ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ
21. Павло VI мав виразне бачення розвитку. Через поняття "розвиток" він хотів вказати на мету звільнення народів насамперед від голоду, бідності, ендемічних хвороб та неписьменності. З економічної точки зору, це означало їхню дієву участь – і на рівних умовах – у міжнародному економічному процесі; із суспільної точки зору – означало їхню еволюцію у напрямі освічених і солідарних суспільств; із політичної точки зору, означало зміцнення демократичних урядів, що можуть забезпечити свободу і мир. Після стількох років, коли ми зі стурбованістю спостерігаємо розвиток і перспективи криз, що множаться, ми ставимо собі запитання, якою мірою очікування Павла VI справдилися моделлю розвитку, прийнятою в останніх десятиріччях. І визнаємо обґрунтованість тривог Церкви щодо можливостей виключно "технологічної" людини поставити собі об’єктивні цілі та належно користуватися інструментами, які має в розпорядженні. Прибуток є корисним, якщо як засіб спрямований на мету, що надає йому сенс і до того, як його отримати, і до того, як його використати. Ціль, спрямована виключно на прибуток, якщо його зле досягнуто і якщо його кінцевою метою не є загальне благо – породжуватиме ризик знищення багатства і творення бідності. Економічне піднесення, якого бажав Павло VI, мало бути таким, щоб приносити всеохоплююче реальне зростання і бути чітко рівноважним. Це правда, що розвиток був і є позитивним фактором, який звільнив із бідності мільярди осіб і врешті приніс багатьом країнам можливість стати ефективними протагоністами міжнародної політики. Треба, однак, визнати, що той же економічний розвиток був і є позначенийдеформаціями і драматичними проблемами, ще більш очевидними в нинішній ситуації кризи. І вона неухильно ставить нас перед вибором, який щораз більше стосується призначення людини, яка, зрештою, від своєї природи абстрагуватися не може. Присутні нині технічні сили, глобальні взаємовідносини, згубні для реальної економіки наслідки погано керованої і навіть спекулятивної фінансової діяльності, величезні міграційні рухи, часто спровоковані й потім некеровані, непомірне використання запасів землі схиляють нас сьогодні до рефлексії про пошук необхідних ресурсів, щоб знайти рішення не тільки для порівняно нових – які стояли перед Павлом VI – проблем, але перш за все і для тих, які мають вирішальний вплив на добро людства зараз і в майбутньому. Аспекти кризи і її розв’язків, а також можливого майбутнього розвитку щораз більше взаємопов’язані, вимагають нових зусиль гармонійного розуміння і нового гуманістичного синтезу. Складний і серйозний характер сучасної економічної ситуації непокоїть нас цілком слушно, але ми повинні з реалізмом, довірою і надією прийняти нову відповідальність, до якої нас закликає світовий сценарій, що потребує глибокого культурного оновлення і відкриття основних цінностей, на яких можна будувати краще майбутнє. Криза зобов’язує нас до переосмислення нашої дороги, до прийняття нових правил і пошуку нових форм заангажування, до використання позитивного досвіду і відмови від негативного. Таким чином, криза стає можливістю – можливістю до пошуку і творення нових проектів. У цій перспективі – радше повної довіри, ніж відмови – треба розв’язувати нинішні проблеми.
22. Сьогодні картина розвитку є поліцентричною. Учасників і причин як недостатнього, так і достатнього розвитку є багато, а недоліки і переваги – диференційовані. Цей факт повинен спонукати звільнитися від ідеологій, які часто у штучний спосіб спрощують реальність, спонукати до об’єктивного погляду на людський вимір проблем. Лінія поділу між багатими і бідними країнами не така виразна, як за часів Populorum progressio, як уже відзначав Іван Павло II [Пор. Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 28: l.c., 548-550]. Збільшилося всесвітнє багатство у глобальному розумінні, але зростають нерівності. У багатих країнах бідніють нові суспільні категорії і породжуються нові форми бідності. У найбідніших регіонах деякі групи насолоджуються суперрозвитком марнотратства і споживання, що неприпустимо контрастує з постійною нелюдською убогістю. Далі триває "скандал крикливої нерівності" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 9: l.c., 261-262]. Корупція і безправ’я, на жаль, однаково присутні в діях економічних і політичних суб’єктів як багатих, старих і нових, країн, так і бідних. Буває, що великі наднаціональні підприємства не дотримуються людських прав працівників – як і локальні виробничі групи в різних країнах. Міжнародна допомога часто йде не за призначенням – як через безвідповідальність у ланцюзі донорів, так і в ланцюзі споживачів. Такий же ступінь безвідповідальності ми можемо бачити і серед нематеріальних, тобто культуральних, причин розвитку і відсталості. Ми маємо справу з надмірними формами охорони знань із боку багатих країн у силу надто негнучкого використання прав інтелектуальної власності, особливо у сфері охорони здоров’я. Водночас у деяких бідних країнах надалі зберігаються культурні моделі та норми суспільної поведінки, що стримують процес розвитку.
23. Сьогодні розвинулося, хоча й у спосіб проблематичний і неоднорідний, багато регіонів планети, входячи в коло потужних держав, що гратимуть важливу роль у майбутньому. Потрібно, однак, підкреслити, що недостатньо лише економічного і технічного прогресу. Треба щоб розвиток був насамперед справжнім та інтегральним. Вихід із економічної відсталості, сам по собі позитивний, не розв’язує складної проблематики промоції людини ані для країн, що беруть участь у цьому процесі, ані для країн, уже економічно розвинених, ані для країн, що залишаються бідними, що, крім давніх форм визиску, можуть зазнавати негативних наслідків від деформованого і нерівномірного зростання.
Після падіння економічних і політичних систем у комуністичних країнах Східної Європи і розпаду так званих протилежних блоків необхідно було цілісно осмислити розвиток. Про це просив Іван Павло II, який у 1987 році вказав на існування цих блоків як на одну з головних причин відставання у розвитку [Пор. Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 20: l.c., 536-537], оскільки політика відбирала ресурси в економіки і культури, а ідеологія обмежувала свободу. У 1991 році, після подій 1989 року, він просив, щоб розпад блоків супроводжувався новим глобальним проектуванням розвитку не тільки в цих країнах, але й на Заході, а також у частинах світу, що розвиваються [Пор.Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 20: l.c., 536-537, Енцикліка Centesimus annus, passim]. Це було зроблено тільки частково і, як і раніше, залишається очевидним обов’язком, який потрібно виконати, можливо, вибираючи належні альтернативи подолання актуальних економічних проблем.
24. Світ, який Павло VI мав перед собою – хоч процес усуспільнення вже просунувся далеко, так що він міг говорити про суспільне питання у глобальному вимірі, – був набагато менше інтегрований від сучасного. Економічна діяльність і політичне функціонування значною мірою відбувалися в тому самому просторі, отже, вони могли бути взаємозалежними. Виробнича діяльність проводилася переважно в межах державних кордонів, а закордонні фінансові інвестиції були досить обмеженими, оскільки політика багатьох країн могла ще встановлювати економічні пріоритети і в певний спосіб керувати процесом за допомогою інструментів, якими ще розпоряджалася. З цього приводу Populorum progressio визначала "державній владі" [Пор. nn 23. 33: l.c., 268-269. 273-274] центральне, хоча не виключне завдання.
У наш час держава мусить рахуватися з обмеженнями, які її суверенітету накинув новий міжнародний економічно-комерційний і фінансовий контекст, що, крім іншого, характеризується і зростаючою маневреністю фінансових, а також матеріальних і нематеріальних виробничих засобів. Цей новий контекст модифікував політичну владу держав.
Сьогодні, маючи на увазі й урок, що його нам дає сучасна економічна криза, в якійдержавна влада країн безпосередньо заангажована у виправлення помилок і дисфункцій, реалістичнішою видається переоцінка їхньої ролі та влади, яку треба мудро переосмислити і оцінити так, щоб вони, у тому числі завдяки новим способам функціонування, були спроможні протистояти викликам сучасного світу. Можна передбачити, що завдяки кращому уточненню ролі державної влади посиляться нові форми участі в загальнодержавній і міжнародній політиці, які реалізовуватимуться діяльністю організацій, що функціонують у громадянському суспільстві; було б бажаним, щоб увага до цієї сфери зростала, як і участь громадян у res publica [публічних справах].
25. Із суспільної точки зору, системи соціального захисту і соціальної опіки, що існували в багатьох країнах уже за часів Павла VI, заледве досягають і можуть зі ще більшою складністю досягати в майбутньому своїх цілей справжньої суспільної справедливості у глибоко зміненій картині сил. Ринок, який став глобальним, із боку багатих держав сприяв насамперед пошукові регіонів для перенесення виробництва з метою зниження його витрат і зменшення цін товарів, збільшення купівельної спроможності і, таким чином, прискорення рівня зростання, зосередившись на більшому споживанні для власного внутрішнього ринку. Як наслідок, ринок стимулював нові форми конкуренції між державами з метою притягування виробничих центрів закордонних фірм завдяки різним інструментам, з-поміж яких сприятливі податкові режими і послаблення юридичних правил в аспекті охорони праці. Ці процеси потягнули за собою зменшення сфери соціального захисту в обмін на пошук більших конкурентних вигод на глобальному ринку, створюючи велику небезпеку для прав працівників, для фундаментальних прав людини, а також для солідарності, що реалізується у традиційних формах соціальної держави. Системи соціального захисту можуть втратити здатність виконувати свої завдання як у країнах, що розвиваються, так і в країнах, давно розвинутих, а також і в бідних країнах. Тут політика балансів зі зменшенням видатків на соціальні цілі, часто пропагована міжнародними фінансовими установами, може залишити беззахисних громадян перед загрозою давніх і нових форм ризику; цього виду беззахисність зросла з приводу відсутності ефективного захисту з боку спілок працівників. Цілісність суспільних і економічних змін спричиняє, щопрофесійні спілки зазнають більших складнощів у виконанні свого завдання представлення інтересів працівників, як і приводу, що з причин економічних вигод уряди часто обмежують свободу професійних спілок або можливості ведення переговорів тими же спілками. Таким чином традиційні мережі солідарності стикаються зі зростаючими перешкодами, які змушені долати. Тому сьогодні ще більше, ніж раніше, треба поважати заклики соціального вчення Церкви, починаючи від Rerum novarum [Пор. l.c., 40], до виникнення об’єднань працівників для захисту власних прав, даючи понад усе швидку і далекосяжну відповідь стосовно невідкладної потреби об’єднання нових енергій на рівнях і міжнародному, і локальному.
Мобільність працівників у поєднанні із загальною дерегуляцією була важливим явищем, не позбавленим позитивних аспектів, оскільки могла стимулювати виробництво нового багатства і обмін між різними культурами. Однак, коли невпевненість щодо умов роботи як наслідок процесів мобільності, а також послаблення правил, стає ендемічною, породжуються форми психологічної нестабільності, складнощі у творенні власного життєвого плану, включно з одруженням. Наслідком цієї ситуації є деградації людини, а крім того, марнотратство суспільної енергії. Порівняно з індустріальним суспільством минулого, сьогодні безробіття провокує нові аспекти почуття непотрібності для економіки, а сучасна криза може тільки погіршити ситуацію. Звільнення з роботи на довгий час або продовження залежності від соціального чи приватного забезпечення підважують свободу і креативність особи, а також її родинні та суспільні відносини, спричиняючи глибокі страждання у психологічному і духовному вимірі. Я хотів би нагадати всім, а особливо керівникам, причетним до формування нового економічного і суспільного ладу на світі, що першим капіталом, який потрібно зберегти і оцінити, є людина, особа, у своїй цілісності: "Людина бо є творцем всього економічно-суспільного життя, його центром і метою" [ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 63].
26. У культурному вимірі, порівняно з епохою Павла VI, різниця ще більш виразна. Тоді культури були радше чітко визначені й мали більші можливості захисту перед спробами культурної гомогенізації. Сьогодні значно виросли можливості взаємовпливу культур, створюючи нові перспективи міжкультурного діалогу, який, щоб бути ефективним, повинен мати як вихідний пункт глибоку свідомість специфічної тотожності різних співрозмовників. Не потрібно забувати про факт, що зростаюча меркантилізація культурного обміну сьогодні призводить до подвійної небезпеки. По-перше, можна спостерігати часто некритично сприйнятий культурний еклектизм: культури стають просто зближені між собою і вважаються засадничо еквівалентними і взаємозамінними. Це полегшує загрозу наразитися на релятивізм, який не сприяє справжньому міжкультурному діалогу. У суспільному вимірі культурний релятивізм призводить до того, що культурні групи зближуються або співживуть, але відсепаровані, без автентичного діалогу, отже, без справжньої інтеграції. По-друге, існує протилежна небезпека, що полягає у культурному урівнюванні та уніфікації поведінки і стилів життя. Таким чином, втрачається глибоке значення культури різних націй, традиції різних народів, у межах яких особа вирішує фундаментальні питання буття [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 24: l.c., 821-822]. І еклектизм, і культурне урівнювання відділяють культуру від людської природи. Таким чином, культури не можуть уже відшукати себе у природі, яка їх перевищує [Пор. Іван Павло II, Veritatis splendor, 33. 46. 51: AAS 85 (1993), 1160. 1169-1171. 1174-1175; те ж, Послання до Організації Об’єднаних націй з нагоди 50-ї річниці створення (5.10. 1995), 3: Insegnamenti XVIII 2 (1995), 732-733], що безповоротно зводить людину всього лише до культурного факту. Коли так стається, людство наражається на нові небезпеки зневолення та маніпуляції.
27. У багатьох бідних країнах утримується і загрожує поглибленням гранична непевність життя як наслідок дефіциту продовольства: голод збирає ще багато жертв посеред стількох "Лазарів", яким не дозволяється, як бажав Павло VI, щоб засідали при столі багатих [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 47: l.c., 280-281; Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 42: l.c., 572-574]. Нагодувати голодних (пор. Мт. 25:35, 37, 42) – це етичний імператив для цілої Церкви, що відповідає навчанню її Засновника, Господа Ісуса, щоб солідаризуватися і ділитися. Крім того, ліквідація голоду у світі стала у часи глобалізації метою, до якої треба прямувати, щоб зберегти мир і стабільність планети. Голод залежить не так від недостатніх матеріальних ресурсів, як, швидше, від недостатніх суспільних ресурсів, серед яких найважливішими є інституційної природи. Тобто бракує структури економічних інституцій, що здатні однаково гарантувати регулярний і відповідний, із точки зору харчування, доступ до продуктів і води, як і вирішувати надзвичайні ситуації першочергових потреб справжніх продовольчих криз, спричинених природними причинами або безвідповідальною внутрішньою і міжнародною політикою. Проблемою невпевненості, якщо йдеться про забезпечення продовольством, потрібно зайнятися у довгостроковій перспективі, знімаючи структурні причини, які її спричиняють, і просуваючи розвиток сільського господарства в бідних країнах інвестиціями в інфраструктуру сільських областей, в іригаційні системи, у транспорт, в організацію ринків, у формування і поширення відповідних аграрних технологій, тобто здатних краще використати людські, природні та суспільно-економічні ресурси, в більшому ступені доступні на місцевому рівні, а також гарантувати їх утримання на довгий період. Усе це треба реалізовувати, включаючи місцеві спільноти у вибори і рішення щодо використання придатної до обробітку землі. У цій перспективі могло б бути корисним взяти до уваги нові перспективи, які відкриваються перед правильним застосуванням традиційної технології землеробства, а також нові технології, враховуючи, що після належної верифікації вони були визнані відповідними, екологічними і такими, що враховують потреби того населення, яке перебуває в найбільш невигідній ситуації. Водночас не слід нехтувати питанням справедливої аграрної реформи у країнах, що знаходяться на шляху розвитку. Право на харчування і воду відіграє важливу роль у підпорядкуванні інших прав, починаючи від основного права на життя. Тому необхідно, щоб дозрівала солідарна свідомість, яка вважає харчування і доступ до води загальним правом усіх людських істот, яка не допускає відмінностей чи дискримінації [Пор. Бенедикт XVI, Послання з нагоди Всесвітнього дня Харчування 2007: AAS 99 (2007), 933-935]. Крім того, важливим є показати, в який спосіб солідарна дорога до розвитку бідних країн може бути проектом подолання сучасної глобальної кризи, у чому переконалися останнім часом політики і відповідальні особи міжнародних інституцій. Допомагаючи економічно бідним країнам планами фінансування, що керуються солідарністю, щоб вони самі старалися задовольнити потреби споживчих благ і розвитку власних громадян, не тільки можна призвести до справжнього економічного зростання, але можна також брати участь у підтримці виробничих можливостей багатих країн, які ризикують, що їх торкнеться криза.
28. Одним із найочевидніших аспектів сьогоднішнього розвитку є важлива роль темиповаги до життя, яку жодною мірою не можна відділяти від справ, що стосуються розвитку народів. Йдеться про аспект, який останнім часом набирає щораз більшого значення, зобов’язуючи нас до розширення уявлень про бідність [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Evangelium vitae, 18. 59. 63- 64: l.c., 419-421. 467-468. 472-475] і відставання в розвитку – про питання, пов’язані з прийняттям життя, особливо там, де зустрічає воно різного типу перешкоди.
Ситуація бідності не тільки ще спричиняє у багатьох регіонах високий рівень дитячої смертності, але також спричиняє, що в різних частинах світу практикується демографічний контроль із боку урядів, які часто пропагують контрацепцію, а навіть спонукають до абортів. У більш економічно розвинених країнах законодавства проти життя найбільш розповсюджені та зумовили вже звичаї і практику, що сприяють до розповсюдження антинаталістичної [спрямованої проти народжуваності] ментальності, яку часто стараються передати також іншим державам, начебто йдеться про культурний прогрес.
Далі деякі неурядові організації ангажуються у справи пропагування аборту, пропагуючи інколи в бідних країнах застосування практики стерилізації, у тому числі при необізнаності про це жінок. Існує, крім того, обґрунтована підозра, що час від часу допомога розвиткові пов’язана з певною медичною політикою, яка закладає фактичне нав’язування сильного контролю народжуваності. Тривожить також і законодавство, що передбачає евтаназію, як і тиск національних і міжнародних груп із вимогою її юридичного визнання.
Відкритість життю перебуває в центрі справжнього розвитку. Коли якесь суспільство спрямоване на заперечення і знищення життя, воно більше не знаходить мотивації і енергії, потрібних для служіння справжньому благові людини. Якщо втрачається персональна і суспільна вразливість щодо прийняття нового життя, то інші корисні для суспільного життя форми прийняття стають безплідними [Пор. Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 5: Insegnamenti, III 2 (2007), 796]. Прийняття життя посилює моральні сили і здатність до взаємодопомоги. Поглиблюючи позицію відкритості на життя, багаті народи можуть краще зрозуміти потреби бідних народів, уникати ангажування величезних економічних та інтелектуальних ресурсів у заспокоєння егоїстичних бажань власних громадян, натомість підтримувати благородні дії у перспективі морально здорової і солідарної продукції, в пошані фундаментального права кожного народу і кожної особи до життя.
29. Є ще інший аспект сьогоднішнього життя, дуже тісно пов’язаний із розвитком: заперечення права на релігійну свободу. Я маю на увазі не тільки боротьбу і сучасні конфлікти, що ще тривають у світі з релігійних мотивів, навіть якщо деколи релігійна мотивація є тільки видимістю для інших причин, таких як прагнення домінування і багатства. Справді, сьогодні часто вбивається у святе ім’я Бога, як на цьому багато разів наголошував і вболівав цим мій попередник Іван Павло II, а також я сам особисто [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2002, 4-7. 12-15: AAS 94 (2002), 134-136. 138-140; те ж, Послання на Всесвітній День Миру 2004, 8: AAS 96 (2004), 119; те ж, Послання на Всесвітній День Миру 2005, 4: AAS 97 (2005), 177-178; Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2006, 9-10: AAS 98 (2006), 60-61; те ж, Послання на Всесвітній День Миру 2007, 5. 14: l.c., 796. 801]. Насильство вповільнює автентичний розвиток і заважає у прямуванні народів до більшого суспільно-економічного і духовного добробуту. Особливо це стосується тероризму з фундаменталістським забарвленням [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2002, 6: l.c., 135; Бенедикт XVI, Послання на Всесвітній День Миру 2006, 9-10: l.c., 60-61], що приносить страждання, нищення і смерть, блокуючи діалог між народами і роблячи неможливим мирне і цивільне використання ресурсів. Потрібно, однак, додати, що крім релігійного фанатизму, який у деяких ситуаціях робить неможливим використання прав на релігійну свободу, суперечливим із потребою розвитку народів, відбираючи у них духовні та людські енергії, є і поширення запрограмованої релігійної байдужості чи практичного атеїзму з боку багатьох країн.Бог є гарантом справжнього розвитку людиниє і поширення запрограмованої релігійної байдужості чи практичного атеїзму з боку багатьох країн, крім цього є суперечливим, оскільки, створюючи її на свою подобу, наділяє її також трансцендентною гідністю і підтримує в ній конституційне бажання, щоб "бути більше". Людина не є загубленим атомом у випадковому всесвіті [Пор. Бенедикт XVI, Проповідь під час Служби на Islinger Feld в Регенсбургу (12.09.2006): Insegnamenti II, 2 (2006), 252-256], а є творінням Бога, яке Він захотів наділити безсмертною душею і яке полюбив від початку. Якби людина була тільки плодом випадку чи необхідності або якби мусила обмежити свої аспірації вузьким горизонтом своїх життєвих ситуацій, якби все було тільки історією і культурою, та людина не мала природи, призначеної до переступання самої себе в надприродному житті, можна б говорити про зростання або еволюцію, але не про розвиток. Коли держава пропагує, навчає або прямо накидає певні форми практичного атеїзму, це позбавляє її громадян моральної і духовної сили, необхідної до ангажування в інтегральний людський розвиток і заважає їм рухатися вперед із подвоєним динамізмом у своєму ангажуванні до щирого відгуку людини на досконалу любов [Пор. Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 1: l.c., 217-218]. Трапляється, що економічно розвинуті країни чи такі, що знаходяться на шляху розвитку, експортують до бідних країн, у контексті їхніх культурних, комерційних і політичних взаємин, це звужене бачення особи і її призначення. Це шкода, яку автентичному розвитку заподіює "надрозвиток" [Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 28: l.c., 548-550], коли супроводжує його "моральний «недорозвиток»" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 19: l.c., 266-267].
30. У цій перспективі тема інтегрального людського розвитку має ще більш комплексний характер: кореляція між його численними елементами вимагає, що потрібно довести до взаємодії різні рівні людського знання з метою промоції справжнього розвитку народів. Часто вважається, що розвиток або відповідні суспільно-економічні заходи повинні бути тільки результатом спільної дії. Однак ця спільна дія вимагає скерованості, оскільки "кожна суспільна діяльність пов’язана з якоюсь доктриною" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 39: l.c, 276-277]. Беручи до уваги комплексний характер проблем, очевидним є, що різні дисципліни повинні співпрацювати через впорядковану міждисциплінарність. Любов не виключає знання, більше того, домагається його, пропагує і оживляє зсередини. Знання ніколи не є тільки справою інтелекту. Очевидно, можна звести його до калькуляцій чи досвіду, але якщо воно має бути знанням, здатним спрямувати людину в світлі першочергових засад і остаточних цілей, має бути "приправленим сіллю" любові. Дія без знань сліпа, а знання без любові безплідне. Справді, "той бо, хто керується справжньою любов’ю, наполегливо напружує свій розум, щоб відкрити причини бідності та знайти способи боротьби з нею і рішучого її подолання" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio75: l.c., 293-294]. Зіткнувшись із явищами, що їх маємо перед собою, любов у правді вимагає перш за все пізнання і розуміння, зі свідомістю і пошаною специфічної компетенції кожного рівня знання. Любов не є пізнішим додатком, додатком до завершеної вже роботи різних дисциплін, але проводить із ними діалог від самого початку. Вимоги любові не протиставляються вимогам розуму. Людське знання недостатнє, а висновки, що випливають зі знання, ніколи не зможуть самостійно вказувати дорогу, що проводить до інтегрального розвитку людини. Потрібно завжди йти далі: цього вимагає любов у правді [Пор. Лев XIII, Енцикліка Rerum novarum, 21; Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 28:l.c., 238-240]. Однак просування далі не означає ніколи абстрагованості від висновку розуму, заперечення його результатів. Немає інтелекту – немає любові: існує збагачена інтелектом любов та інтелект, повний любові.
31. Означає це, що моральні оцінки і наукові дослідження повинні виростати разом і що любов повинна їх оживляти в одну гармонійну, міждисциплінарну цілісність, яку складають єдність і диференціація. Соціальне вчення Церкви, що має "важливий міждисциплінарний вимір" [Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 59: l.c., 864], у цій перспективі може виконати надзвичайно ефективну роль. Воно дозволяє вірі, теології, метафізиці та наукам знайти своє місце в межах співпраці на службі людини. Тим більше, у цій сфері соціальне вчення Церкви реалізовує свій вимір мудрості. Павло VI ясно вказував, що посеред причин відсталості є брак мудрості, рефлексії і думки, здатних здійснити синтез, що направляє [Пор., Енцикліка Populorum progressio, 40. 85: l.c., 277. 298-299], синтез, для якого треба "ясне бачення всіх економічних, суспільних, культурних і духовних аспектів" [Пор., Енцикліка Populorum progressio, 13: l.c., 263-264]. Надмірна спеціалізованість знання [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Fides et ratio (14.09.1998), 85: AAS 91 (1999) 72-23], замикання гуманістичних наук на метафізику [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Fides et ratio (14.09.1998), 83: l.c., 70-71], опір діалогу наук із теологією шкодять не тільки розвиткові знання, але також розвиткові народів, бо коли це стається, важче побачити ціле благо людини в різних вимірах, які його характеризують. "Розширення нашої концепції розуму і користування ним" [Бенедикт XVI, Лекція в Університеті в Регенсбурзі (12.09. 2006): Insegnamenti II, 2 (2006), 259] є необхідним, щоб відповідно зважити всі поняття, пов’язані з питанням розвитку і розв’язання суспільно-економічних проблем.
32. Велика новизна, яка представляє сьогодні картину розвитку народів, у багатьох випадках вимагає нових рішень. Потрібно їх разом шукати в пошані власних прав кожної реальності, як і у світлі цілісного бачення людини, яке віддзеркалює різні аспекти людської особи, осмисленої очищеним любов’ю поглядом. Тоді відкриються точки конвергенції і конкретні можливості рішень, без будь-якої відмови від фундаментального виміру людського життя.
Гідність особи і вимоги справедливості вимагають – особливо сьогодні, – щоб економічні рішення не призводили до надмірного і морально неприйнятного збільшення диференціації рівня заможності [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 33: l.c., 273-274] і щоб, як і раніше, прагнути досягнення – як пріоритетної мети – доступу всіх до роботи і її збереження. Розсудливо глянувши, побачимо, що домагається цього й "економічна логіка". Системне збільшення нерівності між суспільними групами в цій самій країні та серед населення різних країн, тобто масове зростання бідності у сенсі відносному, не тільки викликає нівечення суспільних зв’язків, і тому наражає на ризик демократію, але має також негативний вплив в економічній сфері через прогресуючу ерозію "суспільного капіталу", тобто всього комплексу співвідношення довіри, вірогідності та пошани правил, необхідних у кожному громадянському співжитті.
Крім того, економічне знання каже нам, що структурна ситуація невпевненості породжуватиме непродуктивну поставу і розтрату людських ресурсів, оскільки працівник буде змушений пасивно пристосовуватися до автоматичних механізмів, замість того, щоб виразити свою креативність. І в цьому пункті доходить до конвергенції економічного знання і моральної оцінки. Людські кошти завжди є також економічними коштами, а погане функціонування економіки тягне за собою також людські кошти.
Потрібно далі нагадати, що наскільки в короткотерміновому періоді нівелювання культур у технологічному вимірі може сприяти отриманню прибутків, настільки в довготерміновій перспективі заважає взаємному збагаченню і динаміці співпраці. Важливо диференціювати економічні чи соціологічні міркування на короткий або довгий період. Заниження рівня охорони прав працівників або відмова від механізмів розподілу доходу для того, щоб забезпечити країні більшу міжнародну конкурентоздатність, заважають у досягненні тривалого розвитку. Потрібно також уважно оцінити наслідки, які для особи мають сучасні економічні тенденції коротко-, а деколи дуже короткострокові. Це вимагає нової і поглибленої рефлексії над сенсом економіки та її цілями [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 2000, 15: AAS 92 (2000), 366], а також серйозної і далекосяжної ревізії моделей розвитку, щоб скоректувати їх невідповідне функціонування і деформації. Цього реально вимагає стан екологічного здоров’я планети, особливо цього вимагає культурна і моральна криза людини, прояви якої вже давно проявлені в кожній частині світу.
33. Понад сорок років після Populorum progressio його основна тема, тобто власне прогрес, залишається відкритою проблемою, яка стала більш гострою і нагальною з приводу нинішньої економічно-фінансової кризи. Часом, коли деякі райони планети, що вже давно зіткнулися з бідністю, зазнали значимих змін у сенсі економічного зростання і участі у всесвітньому розподілі продукції, інші області знаходяться ще в ситуації бідності, порівняльної до існуючої за часів Павла VI, а в деяких випадках навіть можна говорити про погіршення. Важливо, що деякі причини цієї ситуації були вже ідентифіковані в Populorum progressio, як наприклад, високі бар’єри входу, призначені економічно розвиненими країнами, що, як і раніше, утруднюють товарам, що походять із бідних країн, доступ на ринки багатих країн. Натомість інші причини, яких Енцикліка тільки торкнулася, відкрилися з більшою очевидністю. Це випадок оцінки процесу деколонізації, який тоді відбувався у повній мірі. Павло VI сподівався побачити автономну дорогу до досягнення свободи і миру. Після понад сорока років ми мусимо визнати, що ця дорога була дуже важка як і з приводу нових форм колоніалізму і залежності від давніх і нових чільних країн, так і з приводу серйозної внутрішньої розхитаності самих країн, які отримали незалежність.
Основною новизною виявився вибух взаємної планетарної залежності, відомої вже повсюдно як глобалізація. Павло VI передбачив її частково, але час і стрімкість її розвитку є найнесподіванішими. Цей процес, що постав в економічно розвинених країнах, силою своєї природи спричинив втягування всіх економік. Він став головним двигуном виходу з відсталості всіх регіонів і сам по собі представляє велику можливість. Проте, без керівництва любові у правді цей планетарний імпульс може спричинити виникнення ризику невідомої досі шкоди і нових поділів у людській сім’ї. З цього приводу любов і правда ставлять перед нами нове і творче завдання, очевидно, дуже розлоге і комплексне. Йдеться про те, щоб відкрити розум і зробити його здатним пізнавати і спрямовувати ці імпозантні нові динамічні сили, оживляючи їх у перспективі "цивілізації любові", зерно якої Бог прищепив кожному народові, у кожній культурі.
ЗМІСТ (1-9)
ВСТУП (1-9)
І. ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO (10-20)
ІI. ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ (21-33)
ІII. БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (34-42)
ІV. РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ (43-52)
V. СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ’Ї (53-67)
VI. РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ (68-77)
ЗАКІНЧЕННЯ (78-79)
13.02.2013