Поклик воєводи і його наслідки.

Вчора, у четвер 3. ц. м., львівський воєвода, п. А. Білик, скликав пресову конференцію, на якій звернувся до зібраних польських, українських і жидівських редакторів з покликом, щоб вони у своїх часописах впливали на успокоєння умів, розбурханих останніми міжнародніми подіями. Безпосередньою причиною тієї конференції — як казав п. воєвода — були події в останніх кількох днях у Львові і краю (сухий реєстр тих подій у вчорашньому числі "Діла" підпав у цілости конфіскаті). Воєвода не хотів вдаватись у глибшу аналізу причин істнуючого розбурхання умів та істнуючих ексцесів, згадав тільки про маніфестації українців з приводу закарпатських подій, про контрдемонстрацію польської молоді, про факт побиття кількох польських студентів українцями та — мабуть у відплату — про виступ тієї польської молоді проти українських культурних і господарських станиць, виступ, який має уже масовий характер. Ці львівські події п. воєвода назвав "гідними спожаління", вказуючи на їх шкідливість для всіх трьох чинників: польської держави, польської та української національної рації. Заявив, що тепер іде збільшування сил органів безпеки і що адміністраційна влада рішена діяти превенційно та репресійно проти винуватців, щоб усім громадянам запевнити безпеку і змогу спокійно працювати. Вже тільки мимоходом п. воєвода заявив під адресою польської преси, що він ніяких пактів з українцями не вів ані не веде та є противником пактування з громадянами держави, стоючи на становищі, що поки не порозуміється польське громадянство з українським громадянством, так довго ніякі пакти державної верхівки не мають практичного значіння. За урядовими чинниками залишається право й обовязок причинятися до такого порозуміння.

Це короткий зміст поклику п. воєводи. Ніякої дискусії на тій конференції не було. Зате чергового дня, сьогодні вранці, з ініціятиви української преси львівський воєвода прийняв українських редакторів, які висловили свій погляд на сутні причини того, що діється у краю та у Львові, після чого прийняв знову редакторів польських і жидівських.

Погоджуємося з поглядом, що ті події, яких тереном був в останніх днях Львів і подекуди край, не є ані в інтересі польському ані українському. Погоджуємося, що всі громадяни держави повинні мати забезпечені умовини свобідно жити і працювати. Погоджуємося, що з чинниками, які сіють заколот і намагаються відносини змакедонізувати — треба боротися. Але — поза тим, що ми мали нагоду сказати вже на наданій довірочній конференції — дозволимо собі зазначити, що поклик п. воєводи, якщо він звертався під адресою українців, не був під правильною адресою звернений, чи пак — вривався у відчинені двері. Від довгих літ українська преса поборювала всякий терор як засаду політичної боротьби, як тактичну систему і як окремі поодинокі випадки. І вели ми цю боротьбу не тільки про людське око, ані мимоходом, ані зі страху перед владою та з вузько зрозумілого опортунізму. Масові теоретичні статті на цю тему, масові реферати у краю, використання для цієї акції всяких зборів і сходин, врешті авторитет найвисших духовних і світських чинників, які в цій акції боротьби з терором заанґажувались, дали ті наслідки, що перемогла була в краю на цілій лінії, в усіх колах і верстах українського громадянства,  зокрема серед української ідейної міської і сільської молоді, ідея конструктивної праці. Український націоналізм переймав і перейняв інші форми, корегував і перевірював давні тези і ставав щораз більше справді творчим, позитивним чинником, тим чинником, який духово перероджував маси та робив їх кріпкішими духом, відпорнішими на щоденну дійсніть, більш придатну до боротьби за свою долю і свою будучність. І коли й нині тут і там у краю трапляються випадки терору і саботажів, то вони не мають масового характеру та є вислідом радше місцевих відносин, є реакцією на такі місцеві обставини, які родять розпуку і бажання пімсти без огляду на методи і наслідки. Зате дозволимо собі спитати – вже не тільки п. воєводу й адміністраційні чинники — але ті польські чинники громадські, які ніби мають бути вирішні у полагоді польсько-українських взаємин: що зроблено на відтинку польського націоналізму, щоб позбавити його зоольоґічних питоменних рис і щоб надхнути його іншим духом?! Хто в цій справі забрав голос на нашому краєвому терені та з яким вислідом?!

Зоокрема — де були і де є польські духовчі сфери, де польські моральні авторитети, які в цій справі моглиб забрати голос, але завжди — мовчать?! Митрополит Шептицький має в українському громадянстві великанський авторитет. Його "Слово до української молоді" кілька літ тому, мало переломове значіння. Його покликові, який в імени Митрополита у своїй 1-листопадовій проповіди передав у церкві св. Юра проповідник, покликові, який даємо сьогодні на першому місці газети, безумовно повинуються всі українці. Але хто з польських морально відповідальних чинників підніс голос в обороні Митрополита проти тих нікчемних брехонь, що його ширить про нього і про святоюрську гору не тільки анонімова польська вулиця, але й відповідальні польські політики і громадянські діячі?

День-у-день читаємо і слухаємо під українською адресою зі сторінок польської преси, з величезних на мурах розліплених афіш, ба навіть з голосників Польського Радія і комунікатів ПАТ-а болючі образи. Підчас цілої метушні довкола Чехословаччини та Карпатської України не впало з українських уст ні одно слово образи під адресою польської держави і нації. Скільки ми їх почули від поляків?! Адже навіть про о. Волошина львівські ґазети не писали інакше, як тільки про "аґента Праги"! Скільки польських ґазет було сконфіскованих за представлювання справи в той спосіб, що українці це елємент, що його треба нищити, при чому "Слово Народове" писало виразно, що поляки повинні допомогти нищити українців навіть поза кордонами Польщі, навіть у Совітах! Що діє на відтинку "заспокоювання" польсько-української атмосфери такий авторитет серед польського громадянства і то саме серед його гурра-патріотичної частини, як нинішній президент міста Львова п. Островський, — всіми своїми прилюдними виступами, всією своєю політикою на терені міської ради? Ось читаємо, що цілу низку вулиць у Львові вже перейменували чи мають перейменувати польськими іменами і назвами з польсько-українських боїв 1918 року, ба навіть одна вулиця має називатися іменем... Станислава Ґрабського! Які настрої серед українського громадянства має викликати така поведінка? Який глузд підтримувати 20 літ у Львові і в краю атмосферу 1918 року і як можна дивуватися, що та атмосфера мусить мати свої обосічні наслідки?!

Поклик п. воєводи передаємо далі і зі свого боку будемо далі робити те, що робили, виходючи з засновків українського національного інтересу: будемо проповідувати засаду розумового підходу у політиці та конструктивної праці в усіх ділянках національного життя. Будемо взивати до спокою, потрібного саме з уваги на розвиток міжнародніх подій, які щораз більше українську проблєму актуалізують. Але спокій у краю й у Львові не залежить від українських, тільки від польських чинників. І тому відповідальність за хід подій паде на сторону польську. І тому і практичний ефект поклику львівського п. воєводи — залежить від того, як його зрозуміє і як до цього застосується польська сторона. Та у низах і та на верхах. Та, яка безпосередньо репрезентує "вулицю" і та, яка має обовязок впливати та духово формувати ту "вулицю". І коли ми є під цим оглядом великими песимістами, то змінити цей наш песимізм змоглаб тільки польська сторона і то не своїми словами, але ділами.

[Діло]