму себе, і навпаки. Це є викликом для сьогоднішнього суспільства – серйозно переглянути свій стиль життя, який у багатьох частинах світу схиляється до гедонізму і консумпціонізму, залишаючись байдужим до шкоди, що з цього виникає [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1990, 13: l.c., 154-155]. Потрібна ефективна зміна ментальності, яка нас схилить до прийняття нових стилів життя, "у яких пошук правди, краси і добра, а також спільнота людей, що прагне спільного розвитку, були б елементами, що визначають вибір якості споживання, ощадливості та інвестицій" [Пор. Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 36: l.c., 838-840]. Кожне порушення солідарності та громадянської дружби спричиняє екологічну шкоду, подібно як зі свого боку деградація середовища викликає незадоволення в суспільних відносинах. Природа, особливо в наші часи, є настільки інтегрованою у суспільні та культурні динаміки, що не є вже майже незалежною змінною. Запустілі землі та вичерпування продуктивності деяких рільничих угідь – також наслідок збіднення населення, що там мешкає, та його відсталості. Збільшуючи динаміку економічного і культурного піднесення цього населення, збережемо і природу. Крім того, скільки ж природних ресурсів знищили війни! Мир народів і між народами уможливив би також більшу охорону природи. Захоплення ресурсів, особливо води, може викликати серйозні конфлікти між задіяними спільнотами. Мирна угода, що стосується використання ресурсів, може рятувати природу і водночас добробут зацікавлених суспільств.
Церква відповідальна за творення і повинна підкреслювати також і цю відповідальність на публічному форумі. А роблячи це, повинна захищати не тільки землі, воду і повітря як дари творення, що належать усім. Повинна насамперед берегти людину від знищення самої себе. Потрібна, у певному сенсі, певна екологія людини. Деградація природи є ж бо тісно пов’язаною з культурою, що формує людське співжиття: коли "людську екологію" [Пор. Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 38: l.c., 840-841; Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 8: l.c., 779] поважають у суспільстві, з цього користається і екологія довкілля. Подібно як людські чесноти є між собою поєднаними – так що ослаблення однієї загрожує іншим, – так і екологічна система базується на повазі до проекту, що стосується і здорового співжиття у суспільстві, і добрих відносин із природою.
Для охорони природи не вистачає спонукальних чи обмежуючих економіку дій, ані навіть відповідних повчань. Це важливі інструменти, але вирішальною проблемою є цілісна моральна позиція суспільства. Якщо не поважається право на життя і на природну смерть, якщо зачаття, вагітність і народження людини робиться штучно, якщо людські ембріони жертвуються на дослідження, загальна свідомість зрештою втрачає поняття людської екології, а разом із ним поняття екології довкілля. Є протиріччям закликати нові покоління шанувати довкілля, тоді як виховання і законодавство не допомагають їм поважати самих себе. Книга природи є одна і нероздільна у тому, що стосується довкілля, сфери життя, сексуальності, подружжя, сім’ї, суспільних відносин, одним словом – сфери інтегрального людського розвитку. Обов’язки, які ми маємо щодо середовища, сполучаються з обов’язками, які ми маємо щодо особи як такої, як і стосовно інших. Не можна дотримуватися одних, порушуючи інші. Це є серйозним протиріччям сьогоднішньої ментальності та практики, яка принижує особу, руйнує довкілля і шкодить суспільству.
52. Правди і любові, нею відкритої, не можна продукувати, можна тільки прийняти. Їхнім остаточним джерелом не є і не може бути людина, але Бог, тобто Той, який є Правдою і Любов’ю. Ця засада дуже важлива для суспільства і для розвитку, оскільки ані одна, ані друга не можуть бути тільки людськими витворами – саме покликання до розвитку осіб і народів не опирається на звичайних людських роздумах, але воно є вписаним у початковий план щодо нас і є для нас усіх обов’язком, який має бути прийнятий у вільний спосіб. Те, що нам передує і що нас становить – співіснуючі Любов і Правда – вказують нам, що буде благом і в чому полягає наше щастя. Отже, вказують нам дорогу до справжнього розвитку.
ЗМІСТ (1-9)
ВСТУП (1-9)
І. ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO (10-20)
ІI. ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ (21-33)
ІII. БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (34-42)
ІV. РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ (43-52)
V. СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ’Ї (53-67)
VI. РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ (68-77)
ЗАКІНЧЕННЯ (78-79)
13.02.2013