ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO
10. Прочитання наново Populorum progressio після понад сорока років від її публікації заохочує залишитися вірним її посланню любові та правди, обдумуючи його в контексті особливого навчання magisterium Павла VI, а більш загально – у межах традиції соціального вчення Церкви. Потрібно, крім того, оцінити різні поняття, в яких – на відміну від того періоду – з’являється проблема розвитку. Отже, правильну точку зору становить Традиція апостольської віри [Пор. Бенедикт XVI, Промова під час інавгураційної сесії V Загальної Конференції Єпископату Латинської Америки і Каріїбів (13.05.2007): Insegnamenti III, 1 (2007), 854-870], що є спадком стародавнім і новим, без якого Populorum progressio була б документом, позбавленим коренів, а питання розвитку зводилися б усього лише до соціологічних даних.
11. Populorum progressio було опубліковано відразу після закінчення ІІ Ватиканського Собору. Сама Енцикліка відзначає у перших абзацах своє тісне пов’язання із Собором [Пор. nn. 3-5: l.c., 258-260]. Зі свого боку, через двадцять років Іван-Павло II підкреслював у Sollicitudo rei socialis [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis (30.12.1987), 6-7: AAS 80 (1988), 517-519] плідний зв’язок цієї Енцикліки із Собором, а особливо з душпастирською Конституцією Gaudium et spes. Так само і я прагну нагадати тут важливу роль ІІ Ватиканського Собору для Енцикліки Івана Павла II, як і також для наступного соціального вчення Пап Римських. Собор поглибив те, що завжди належить до правди віри, тобто Церква, будучи у службі Бога, залишається на службі світу в категоріях любові та правди. З цього бачення виходив Павло VI, щоб передати нам дві великі правди. Перша з них є те, що вся Церква, у всій своїй сутності та дії, коли звіщає, таїнствує і діє в любові, має на меті підтримку інтегрального розвитку людини. Церква виконує публічну роль – яка не звужується до її опікунської або освітньої діяльності, але являє собою енергію у службі промоції людини і загального братерства, – коли може користатися свободою. У багатьох випадках перешкодою для цієї свободи є заборони і переслідування, але є вона також обмежувана, коли публічна присутність Церкви зводиться всього лише до її доброчинної діяльності. Другою правдою є те, що автентичний розвиток людини стосується цілісності її особи у всіх її вимірах [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264]. Без перспективи вічного життя людський прогрес на цьому світі позбавлений дихання. Замкнений у рамках історії, ризикує бути зведеним єдино до того, щоб щораз більше мати. Таким чином, людство втрачає відвагу, щоб бути готовим на прийняття вищих благ, на великі та безкорисливі ініціативи, що випливають із загальної любові. Людина не розвивається завдяки власним силам, і не можна передати їй розвиток просто ззовні. Протягом історії часто вважали, що вистачить створити інституції, які повинні гарантувати людству здійснення права на розвиток. На жаль, на ці інституції покладали занадто великі сподівання, так немовби вони могли досягти бажаної мети автоматично. Реально самих інституцій не вистачить, бо цілісний людський розвиток є насамперед покликанням, отже, пов’язаний із вільним і солідарним прийняттям відповідальності з боку всіх. Крім того, такий розвиток вимагає трансцендентної візії сім’ї, потребує Бога: без Нього розвиток або заперечується, або доручається єдино в руки людини, яка зарозуміло думає про мниме самоспасіння і остаточно пропагує дегуманізований розвиток. З іншого боку, тільки зустріч із Богом дозволяє не тільки "бачити в іншій людині завжди лише іншого" [Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 18: l.c., 232], але розпізнати в нім образ Божий, доходячи тоді до справжнього відкриття іншої людини і до зрілої любові, яка "стає піклуванням про людину і служінням задля іншого" [Пор. Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est, 6: l.c., 222].
12. Зв’язок між Populorum progressio і ІІ Ватиканським Собором не є цезурою між соціальним вченням Павла VI та вченням Пап Римських, його попередників, бо Собор становить поглиблення цього виду вчення у тяглості життя Церкви [Пор. Бенедикт XVI, Промова до Римської Курії з нагодо Різдва (22.12.2005): Insegnamenti, I (2005), 1023-1032]. У цьому сенсі не сприяють проясненню певні абстрактні поділи в межах соціального вчення Церкви, які накидають папському соціальному вченню чужі йому категорії. Немає двох відмінних між собою типологій соціального вчення, передсоборної та постсоборної, але є одне вчення, зв’язне і водночас завжди нове [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 3: l.c. 515]. Слушно буде підкреслити особливий характер однієї чи іншої Енцикліки, вчення одного або іншого Папи Римського, але не можна втрачати з поля зору зв’язності всього доктринальногоcorpus’у [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 1: l.c., 513-514]. Зв’язність не означає замкненість у якійсь системі, але радше динамічну вірність стосовно отриманого світла. Нові проблеми, що завжди з’являються, соціальне вчення Церкви освітлює світлом, яке не змінюється [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 3: l.c., 515]. Оберігає це сталий та історичний характер цього доктринального "спадку" [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens (14.09.1981), 3: AAS 73 (1981), 583-584], який зі своїми характерними ознаками є частиною завжди живої Традиції Церкви [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 3: l.c., 794-796]. Соціальне вчення побудоване на фундаменті, переданому через Апостолів Отцям Церкви, а потім прийнятим і поглибленим великими Вчителями Церкви. Це вчення остаточно звертається до нової Людини, до "останнього Адама духом животворним" (пор. 1 Кор. 15:45), що являє засаду любові, яка "ніколи не переминає" (1 Кор. 13:8). Свідчать про неї Святі та всі, котрі віддали життя за Христа Спасителя на полі справедливості та миру. Виражається в ній пророче завдання Пап Римських, щоб бути на чолі апостольської Христової Церкви і розпізнавати нові вимоги євангелізації. З цих причин Енцикліка Populorum progressio, вписуючись у великий нурт Традиції, здатна промовити до нас і сьогодні.
13. Крім свого важливого зв’язку зі всім соціальним вченням Церкви, ЕнциклікаPopulorum progressio тісно пов’язана зі всім вченням Павла VI, а особливо з його соціальним вченням. Безумовно, його вчення мало велике значення: він підтвердив невід’ємну важливість Євангелія для розбудови суспільства згідно зі свободою і справедливістю, в ідеальній та історичній перспективі цивілізації, що оживляється любов’ю. Павло VI зрозумів чітко, що соціальне питання стало всесвітнім [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 3: l.c., 258] питанням і вловив взаємний зв’язок між прагненням до єднання людства і християнським ідеалом однієї сім’ї народів, солідарної у спільному братерстві. Серце християнського суспільного послання він визначив у людському і християнському розумінні розвитку і запропонував християнську любов як основну силу розвитку. Павло VI, керуючись бажанням показати сучасній людині вповні любов Христа, відважно звернувся до важливих суспільних питань, всупереч культурним обмеженням свого часу.
14. Далі в Апостольському листі Octogesima adveniens із 1971 р. Павло VI підняв тему сенсу політики, а також небезпеки, що їх створюють утопічні та ідеологічні візії, які визначають її етичну і людську якість. Йдеться про аргументи, тісно пов’язані з розвитком. На жаль, негативні ідеології множаться, як і раніше. Павло VI уже застерігав щодо технократичної ідеології, особливо сьогодні укоріненої [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 34: l.c., 274], свідомий великої небезпеки доручення всього процесу розвитку виключно технології, оскільки ж бо таким чином він залишився б без орієнтирів. Технологія, осмислювана сама в собі, є двозначною. Якщо, з одного боку, і нині є люди, що висловлюються за доручення їй згаданого процесу повністю, з іншого боку ми є свідками народження ідеологій, що заперечують in toto [повністю] корисність розвитку, вважаючи його радикально нелюдським і таким, що провадить лише до деградації. Таким чином, доходить до засудження не тільки помилкового і несправедливого способу, в який люди інколи спрямовують розвиток, але також і самих наукових відкриттів, які – якщо їх добре використати – створюють можливість зростання для всіх. Ідея світу без розвитку виражає недовіру до людини і до Бога. Тому серйозною помилкою є недооцінка людських можливостей контролювати деформування розвитку, як і пряме ігнорування тої правди, що людина є конституційно спрямована на те, щоб "бути більше". Ідеологічна абсолютизація технічного розвитку чи прищеплення утопії повернення людства до первинного природного стану, це два протилежні способи відділити прогрес від його моральної оцінки, а отже, від нашої відповідальності.
15. Інші два документи Павла VI, не пов’язані тісно із соціальним вченням, – ЕнциклікаHumanae vitae від 25 липня 1968 року, а також Апостольське повчання Evangelii nuntiandi від 8 грудня 1975 року – є дуже важливими, щоб у повній мірі показати людський сенс пропонованого Церквою розвитку. Тому, отже, прочитання цих текстів також є відповідним стосовно Populorum progressio.
Енцикліка Humanae vitae підкреслює одночасно єднаюче і творче значення статевості, ставлячи таким чином в основу суспільства подружню пару, чоловіка і жінку, які взаємно сприймаються у своїй відмінності та доповненні; пару, отже, відкриту до життя [Пор. nn. 8-9: AAS 60 (1968), 485-487; Бенедикт XVI, Промова до учасників Міжнародного Конгресу На Папському Латеранському Університеті з нагоди 40-річчя Енцикліки Павла VI "Humanae vitae" (10/05.2008): Insegnamenti, IV, 1 (2008), 753-756]. Не йдеться про чисто індивідуальну моральність: Humanae vitae вказує на сильні зв’язки, що існують між етикою життя і суспільною етикою, розпочинаючи магістеріальну тематику, яка поступово отримала вигляд у формі різних документів, останнім часом в Енцикліці Evangelium vitae Івана-Павла II [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), 93: AAS 87 (1995), 507-508)]. Церква підкреслено пропонує цей зв’язок між етикою життя і суспільною етикою, будучи свідомою, що "не може (...) мати міцних підстав суспільство, яке, – хоч висловлюється за такі цінності, як гідність особи, справедливість і мир, – радикально заперечує саме собі, приймаючи і терплячи найрізноманітніші форми приниження і порушення людського життя, особливо життя слабких і відсунутих на маргінес людей" [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), 101: l.c., 516-518].
Зі своїх сторінок Апостольське повчання Evangelii nuntiandi має глибоке відношення до розвитку, оскільки "євангелізація – як писав Павло VI – не буде повною, якщо не взяти до уваги взаємного відношення, яке засадничо виникає між Євангелієм і конкретним – персональним і суспільним – життям людини" [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), AAS 68 (1976), 25]. "Між євангелізацією і людською промоцією, тобто розвитком і спасінням, існують бо глибокі зв’язки" [Пор. Енцикліка Evangelium vitae (25.03.1995), 31: l.c., 26]: взявши як вихідну точку це усвідомлення, Павло VI ясно вказав зв’язок між звісткою Христа і промоцією особи у суспільстві. Свідчення про Христову любов справами справедливості, миру і розвитку належить до євангелізації, оскільки Ісусові Христу, який нас любить, залежить на цілій людині. На це важливе навчання спирається місійний аспект [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 41: l.c., 570-572] соціального вчення Церкви як істотний елемент євангелізації [Пор. Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 41: l.c., 570-572; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 5, 54: l.c., 799.859-960]. Соціальне вчення Церкви є проголошенням і свідоцтвом віри. Є інструментом і невід’ємним місцем її формування.
16. В Populorum progressio Павло VI хотів нам перш за все сказати, що прогрес у своїх початках та у своїй суті є покликанням: "За планом Божим кожна людина є покликаною до розвитку, оскільки життя кожної людини є покликанням" [N 15: l.c., 291]. Власне цей факт робить доцільними виступи Церкви у сфері проблематики розвитку. Якби він стосувався лише технологічних аспектів життя людини, а не сенсу його мандрівки через історію разом зі своїми братами і визначення меж такої мандрівки, Церква не мала б права про це казати. Як раніше Лев XIII у Rerum novarum [Пор. N 15: 2: l.c., 481-482; Лев XIII, Енцикліка Rerum novarum (15.05.1891), 1: Leonis XII P.P. acta, XI Romae 1982, 97; Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 8: lc., 519-520; те ж, Енцикліка Centesimus annus, 5: l.c., 799], Павло VI був свідомий того, що виконує обов’язок, пов’язаний зі своїм покликанням, проливаючи світло Євангелія на суспільні питання своїх часів [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 2. 13: l.c., 258.263-264].
Сказати, що розвиток становить покликання, означає визнати, з одного боку, що його джерелом є трансцендентний заклик, a з іншого, що сам по собі він не здатен визначити собі остаточний сенс. Слушно слово "покликання" з’являється в іншому фрагменті Енцикліки, де знаходимо ствердження: "Справжній гуманізм – це лише той, який звертається у напрямку Абсолюту, визначаючи, що покликання дає справжню ідею людського життя" [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 42: l.c., 278]. Це бачення розвитку становить серце Populorum progressio i мотивує всі рефлексії Павла VI на тему свободи, правди й любові (caritas) у сфері розвитку. Воно є також головною причиною, чому Енцикліка є досі актуальною у наші часи.
17. Покликання – це виклик, що вимагає вільної і відповідальної відповіді.Інтегральний людський розвиток передбачає відповідальну свободу особи і народів: жодна структура не може гарантувати такого розвитку поза і понад людську відповідальність. "Месіанізми сповнені обіцянками, але продукують ілюзії" [Пор. Енцикліка Populorum progressio, 11: l.c., 262; Пор. Лев XIII, Енцикліка Rerum novarum, l.c., 14; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 25: l.c., 822-824], вони завжди будують свої пропозиції на запереченні трансцендентного виміру розвитку, будучи впевненими, що мають його повністю у своєму розпорядженні. Ця фальшива впевненість стає слабкістю, бо тягне за собою підпорядкування людини, зведеної до засобу, що веде до розвитку, натомість смирення того, хто приймає покликання, набуває форму справжньої автономії, оскільки робить його вільною особою. Павло VI не має сумніву, що перешкоди і обмеження вповільнюють розвиток, але також певний, що "кожен, незалежно від сил, що впливають на нього, залишається головним творцем свого успіху або невдачі" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 15: l.c., 265]. Ця свобода відноситься до розвитку, що стоїть перед нами, але водночас стосується різних ситуацій відсталості, які не є результатом випадку або історичної необхідності, але залежать від людської відповідальності. І тому голодуючі "народи піднімають сьогодні у спосіб драматичний голос у бік народів, що купаються в багатстві" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 3: l.c., 258]. Це також є покликанням, закликом до спільної відповідальності, спрямований вільними людьми до вільних людей. Павло VI мав гостре усвідомлення важливої ролі економічних структур та інституцій, але рівно ж і ясну свідомість їхньої природи як інструментів людської свободи. Тільки вільний розвиток може бути інтегрально людським, тільки у кліматі відповідальної свободи він може належно просуватися.
18. Окрім постулювання свободи, інтегральний людський розвиток вимагає також, щоби поважали його правду. Покликання до прогресу схиляє людей до того, "щоб більше діяти, вміти і мати, а через те більше бути" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 6: l.c., 260]. Але ось проблема: що означає "бути більше"? Павло VI відповідає на це запитання, вказуючи на істотну ознаку "справжнього розвитку": "має він бути інтегральний, тобто повинен сприяти до розвитку кожної людини і цілої людини" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264]. У змаганні різних візій людини, пропонованих сьогоднішньому суспільству ще більше, ніж за часів Павла VI, особливою рисою християнського візії є підтвердження і обґрунтованість безумовної цінності людської особи, а також сенсу її зростання. Християнське покликання до розвитку допомагає промоції всіх людей і цілої людини. Павло VI пише: "Для нас важлива людина, кожна людина, кожна група людей і врешті все людство" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264; Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 53-62: l.c., 859-867; те ж, Енцикліка Redemptor hominis, 13-14: AAS 71 (1979), 282-286]. Християнська віра займається розвитком, не розраховуючи на привілеї чи посади влади, ані навіть на чесноти християн, які були і сьогодні є зі своїми природними обмеженнями [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 12: l.c., 262-263], але розраховуючи на Христа, до якого спрямоване кожне справжнє покликання інтегрального людського розвитку. Євангеліє є фундаментальним елементом розвитку, оскільки в ньому Христос "в одкровенні таємниці Отця і Його любові повністю відкриває людину самій людині" [ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 22]. Церква, що вчиться у свого Господа, досліджує знаки часу, інтерпретує їх і пропонуючи світові "те, що йому одному відповідне, а саме: універсальний погляд на людину і на все людство" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 13: l.c., 263-264]. Саме тому, що Бог висловлює людині найбільше "так" [Пор. Бенедикт XVI, Промова до учасників IV Національного Конгресу Церкви в Італії, (19.10.2006): Insegnamenti II, 2 (2006), 465-477], людина повинна відкритися на покликання Господа, аби реалізовувати свій розвиток. Правда розвитку глибоко таїться в його інтегральності: якщо не охоплює людину цілком і кожну людину, розвиток не є справжнім розвитком. Ось чому центральне посланняPopulorum progressio є актуальним і сьогодні, і завжди. Інтегральний людський розвиток у природній площині, відповідь на покликання Бога Творця [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 16: l.c., 265] домагається власної реалізації у "трансцендентному гуманізмі, який надає [людині] найбільшої повноти життя; такою є найвища мета персонального розвитку" [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 16: l.c., 265]. Тому, отже, християнське покликання такого розвитку стосується однаково і природного виміру, і надприродного; з цього приводу, "коли Бога спихають на задній план, наша здібність розпізнання природного порядку, мети і «блага» починає слабнути" [Бенедикт XVI, Промова до молоді , Сідней (17.07. 2008): L’Ossevatore Romano, 18 .07. 2008, с. 8].
19. І врешті бачення розвитку як покликання передбачає в нім центральний характер любові. Павло VI в Енцикліці Populorum progressio зауважував, що основні причини відсталості в розвитку мають нематеріальний характер. Він закликав шукати їх в інших вимірах людини. І найперше у волі, яка часто занедбує обов’язки солідарності. По-друге, у мисленні, яке не завжди вміє добре спрямувати бажання. Тому в прагненні до розвитку потрібними є "люди, здатні до вдумливої рефлексії, шукаючи нового гуманізму, завдяки якому сучасна людина могла б відшукати сама себе" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 20: l.c., 267]. Але це не все. Відсталість у розвитку має ще важливішу причину, ніж дефіцит мислення: це "дефіцит братерства між людьми і між народами" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 66: l.c., 289-290]. Чи люди власними силами можуть досягти цього братерства? Суспільство, щораз більш глобалізоване, зближує нас, але не робить братами. Розум сам із себе вміє зрозуміти рівність між людьми і встановлювати громадянське співжиття між ними, але не здатний установлювати братерства. Має воно початок у трансцендентному покликанні Бога Отця, який перший нас полюбив, навчаючи нас через свого Сина, чим є братська любов. Павло VI, представляючи різні рівні процесу розвитку людини, після підкреслення віри ставив на вершині "єдність всіх у любові Христа, який нас взиває, щоби як сини брали участь у житті живого Бога, Отця всіх людей" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 21: l.c., 267-268].
20. Вищевказані перспективи, показані в Populorum progressio, залишаються фундаментальними, щоб дати ширший погляд і спрямованість нашому заангажуванню у справу розвитку народів. Далі Populorum progressio багато разів наголошує наневідкладній потребі реформ [Пор. nn. 3. 29. 32: l.c., 258. 272-273] і закликає, щоб перед загрозою серйозних проблем несправедливості в розвитку народів слід діяти відважно і невідкладно. Ця невідкладність випливає також із любові у правді. Це любов Христа квапить нас: "caritas Christi urget nos" ["Христова любов спонукує"] (2 Кор. 5, 14). Невідкладність не тільки вписана в речах, не тільки виникає з прискорення подій і проблем, але також і з самої ставки у грі: реалізації справжнього братерства. Значення цієї мети з нашого боку вимагає відкриття, щоб зрозуміти його глибину, і конкретної мобілізації "серцем", щоб спрямувати актуальні економічні та суспільні процеси на отримання цілком людських результатів.
ЗМІСТ (1-9)
ВСТУП (1-9)
І. ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO (10-20)
ІI. ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ (21-33)
ІII. БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (34-42)
ІV. РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ (43-52)
V. СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ’Ї (53-67)
VI. РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ (68-77)
ЗАКІНЧЕННЯ (78-79)
13.02.2013