БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
34. Любов у правді ставить людину перед дивовижним досвідом дару. Безкорисливість присутня в її житті у різних формах, які часто не визнають через виключно споживацьке та утилітарне бачення життя. Людська істота була створена для дару, який висловлює та втілює в життя її трансцендентний вимір. Деколи сучасна людина є помилково переконаною, що є єдиним творцем самої себе, свого життя і суспільства. Це припущення є наслідком егоїстичного закриття в собі, яке походить – висловлюючи це мовою віри – з первородного гріха. Мудрість Церкви завжди вказувала на присутність первородного гріха також у стані суспільства та його структурі: "Ігнорування того, що людина має вразливу природу, схильну до зла, є приводом великих помилок у сфері виховання, політики, суспільної діяльності та моралі" [Катехизм Католицької Церкви, 407; Пор.: Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 25:l.c., 822-824]. До сфер, у яких проявляються згубні наслідки гріха, долучилася вже від певного часу сфера економіки. Ми маємо чіткі докази на користь цього у ці часи. Переконання людини в тому, що вона є самодостатньою та що здатна усунути зло, присутнє в історії, завдяки лише власним діям, схилила її до переплутування щастя і спасіння з невідлучними формами матеріального добробуту і суспільної дії. Далі переконання про необхідність автономії економіки, яку слід захистити від "впливів" морального характеру, довело людину до зловживання економічним інструментом у руйнівний спосіб. У довшій перспективі ці переконання довели до економічних, суспільних і політичних систем, що потоптали свободу особи і суспільних груп, і які саме з цього приводу не були в стані забезпечити обіцяної справедливості. Як я підтвердив у моїй енцикліці Spe salvi, у такий спосіб в історії відбирають християнську надію [Пор. n. 17: l.c., AAS 99 (2007), 1000], яка натомість являє собою потужний запас суспільних можливостей на службі цілісного людського розвитку, якого потрібно шукати у свободі та справедливості. Надія додає відваги розуму і наділяє його силою скеровувати волю [Пор. n. 23: l.c., 1004-1005]. Вона вже є присутня у вірі, більше того, вона її викликає. Любов у правді живиться нею, і водночас її проявляє. Як абсолютно безкорисливий Божий дар, вступає у наше життя як щось, що нам не належить, перевершуючи кожен закон справедливості. Дар зі своєї природи виходить за межі заслуги, його правилом є надлишок. Він нам передує у нашій душі як знак присутності Бога в нас і Його очікувань щодо нас. Правда, яка рівною мірою, що й любов, є даром, більша від нас, як навчає святий Августин [Св. Августин детально вияснює цю науку у діалозі на тему вільної волі (De libero arbitrio II 3, 8 nn.). Він вказує на існуванні в душі "внутрішнього смислу". Цей смисл полягає у певній дії, виконаній поза нормальними функціями розуму, нерефлексивній і мало не інстинктивній дії, з приводу чого розум, здаючи собі справу зі своєї минущої і небезпомилкової природи, приймає існування понад собою чогось споконвічного, абсолютно істинного і визначеного. Часами св. Августин надає цій внутрішній правді ім’я Бог (Сповідь 10, 24, 35; 12, 25, 35; De libero arbitrio II 3, 8 nn.), а частіше Христос (De magistro 11, 38; Сповідь VII 18, 24; XI 2, 4).подарованою нам. У кожному пізнавальному процесі правда не є нашим витвором, але ми завжди її шукаємо або – що краще – приймаємо її. Вона, подібно як і любов, "не народиться з думки і волі людини, але в певний спосіб їй нав’язується" [Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 3: l.c., 219].
Як дар, який отримали всі, любов у правді являє силу, що творить спільноту, єднає людей таким чином, що між ними немає ані бар’єрів, ані кордонів. Спільноту людей можемо створити й ми самі, але ніколи власними силами не стане вона спільнотою повною мірою братерською, не подолає усіляких кордонів, щоб стати справді універсальною спільнотою: єдність людського роду, братерська комунія понад усілякими поділами народиться завдяки слову Бога-Любові. Займаючись цією вирішальною справою, ми мусимо, з одного боку, сказати ясно, що логіка дару не виключає справедливості та не з’являється біля неї у наступну мить чи нав’язується ззовні, а з іншого боку, що економічний, суспільний і політичний розвиток, якщо він має бути дійсно людським, повинен враховувати засаду безкорисливості як вираз братства.
35. Якщо існує взаємна і загальна довіра, ринок є економічною інституцією, яка дозволяє зустрічі осіб як економічних суб’єктів, які користуються контрактом, як правилом їхніх відносин, і які здійснюють обмін майном і взаємними послугами, щоб позадовольняти свої потреби і бажання. Ринок підлягає засадам так званої комутативної справедливості, що регулює саме відносини давання і одержання між паритетними суб’єктами. Однак соціальне вчення Церкви ніколи не нехтувало підкресленням важливої ролі дистрибутивної справедливості, а також соціальної справедливості для самої ринкової економіки, не тільки з огляду на те, що вона існує у ширшому суспільному і політичному контексті, але й з огляду на ширше переплетення відносин, у якому вона функціонує. Фактично, ринок керується всього лише засадою еквівалентності ціни товарів, якими обмінюються, він не може призвести до суспільної когезивності, якої зрештою потребує, щоб добре функціонувати. Без внутрішніх форм солідарності та взаємної довіри ринок не може виконувати свою економічну функцію. Сьогодні не вистачає цієї довіри, а втрата довіри є серйозною втратою.
Слушно підкреслював Павло VI у Populorum Progressio факт, що сама економічна система здобула б вигоду із загального застосування справедливості, оскільки першими, хто скористалися б розвитком бідних країн, були б багаті країни [Пор. n. 49: l.c., 281]. На думку Папи Римського, не йдеться лише про виправлення спотворень шляхом надання допомоги. Бідних не можна трактувати як "тягар" [Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 28: l.c.. 827-828], а як ресурс, зокрема й суто з економічної точки зору. Потрібно, однак, вважати помилковим бачення тих, хто вважає, що ринкова економіка має внутрішню потребу у певному рівні бідності та недорозвинення, щоб краще функціонувати. Інтересом ринку є пропагування емансипації, але щоб справді цього досягти, він не може розраховувати всього лише на самого себе, оскільки не в стані створити того, що переступає його можливості. Він повинен черпати моральну енергію від інших суб’єктів, які здатні це створити.
36. Економічна діяльність не може розв’язати всіх суспільних проблем через звичайне розширення ринкової логіки. Її метою є досягнення загального блага, про яке повинна дбати перш за все політична спільнота. Тому потрібно мати на увазі, що причиною серйозного браку рівноваги є відділення економічної діяльності, яку сприймають тільки як витворення багатства, від політичної діяльності, яку вважають засобом досягнення справедливості через перерозподіл багатства.
Церква завжди вважала, що економічну діяльність не можна вважати антисуспільною. Ринок не є і не повинен стати місцем, де сильніший чинить насильство над слабшим. Суспільство не повинне захищати себе від ринку, начебто розвиток останнього тягне за собою ipso facto знищення справжніх людських взаємин. Очевидно, вірним є те, що ринок може бути негативною силою, але не тому, що такою є його природа, а тому, що певна ідеологія може надати йому іншого напрямку руху. Не можна забувати, що ринок не існує у чистому стані. Він набуває своєї форми від культурних конфігурацій, які його визначають та спрямовують. Економіка і фінанси як інструменти можна вживати на зло, коли ті, що користуються ними, мають лише егоїстичні наміри. Таким чином, можна перетворити самі по собі добрі інструменти на шкідливі. Але це затемнений людський розум спричиняє ці наслідки, а не інструмент сам по собі. Тому не інструмент треба притягнути до відповідальності, а людину, її моральне сумління, а також особисту та суспільну відповідальність.
Соціальне вчення Церкви вважає, що підтримувати справжні людські суспільні відносини дружби, солідарності та взаємності можна також у межах економічної діяльності, а не тільки поза нею або "після" неї. Економічна сфера не є ані етично нейтральною, ані за своєю природою нелюдською і антисуспільною. Вона належить до сфер діяльності людини, і саме тому, що вона людська, вона має бути етично структурованою та інституціоналізованою.
Великим викликом, що стоїть перед нами, який з’явився на тлі проблематики розвитку у цей час глобалізації і став ще більш нагальним через економічно-фінансову кризу, є продемонструвати – і у сфері думки, і дії, – що не тільки не можна нехтувати чи послабляти традиційні засади суспільної етики, такі як прозорість, чесність і відповідальність, але й те, що в ринкових взаєминах засада безкорисливості, а також логіка дару як вираз братерства можуть і повинні знайти свої місце в межах нормальної економічної діяльності. Це у нинішній час вимоги людини, але й також вимоги самої економічної логіки. Йдеться про вимоги одночасно любові, як і правди.
37. Соціальне вчення Церкви завжди стверджувало, що справедливість слід застосовувати до всіх етапів економічної діяльності, оскільки вона завжди стосується людини та її потреб. Здобуття ресурсів, фінансування, виробництво, споживання і всі інші фази економічного циклу мають неминучі моральні наслідки. Отже, кожне економічне рішення має наслідок морального характеру. Все це знаходить також підтвердження у суспільних науках, а також у тенденціях сучасної економіки. Мабуть, колись дійсно думали, що спочатку треба доручити економіці витворення багатств, щоб потім довірити політиці завдання їх розподілу. Сьогодні реалізувати це видається важче, беручи до уваги той факт, що економічна діяльність не закривається у межах територіальних кордонів, а влада урядів, як і раніше, залишається насамперед локальною. Тому канони справедливості треба шанувати від самого початку, під час економічного процесу, а не після нього та побічно. Треба також, щоб на ринку відкрилися простори для економічної діяльності, яку ведуть суб’єкти, що у вільний спосіб вирішують формувати свою діяльність у світлі принципів, відмінних від чистого прибутку, не відмовляючись із цього приводу від створення економічної вартості. Численні форми підприємництва, що беруть свій початок у релігійних і світських ініціативах, демонструють, що це конкретно можливо.
В епоху глобалізації на економіку впливають конкуруючі моделі, пов’язані з дуже відмінними між собою культурами. Різні форми підприємництва, що виникають на їхній підставі, знаходять переважно точку дотику у повазі до комутативної [обмінної] справедливості. Економічне життя безсумнівно вимагає контрактів, щоб регулювати взаємини обміну рівноцінними товарами. Але воно також потребуєсправедливих законів та форм перерозподілу, які встановлює політика, і що більше – справ, що відзначаються духом дару. Економіка у глобалізовану епоху, видається, надає перевагу першій логіці – логіці договірного (контрактного) обміну, але безпосередньо або побічно також демонструє потребу у двох інших – політичній логіці, а також логіці дару без компенсації.
38. Мій попередник, Іван-Павло II, привернув увагу до цієї проблематики у Centesimus Annus, коли підкреслював потребу у системі, що охоплювала б три суб’єкти: ринок, державу та громадянське суспільство [Пор. n. 35: l.c. 836-838]. У громадянському суспільстві він побачив найбільш відповідне середовище для економіки безкорисливості та братерства, але не мав наміру відмовляти їй у праві на місце у двох інших середовищах. Сьогодні ми можемо сказати, що потрібно розуміти економічне життя як реальність із багатьма вимірами: у кожному з цих вимірів, різною мірою та в особливі способи, має бути присутній аспект взаємного братерства. В епоху глобалізації економічна діяльність не може абстрагуватися від безкорисливості, яка поширює і посилює солідарність, а також відповідальність за справедливість і загальне благо у своїх різних суб’єктах і активних учасниках. Це за визначенням особлива та глибока форма економічної демократії. Солідарність, це перш за все факт, що всі почуваються відповідальними за всіх [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 38: l.c., 565-566], тому не можна її делегувати лише державі. Якщо вчора можна було стверджувати, що спочатку треба дбати про справедливість, і що безкорисливість йде після неї як доповнення, нині треба сказати, що без безкорисливості не можна реалізувати також справедливості. Тому потрібний такий ринок, на якому у вільний спосіб, в умовах рівних можливостей можуть вести діяльність підприємства, що реалізують різні інституційні цілі. Біля приватного підприємства, спрямованого на отримання прибутку, та різних форм державних підприємств повинно бути місце для організацій, які ґрунтуються на принципах взаємної допомоги та досягнення суспільних цілей. Із їхньої взаємної зустрічі на ринку можна очікувати появи гібридних форм підприємницької поведінки і, звідси, появи уваги до способів цивілізування економіки. У цьому випадку любов у правді означає, що потрібно надати форму і організацію тим економічним ініціативам, які, не відмовляючись від прибутку, мають на меті більше, ніж проста логіка рівноцінного обміну, ніж прибуток, як мета сама в собі.
39. Павло VI закликав у Populorum progessio створити модель ринкової економіки, здатної охопити у своїх межах усі народи, а не тільки заможніші. Він закликав до зусиль збудувати більш людський світ для всіх, світ, "де всі зможуть давати і одержувати, а прогрес одних не заважатиме розвиткові інших" [N. 44: l.c., 279]. Таким чином, він надав універсальний вимір побажанням і прагненням, які містилися у Rerum novarum, написаної тоді, коли вперше внаслідок промислової революції народилася ідея – напевно, прогресивна в ті часи, – що суспільний лад, щоб втриматися, потребує також редистрибутивної [перерозподільчої] інтервенції держави. Сьогодні цьому баченню загрожує не лише те, в який спосіб відкриваються ринки та суспільства, але його виявляється недостатньо для задоволення вимог повністю людської економіки. Те, що завжди стверджувало соціальне вчення Церкви, беручи за вихідну точку своє бачення людини і суспільства, нині вимагає характерна динаміка глобалізації.
Коли логіка ринку, а також логіка держави погоджуються у тому, що кожен намагатиметься зберегти монополію у своїх сферах впливу, у довгостроковій перспективі у взаєминах між громадянами бракує солідарності, участі та підтримки, безкорисливих дій, що є чимось іншим, ніж давати, щоб набути (логіка обміну), ідавати з обов’язку, відповідним для логіки дій держави (логіка державного обов’язку, встановлена законом держави). Подолання недорозвинення вимагає роботи не тільки над покращанням транзакцій, що ґрунтуються на обміні, не тільки над створенням опікунських структур державної природи, але перш за все над поступовим відкриттям, у всесвітньому контексті, до форм економічної діяльності, що характеризуються елементами безкорисливості та сопричастя. Виключно бінарна модель ринок-держава знищує сенс існування суспільства, натомість солідарні економічні форми, що знаходять собі найвідповідніше місце у громадянському суспільстві, не зводячись лише до нього, його створюють. Ринок безкорисливості не існує, і безкорисливу поведінку не можна нав’язати законом. Натомість і ринок, і політика потребують осіб, відкритих на взаємний дар.
40. Сучасна міжнародна економічна сцена, що характеризується серйозними спотвореннями та розладами, вимагає глибоких змін також і у способі розуміння підприємства. Немає вже давніх форм підприємництва, натомість на обрії з’являються нові, багатообіцяючі. Однією з найбільших загроз є, безсумнівно, те, що підприємство приносить прибутки майже виключно тому, хто в нього інвестує, і таким чином воно зменшує свій суспільний вимір. Через зростання розмірів та потреби у все більшому капіталі, усе менше стає підприємств, якими керує довго один директор, який почувається відповідальним у довгостроковій, а не лише в короткостроковій перспективі, за життя і результати його компанії, і щораз менше вони залежать лише від однієї території. Крім того, так званий аутсорсинг [винесення назовні певних функцій організації. – Z] виробничої діяльності може послабляти в підприємця відчуття відповідальності щодо людей, що приносять доходи, працівників, постачальників, споживачів, щодо довкілля і ширшого суспільства, на користь акціонерів, не пов’язаних зі специфічним географічним простором, а отже, що володіють надзвичайною мобільністю. Сьогодні міжнародний ринок капіталу пропонує велику свободу дії. Однак зростає усвідомлення більшої соціальної відповідальності з боку підприємства. Навіть якщо етичні міркування, які спрямовують нині дискусію про соціальну відповідальність підприємства, не всі є прийнятними з перспективи соціального вчення Церкви, фактом є, що щораз ширше розповсюджується переконання, щоуправління підприємством не може враховувати лише інтереси його власників, але й дбати про всі інші категорії суб’єктів, які роблять внесок у життя підприємства: працівників, клієнтів, постачальників різних комплектуючих і спільноту, з якою пов’язане. В останні роки виник новий космополітичний клас менеджерів, що часто відповідають тільки на вказівки акціонерів, якими загалом є анонімні фонди, що де-факто визначають їхню винагороду. Численними, однак, також нині стають далекоглядні менеджери, які щораз більше усвідомлюють існування глибоких зв’язків свого підприємства з територією або з територіями, на яких воно діє. Павло VI заохочував до серйозної оцінки шкоди, якої може заподіяти власному народові переведення за кордон капіталу виключно задля особистої вигоди [Пор. N. 24: l.c., 269]. Іван-Павло II застерігав, що інвестування має завжди моральне, і не тільки економічне значення [Пор. Енцикліка Centesimus annus, 36: l.c., 838-840]. Потрібно підтвердити, що все це зберігає нині своє значення, незважаючи на те, що ринок капіталів був значною мірою лібералізований і сучасна технологічна ментальність може схиляти до мислення, що інвестування є тільки технічним фактом, а не людським і етичним. Не можна заперечувати того, що певний капітал може принести добро, якщо його інвестувати за кордон, радше ніж на батьківщині. Потрібно, однак, задовольнити вимоги справедливості, беручи також до уваги те, як виник цей капітал, а також шкоду для осіб, яка буде завдана, якщо його не інвестувати там, де він був створений [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 24: l.c., 269]. Потрібно уникати спекулятивного використання фінансових ресурсів, що наражає на спокусу отримати лише миттєвий прибуток, без огляду на довгострокову стабільність підприємства, на його внесок у реальну економіку, та потребу у просуванні, у відповідний спосіб, наступних економічних ініціатив у країнах, що потребують розвитку. Це правда, що експорт інвестицій та знань може принести добро для населення країни, яка їх приймає. Праця і технічні знання є загальним благом. Проте неправильним є експортувати ці речі лише задля того, щоб отримати вигідні умови, або – що ще гірше – з метою визиску, без внесення у локальну спільноту справжнього вкладу у створення міцної виробничої і суспільної системи, що є необхідним чинником стабільного розвитку.
41. У контексті того, про що ми говоримо, корисно відзначити, що підприємництвомає і завжди повинно мати широке коло значень. Гегемонія бінарної моделі ринок-держава привчила нас до мислення виключно про приватного підприємця капіталістичного типу, з одного боку, а з другого – про державного директора. В дійсності треба ясно зрозуміти підприємництво. Для цього є багато причин, зокрема мета-економічного характеру. Підприємництво, окрім професійного, має людське значення [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 32: l.c., 832-833; Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 25: l.c., 269-270]. Воно присутнє у будь-якій праці, його сприймають як "actus personae" [Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens, 24: l.c., 637-638], тому закономірно, щоб кожному працівникові була дарована можливість внесення власного вкладу, аби він сам "мав відчуття, що працює «для себе»" [Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens, 15: l.c., 616-618]. Невипадково Павло VI навчав, що "кожен працівник у певний спосіб творить" [Енцикліка Populorum progressio, 27: l.c., 271]. Саме з цією метою, щоб задовольнити потреби і гідність того, хто працює, а також потреби суспільства, існують різні види підприємництва, що виходять за межі звичного поділу на "приватне" та "державне". Кожен вимагає і висловлює особливу підприємницьку здатність. Щоб сформувати економіку, яка в найближчому майбутньому буде здатна служити спільному загальнодержавному і всесвітньому благу, потрібно взяти до уваги це розширене значення підприємництва. Це ширше поняття сприяє обміну і взаємному формуванню різних типів підприємництва з переказом компетенцій із "неприбуткового" до "прибуткового" світу та навпаки, від державного світу до, відповідно, світу громадянського суспільства, від розвинених економік до економік, що розвиваються.
"Політична влада" також має широке коло значень, про що не можна забувати, прямуючи до реалізації соціально відповідального і людського у його масштабі нового ладу економічного виробництва. Якщо ми маємо намір культивувати різні форми підприємництва у глобальній площині, то повинні пропагувати політичну владу, поділену та ефективну на різних рівнях. Інтегрована економіка наших днів не позбавляє держави своєї ролі, а радше змушує уряди до тіснішого взаємного співробітництва. І мудрість та розсудливість рекомендують нам не поспішати з оголошенням кінця ролі держави. Задля подолання сучасної кризи роль держави, видається, повинна зрости, повертаючи собі багато зі своїх компетенцій. Існують, окрім того, народи, в яких будівництво або відбудова держави є ключовим елементом їхнього розвитку.Міжнародна допомога в межах плану солідарності, що має на меті подолання сучасних економічних проблем, повинна радше підтримувати зміцнення конституційних, правових і адміністративних систем у країнах, які ще не володіють цими благами. Окрім економічної допомоги, має бути надана й допомога, спрямована на зміцнення гарантій, властивих правовій державі: ефективна система громадського ладу і ефективна пенітенціарна система, що поважає права людини, дійсно демократичні інституції. Держава не повинна мати скрізь ті самі характерні ознаки: підтримку для слабких конституційних систем із метою їхнього зміцнення може дуже добре супроводжувати розвиток – окрім держави – інших суб’єктів політики: культурної, суспільної, територіальної або релігійної природи. Виразне означення політичної влади на локальному, національному і міжнародним рівнях є одним із найкращих шляхів спрямування процесу економічної глобалізації. Це також спосіб уникнення того, щоб вона ставила під сумнів підвалини демократії.
42. Інколи глобалізацію розглядають із позицій фаталізму, начебто ці процеси були результатом дій анонімних безособових сил, а також структур, незалежних від людської волі [Пор. Конгрегація науки віри, Інструкція про свободу Libertatis conscientia (22.03.1987), 74: AAS 79 (1987), 587]. У зв’язку з цим варто нагадати, що глобалізацію потрібно розуміти як суспільно-економічний процес, але це не єдиний її вимір. У глибині дедалі виразніше видимого процесу людство стає дедалі більше взаємопов’язаним. Воно складається з осіб і народів, для яких цей процес має бути корисним і приносити розвиток [Пор. Іван Павло II, Інтерв’ю для католицького щоденника "La Croix" від 20.08.1997] завдяки прийняттю ними індивідуальної та колективної відповідальності. Руйнування кордонів є не тільки матеріальним фактом: це також культурна подія за своїми причинами та наслідками. Якщо глобалізацію розглядають із детерміністської точки зору, критерії для її оцінки і спрямування є втраченими. Вона є людською реальністю і продуктом багатьох різних культурних тенденцій, які слід детально розрізняти. Правда глобалізації як процесу і її фундаментальний етичний критерій походять із єдності людської сім’ї та її розвитку до того, що є благом. Тому й потрібне тривале зобов’язання підтримувати культурний персоналістичний та спільнотний напрям процесу всесвітньої інтеграції, відкритий до трансценденції.
Незважаючи на деякі свої структурні елементи, які не треба ані заперечувати, ані абсолютизувати, "глобалізація апріорі не є ані доброю, ані поганою. Вона буде такою, якою зроблять її люди" [Іван Павло II, Промова до Папської Академії Суспільних Наук (27.04.2001): Insegnamenti XXIV, 1 (2001), 800]. Ми маємо бути не її жертвами, а головними діячами, поводячись розумно, керовані любов’ю та правдою. Сліпий протест їй означав би помилкову та упереджену позицію, ігнорування процесу, що містить також позитивні аспекти, що ніс би також ризик втрати великої можливості скористатися багатьма запропонованими нею можливостями розвитку. Процеси глобалізації, які належно розуміють і спрямовують, дають можливість великого перерозподілу багатств у планетарному вимірі, чого не було ніколи раніше; якщо, натомість, їх будуть погано спрямовувати, вони можуть долучитися до зростання бідності та нерівності, а також охопити кризою весь світ. Потрібно виправити її часом серйозні помилки, що створюють нові поділи між народами і в самих народах, а також запевнити, щоб перерозподіл багатств не відбувався одночасно з перерозподілом бідності або просто з її поглибленням, чого ми можемо побоюватися у випадку неналежної поведінки у нинішній ситуації. Довший час вважалося, що бідні народи повинні залишитися на зафіксованій стадії розвитку, а також задовольнятися філантропізмом розвинених народів. Проти цієї ментальності виступив Павло VI уPopulorum progressio. Нині матеріальні ресурси, доступні для порятунку цих народів від бідності, потенційно є більшими, ніж колись, але в більшості скористалися ними саме народи у розвинених країнах, які більше виграли від лібералізації руху капіталу і праці. Отже, розширення сфери добробуту на світовому рівні не мають вповільнювати егоїстичні, протекціоністські або продиктовані особистими інтересами проекти. Справді, участь нових або тих, що розвиваються, країн дає нам змогу легше долати кризу. Перехід, притаманний процесові глобалізації, становить великі труднощі та небезпеки, які можна здолати, лише якщо ми усвідомимо собі основний антропологічний і етичний дух, який із глибини скеровує глобалізацію у бік солідарної гуманізації. На жаль, над цим духом часто домінують або його придушують етичні та культурні міркування індивідуалістичного та утилітарного характеру. Глобалізація є багатовимірним та полівалентним явищем, і її треба розуміти у неоднорідності та єдності всіх її вимірів, включно з теологічним. Це дасть змогу відчути та спрямовувати людство у дусі взаємної поваги, комунії і взаємного ділення благами.
ЗМІСТ (1-9)
ВСТУП (1-9)
І. ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO (10-20)
ІI. ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ (21-33)
ІII. БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (34-42)
ІV. РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ (43-52)
V. СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ’Ї (53-67)
VI. РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ (68-77)
ЗАКІНЧЕННЯ (78-79)
13.02.2013