«Насправді, що художнику треба? Малювати. Цього цілком достатньо. Маєш можливість – малюй».
Володимир Мулик – художник, письменник, поет, автодидакт. В його інтернаціональних за змістом і формою роботах не віднайти буквальних краєвидів міста, чи портретів городян. Графіка та живопис, а також ще не опублікована проза, це те, за чим з часом можна буде вивчати genius loci, дух міста. Або ілюструвати читанки про «станіславський феномен». Його твори з часом прикрашатимуть сесійний зал ратуші чи, принаймні, кабінет мера. Звичайно, коли мерія матиме ратушу, а влада позбудеться зашореності заштампованої совкової естетики. Задля цього треба полюбити рок-н-ролл. Та своє місто.
– Малюєш мало, повільно, неквапом, а що тебе інспірує до малювання?
– А я знаю? З часом малювання перетворилося у річ саму для себе. Все гірше видно дорогу, куди рухатися. Працюєш на колись відвойованому плацдармі. А повільно – багато причин. Відсутність майстерні розхолоджує. Тому мала кількість робіт.
– Ти колись писав цікаву прозу. Продовжуєш це робити?
– Іноді пишу коротенькі оповідання. А взагалі, писати щось більше не бачу сенсу. Я вже не в тому віці, щоб писати в шухляду, сподіваючись на щось. Стукати далі в двері редакцій не бачу сенсу. Платити за видання своєї книжки – тим більше. Писати і не друкуватись немає змісту.
– Відповідно, малюєш тому, що існує можливість показати?
– Ні. Малювати можу і без експонування. Малювання в цьому відрізняється від писання. Письменник пише, щоб тексти були надрукованими, а намальована картина – вже самодостатня річ. Вона завершена. І виставляєш ти її чи показуєш вдома тільки друзям – це не має значення. Вона вже є видана, якщо скористатися літературним терміном.
– А якщо спробувати вивішувати прозу в Інтернеті?
– Вона уся висить там. Ну і що?
– Твій живопис часто паралелять з музикою. Наскільки це відповідно? Ти обов’язково слухаєш щось, коли малюєш? Чи є твій живопис в якомусь сенсі ілюстраціями до музики?
– Музика важлива в сенсі тла. Звукове тло творить атмосферу. І пишу (тексти) я теж під музику. Я люблю музику. Цей міф про ілюстративність моїх картин до музики випливає з однієї з розмов з Іздриком, де прозвучала ідея – «це готова обкладинка до альбому» неіснуючих груп, або невиданих альбомів зірок. Так пішло і поїхало... Насправді не всі картини прив’язані до музики. Декілька картин стосуються конкретної пісні: «Трава» – «Brian Damage» Pink Floyd, «Човен на річці» – «Boat on the River» Styx, «Лой Биканах» – Аквариум.
В. Мулик, "Сент Луі блюз"
– А портрети музикантів?
– Тут трохи твоєї заслуги. Нереалізований до цього часу проект «Старі, хворі і діти». Я намагався показати, що старість буває і такою, а не обов’язково – якщо старенький, то з паличкою, хворий, немічний… Старіти ж можна по різному. Намалював поки що тільки двох – Кіта Річардса та Леонарда Коена. Але це не перші роботи музикантів, давніше були графічні Джим Моррісон, Боб Марлі, Б.Г. На черзі, вже без прив’язки до старіння, Еліс Купер та Енні Ленокс.
– Твої картини за сюжетами дуже наративні, оповідальні, майже літературні. Їх теж можна назвати ілюстраціями до ненаписаного? Чи це самодостатні речі?
– Картина для мене – річ спонтанна. «Клац» – і з’являється фактично готовий образ. Лишень залишається перенести його на полотно. В процесі ще щось додається, деталі, кольори. Тому шукати щось глибинне, що я туди заклав, підтексти, котрі знаходять інші люди… Зрештою, я погоджуюсь з тим, що там ще щось є. Але воно виникло одночасно з тим «клац». Тому я про це не задумуюсь. Звідки я про це можу знати? Я не маю власних коментарів. Образи на картинах не продумані. Вони виникають одразу й несподівано готовими до намалювання…
В. Мулик, "Брудершафт"
– «Сержант Бертран»…
– Це ж історичний персонаж. Колись почитав про нього, й одразу виник такий ось образ. Спочатку він був графічно намальований, а потім я його на полотно переніс.
– «Едем», котрий є в каталозі «Імпрези-93»…
– Так, але надруковано в негативі. Я спочатку намалював, а назва прийшла пізніше. Хтось звернув увагу, що там сюжет дуже схожий на біблійний. Тоді й назва виникла. Виникають речі, що не піддаються поясненню. Наприклад, робота «Аеросміт», образ людини з крилами я малював під музику «Aerosmith», і потім побачив, що вони добре доповнюють одне одного… Аеросміт – повітряний коваль. Ось так назва і виникла. «Іхтіологію» я малював під музику «Акваріуму», під однойменний альбом, тому й така назва.
– Як на твою думку, у Франківську достатньо місць для виставок?
– Його тут практично нема.
– А Художній музей, спілка, Бастіон?…
– Місця є, але не зовсім придатні. Вони не працюють як належне. До «Арт на мур», коли накрилися «Маргінеси», ще раніше, коли «Химера» закрилася, нічого не було. В Художньому музеї мав колись навіть дві виставки, але з тих часів багато що змінилося. Прийшли інші люди, виставляють інше. Навряд чи тепер музей чи спілка придатні для такої діяльності.
В. Мулик, "За п’ять девята біля червоного дерева"
– Ти рідко виставляєшся в інших містах. Теж брак запрошень?
– Не хочу напрошуватися. Я не з тих людей, що будуть лізти, світити мордою: ось я, ось я... Нє, то нє. У Булгакова вустами Воланда сказано: ніколи нічого не просіть, самі прийдуть і дадуть. А якщо не прийдуть і не дадуть, значить так тому і бути. «Я знаю, що це карма и проти неї не попреш». Насправді що художнику треба? Малювати. Цього цілком достатньо. Маєш можливість – малюй.
– Інтернет не заважає малювати? Чи навпаки, допомагає в просуванні? Спрацьовує?
– Поки що не спрацьовує. Але лиш тому, що Україна не інтегрована в цивілізований світ. Бо коли з тобою зв’язується хтось з Європи з пропозицією купити роботу, а потім довідується, що ти з України, бажання купувати в тої людини зникає. Рух грошей, рух товару в нас ще відповідно не налагоджено. У мене був випадок, коли писали на електронку з Лондона про бажання придбати девять робіт. Але коли довідалися, що я не з Америки, як їм здалося, а з України, контакти перервалися. Там би все було просто. І не треба завіряти для пересилки в якихось органах, що мої роботи не мають художньої цінності. Відсилаєш і все. Тут з цим проблема. Поки що. Щодо інформації з мережі, то я практично її не читаю. Свого часу багато начитався про все те, що мене цікавило. Хіба якісь новинки, стріт-арт, наприклад, сучасні мурали. Щоправда прізвищ, окрім Бенксі, ніяких не пам’ятаю.
– А як тобі розмальовані стіни в нашому місті?
– Якщо такі, як навпроти мого будинку, каракулі білою фарбою, це дурня. А якщо хороший малюнок – чого б нє? Мурал, як біля Бастіону з вулиці Новгородської.
В. Мулик, "Кейт".
– Комп’ютер використовуєш для малювання? От для портретів Коена і Річардса?
– Так, попрацював з підміною кольорів, щоби психоделіки трохи привнести. Просто намалювати як воно є – нецікаво. Навіть якщо це гіперреалізм. Для цього існує фотографія. Тепер фотохудожників стало так багато. Колись на місто їх було два, три, ну до десяти.
– А когось з молодих можеш відмітити?
– Не дуже розуміюся на фото…
– А що тут розуміти – дивишся та й кажеш свою думку.
– Мабуть щодо молодих наразі помовчу, бо не бачив нічого вартісного, або не можу зараз пригадати. А значить, мене не вразило. Поки ти молодий, то робиш все. Експериментуєш, фонтануєш ідеями, і серед того щось може бути цікавим. З віком починаєш робити одне, але добре. Художник має малювати, а не проповідувати та розповідати про те, що він робить. Щось доводити вербально – не його робота. Тим самим він визнає свою слабість, свою поразку. Намалював, виставив і все. Промовляти своїми роботами, а не словесною промовою чи тяганиною за барки. «Я таке задумав, я таке вклав сюди, я таке пройшов, мав цього року 95 виставок…»
В. Мулик, "Муха на зеленому столі"
– Хіба художники не мають бути різними? Хтось говорить і малює, хтось мовчить і малює. Кожному своє. Ти ж даєш інтерв’ю. Це теж балачка.
– Я ж не повчаю, і, зверни увагу, не говорю про досягнення.
– Може, ти їх не маєш?
– Та ні, завжди можна чимось похвалитися. Прочитавши багато інтерв’ю з художниками, зауважив, що багато хто з них розповідає про концепції, про підтексти, закладені у роботи, та ще багато про що… На мою думку, художник не має про таке балакати. Вони подаються в мистецтвознавці. Треба розділяти працю мистецтвознавця і працю художника. Мистецтвознавець, критик має стояти осторонь.
– Не хочеш відбирати хліб у мистецтвознавців?
– Як я можу відібрати в них хліб? Коли пишу про якусь виставку – це не мистецтвознавчий огляд, а точка зору глядача чи художника, який прийшов подивитися на творчість іншого художника. Не кажу, що це погано – вибудовувати концепції, але малювати концептуальну картину мені видається безглуздою справою. Як це? Картина намальована і вона є. Впихати в неї зміст – як це? Це в прозу можна понапихати всяких приколів, наробити потаємні шухлядки, де знаючі люди зрозуміють, про що йдеться. Для картин цього не потрібно.
– А як же історія Дена Брауна, описана в «Код да Вінчі», де віднайдено зашифровані таємниці на картині генія? Навіть на рівні літературної спекуляції красиво завернуто?
– Не факт, що Леонардо да Вічі це туди вкладав. Художник не повинен цього робити зумисне. Таємниці в хорошій картині будуть все одно. І це добре – шукати і знаходити, але не варто цим займатися спеціально. Тоді це буде штучно і нецікаво. Схиляюся до інтуїтивного підходу в творчості, а не до вивірених креслень.
В. Мулик, "Легко бути богом. Важко будувати піраміди"
– Яко глядач відчуваєш потребу в мистецтві?
– Безперечно…
– А для чого?
– Ніхто ж не питає, як сказав Пікассо, навіщо росте дерево? Воно росте та й росте. Воно потрібно, а чи потрібно знати – для чого? Річ існує і цього досить. Тим паче, якщо річ хороша. Не маємо куди подітися від поганих речей, тож навіщо намагатися пояснити зміст існування красивих речей? Принаймні їх існування зробить частину людей щасливішими.
– А як же тоді щодо деструктивного мистецтва, де автори не дотримуються класичних канонів краси і звичайному глядачу все видається потворним. Від цього не станеш щасливішим.
– Комусь так здається, комусь ні. Нещодавно наткнувся в інтернеті на фотографії Воргола з портретами музикантів Лу Рід, Деббі Гаррі, Джон Леннон.., і коментарі спільноти до них – що за…, хто так фотографує, повне лайно, кому таке потрібно… Ось таке ставлення, і їм від цього щастя не прибуває. А мені Воргол в кайф. Тобі, думаю, теж. Ми отримуємо задоволення. Ось і все. Хтось слухає Кіркорова і теж отримує своє щастя. В плані споживання якісного мистецтва наше суспільство дуже вбоге.
– Ти вчився малюванню?
– Спеціально – ні. Ні в художній школі, ні в студіях. Колись дещо мені показав Орест Заборський, основи композиції, рисунок, як з кольором працювати. Приходив пару раз до нього на уроки. Це було ще в школі. Основне: не гризти себе незробленим, недосягнутим, а бути щасливим з того, що робиш і, як сказав Кіт Річардс, не зловживати міцним алкоголем, бо можеш вистрілити в податкового інспектора і не поцілити.
В. Мулик, "Стікс"
06.11.2013