Зарозумілість еліт

 

- Нинішні еліти завдяки своїм грошам відірвані від реальності й не мають ані найменшого уявлення про те, як живе решта суспільства. А решта суспільства їм не довіряє, тому що не має для цього підстав, — каже Іван Крастев

 

 

Катажина Венжик: «У 1968 році панувало переконання, що в найближчому майбутньому можна буде грати будь-кого, до кого буде потяг. У 2008 році в нас є відчуття, що будь-хто або будь-що, людина або інституція, може виграти нас», — писали Ви у книжці In Mistrust We Trust. Як ми опинилися у цьому не надто приємному місці?

 

Іван Крастев: Люди зазвичай зосереджуються на тому, що не вийшло, але забувають, що поразки можуть також бути успіхами. Завдяки п'ятьом революціям, які відбулися з 1968 року: культурній та революціям 1968 і 1970-х рр., ринковій революції 1980-х, краху комунізму, і нарешті інтернет-революції та революції у розумінні процесу прийняття рішень — у нас стало набагато більше свободи. Нині, принаймні на Заході, наше життя є кращим, ніж будь-коли в історії. Ми маємо більше прав і не боїмося ними користуватися. В нас є ширший доступ до інформації. Ми можемо перебирати товарами на ринку. А якщо нам не подобається наша країна, то ми можемо її змінити. Але цей успіх має також свою темну сторону.

 

Тобто?

 

Парадокс полягає ось у чому: що більше особа має можливостей, то менше вона схильна робити щось спільно з іншими. Якщо ви впевнені, що можете самі дати собі раду, то вам не потрібні інші люди, щоб щось змінити.

Коли люди розлючені на уряд, то воліють його притягнути до відповідальності, аніж вступити до політичної партії, що існує, чи створити нову. Лише коли прийшла криза, виявилося, що можливості зовсім не такі великі. Що настають зміни, які зовсім не подобаються, але їм неможливо запобігти — саме тому, що людям бракує впливу на політику.

 

У 1968 році молоді люди хотіли створити абсолютно новий світ. Нинішнє покоління, що виходить на вулицю, — це ідеалісти, які дуже добре знають, чого не хочуть, але не мають уявлення, чого хочуть. І якщо ви натиснете на них, то виявляється, що вони власне хочуть життя своїх батьків. Сидіти на двох стільцях? Надійне робоче місце, як у 1950-х, але у пакеті з сексуальною революцією, Інтернетом, смартфонами, правами меншин і крахом комунізму?

 

Власне. Вони хочуть відчуття безпеки покоління своїх бабусь і дідусів, а також свободу, яку має їхнє власне покоління. Але ця безпека була пов'язана з сексуальними утисками, ієрархічною структурою, індустріальним, а не інформаційним суспільством. Вони не розуміють, що ці блага є взаємовиключними.

 

Це тому такі рухи, як Occupy Wall Street чи Indignados, а також нещодавні протести у Туреччині чи Росії виявилися політично неефективними?

 

Протягом багатьох років головне питання системних аналітиків звучало так: чому середній клас у Росії не бунтує? Однією з причин були відкриті кордони. Якби ви були молодою багатою людиною, розлюченою на режим, то виїзд з країни мав би більше сенсу, ніж спроба зміни уряду, успіх якої був би малоймовірним, а наслідки могли б бути неприємними.

Чому у 2012 році люди вийшли на вулиці? По-перше, Facebook і Twitter дали їм ілюзію більшості. По-друге, цього разу вони відчули себе морально обуреними. Коли рік тому Путін та Медведєв знову обмінялися посадами, а структура влади залишилася незмінною, для багатьох росіян це було як ляпас. Тому що ще можна стерпіти, що в чоловіка є коханка, але толерантність закінчується, коли він приводить коханку на сімейний обід. А це власне й сталося. Тому тоді сталася провокація, люди вийшли на вулиці, але це лише класичний міський середній клас: освічений, такий, що добре орієнтується у нових технологіях, артистичний, мирний — і безсилий.

 

Чому безсилий?

 

Новий, ґлобалізований середній клас втратив свій головний політичний талант, тобто здатність створювати коаліції з іншими соціальними групами. Його геніальність полягала раніше у вмінні репрезентувати свої інтереси як універсальні вимоги. Зараз середній клас, який вважають незалежним від державних трансфертів, каже: «Ми не хочемо, щоб уряд робив те чи те». Натомість бідні протестують для того, щоб уряд нарешті зробив щось для них. Як наслідок, середній клас є політично самотнім і втрачає вплив. Це тому протести в Росії не перекинулися на село, у Туреччині не вплинули на електоральні вподобання населення, а в Болгарії привели лише до однієї відставки. Жоден з цих рухів не створив політичну альтернативу — партію, за яку можна голосувати і яка могла б реалізувати зміни. Це дуже цікаве явище: неґативна політика посилюється, люди можуть запобігти певним речам...

 

...Але не можуть зробити нічого конструктивного?

 

Власне. Те, що раніше було голосом, зараз є лише стороннім галасом. Рух Occupy Wall Street породив такий конструктивний галас, що завдяки йому нерівність стала проблемою в американських політичних дискусіях, і це допомогло Бараку Обамі перемогти. Оце й усе. Основною слабкістю таких рухів є те, що вони бояться мати лідерів, а лідери важливі, оскільки це вони ризикують, беруть на себе відповідальність і формулюють програму. Якщо немає кому це зробити, то протест програє.

 

Лише один з десяти американців має довіру до Конґресу, один з трьох європейців вірить в ЄУ, і дев'ять з десяти греків вважають, що їхній уряд є корумпованим. Відсутність довіри є результатом надлишку свободи і відсутності відчуття безпеки?

 

До 1960-х років довіра до уряду була високою, тому що спиралася на контрольовану інформацію та відсутність критичного осмислення. Так довіряють матері у віці п'яти років, і все, що вона каже, є правдою. Потім прийшов 1968-й рік з гаслом «не довіряй нікому, старшому за тридцять», а надто уряду. Вважали, що для того, аби демократія функціонувала в належний спосіб, треба ставитися з підозрою до політиків та їхніх програм. Але ми зайшли занадто далеко. Ми навчилися не довіряти не лише урядові, але навіть будь-яким авторитетам.

 

Тобто?

 

Наприклад, лікарям. Моя дружина, перш ніж піде до лікаря, спершу пошукає через Google значення своїх симптомів, а коли приходить до кабінету, починає повчати лікаря. Якби я був лікарем, то захотів би її вбити. Вона приходить до мене, тому що або вірить, що я зможу їй допомогти, або щоб просто обмінятися знаннями про результати пошуку. З іншого боку, лікарські помилки трапляються, а деякі речі, знайдені в Інтернеті, можуть виявитися важливим.

Проблема у тому, що недовіра стала засадничим припущенням щодо будь-яких інституцій, і тим більше політичних. Політики також усвідомили це, і замість того, щоб повернути довіру виборців, вони почали грати в іншу гру — управління недовірою. Їхні піарники, звичайно, намагаються подати своїх працедавців у доброму світлі, але найважливішою нині є дискредитація опонента. Але якщо вам вдасться переконати людей не довіряти нікому, включно з власними лідерами, вони не будуть у змозі реалізувати будь-які зміни.

 

Економічна криза 2008 року засвідчила некомпетентність еліт бізнесу, політики та медій. Чи через це поглибилася криза демократії?

 

Мені так видається. Тому що це була також і серйозна криза меритократії.

Еліти, зрештою, мають складатися з найкращих і наймудріших, адже їхні представники закінчили найпрестижніші університети і заробляють неймовірні гроші. Тому вони самі були переконані, що завдяки своїй освіті, інтелекту та компетентності вони є стійкі до поразки, — а потім знищили систему. Бо що є головною проблемою нинішніх еліт? Жахлива зарозумілість.

Аристократія вміла виявляти бодай мінімальний інтерес до своїх підданих — врешті, від них залежав її добробут, — і вона знала, що коли відбудеться криза, мусить бути готовою до жертв. Під час І Світової війни частка представників вищого класу, що загинули на фронті, була вищою, ніж серед решти: діти лордів, що вчилися в Оксфорді чи Кембриджі, знали, що леґітимність їхнього класу випливає з готовості померти за Батьківщину у першому ж шерегу.

В уряді Тоні Блера не було політика, дитина якого воювала б в Іраку. А банкіри з Волл-стріт, що призвели до кризи, обурювалися на тих, хто вимагав позбавити їх бонусів! Нинішні еліти завдяки своїм грошам відірвані від реальності й не мають ані найменшого уявлення, як живе решта суспільства. А решта суспільства їм не довіряє, тому що не має для цього щодних підстав.

Лідером мусить стати не хтось розумніший за вас, а той, хто має компетенції, що випливають з великого досвіду. Інакше наслідки можуть бути неприємними. Візьмемо війну в Іраку: її викликали радикальні республіканці, які самі ніколи не воювали! Напевно начиталися коміксів.

Питання компетенцій у лідерстві є ключовим. А ми не маємо аж так багато лідерів, яким можемо довіряти, виходячи з їхнього досвіду.

 

А чи впливає на політику транспарентність, ще одне ключове слово нашого часу? Лєх Валенса під час Європейського форуму нових ідей запропонував імплантувати політикам чіпи, щоб кожна людина завжди могла перевірити, чи вони її не дурять.

 

Багато років тому я прочитав фантастичне оповідання про країну, в якій новообраному президентові імплантують бомбу і кожен громадянин має пристрій з програмним додатком, що дозволяє йому оцінювати президентські рішення. На запитання, чи вони його підтримують, громадяни відповідали просто «так» чи «ні». І якщо кількість неґативних відповідей втричі переважувала кількість позитивних, президент вибухав. Це, власне, популістська ідея вдосконалення демократії — лідер має робити те, чого хоче більшість. Але думки більшості постійно змінюються. Люди нині хочуть одного, а завтра цілком іншого. Це спокуса, пов'язана з технічним поступом.

 

Ми маємо їй піддатися?

 

Транспарентність є дуже зрадливим поняттям. Вона може бути і доброю, і поганою, оскільки за нею криються дуже проблематичні припущення. По-перше, якщо ви дасте людям всю інформацію, вони знатимуть правду і поводитимуться інакше. Але людина не може здобути знання про все. Крім того, зазвичай до нас потрапляє така інформація, що підтверджує те, у що ми вже віримо, а Google це ще більше спростив. Якщо, скажімо, я вважаю, що Земля пласка, і досить часто шукаю інформацію про пласку Землю, то через півроку, коли я введу у поле для пошуку Google слово «Земля», то перше, що я побачу, то це те, що вона пласка. Тому не є правдою, що політичне пробудження громадян спирається на те, що вони отримують всю інформацію.

Мішель Фуко написав важливу річ про правду в політиці: правда зазвичай є тим, про що усі знають, але ніхто не має мужності цього сказати. Коли Валенса казав, що комуністична партія працює неефективно і загрузла у корупції, то він не відкрив цим Америки. Він сказав те, про що всі знали, але він зробив це публічно, ризикнув — і це зробило його лідером. Тому я вважаю, що транспарентність може бути продуктивною — наприклад, коли журналіст оприлюднить надуживання у владі, — але вона не може бути єдиним джерелом політичної леґітимності. А що прозорішою стає політика, то більше з'являється теорій змови. Немає нічого підозрілішого, ніж повна транспарентність.

 

Чи демократія виживе без довіри?

 

Я думаю, що до певного моменту недовіра до уряду збільшувала силу громадян, але нині, коли політика у демократії звелася до управління недовірою, тенденція протилежна: що менше ми довіряємо уряду, то менший є наш вплив на політику. Демократія не може існувати без елементарної довіри — часом краще бути обдуреним, ніж не довіряти нікому. Тому нині головною проблемою є відновлення довіри до лідерів та інституцій.

 

А чи проблеми демократії у Європі відрізняються від тих, що має Америка, де патова ситуація в Конґресі призвела до паралічу адміністрації?

 

У США криза демократії має дві причини. Поляризація зайшла так далеко, що унеможливлює ефективне управління. Політики не готові йти на компроміси, навіть продиктовані здоровим глуздом. Крім того, витрати на виборчі кампанії є просто неймовірними, а тому політики витрачають половину свого часу на збір коштів.

У Європі проблема є іншою: право ухвалювати економічні рішення, наприклад у питанні бюджетного дефіциту, відбирають у виборців та передають інституціям ЄУ. Нам кажуть: «На жаль, це занадто важливо, і ви не можете голосуванням ухвалювати рішення у цьому питанні». Як наслідок, люди відчувають, що від них нічого не залежить. Що вони можуть змінити уряди, але не напрямок політики. І це породжує відчуття безпорадності, а також гнів: бо якщо у демократії не ми вирішуємо, то хто?

Я думаю, що демократія є доброю системою не тому, що громадяни завжди вирішують правильно, а тому, що погані рішення завжди можна виправити. Не можна ставитися до дорослих чоловіків як до п'ятирічних. Якщо мені казатимуть: я не дам тобі ножа, бо ти зраниш себе, я не дам тобі віскі, бо ти нап'єшся, і так далі, то в остаточному підсумку я вистрибну у вікно! Тому ми маємо дати громадянам досить простору для поганих рішень, але водночас не дозволити їм зруйнувати всю систему. Треба досягти тут балансу.

Польща є добрим прикладом того, як ми маємо ставитися до політичних альтернатив, які нам не подобаються. Частина вашого успіху базується на тому, що, на відміну від багатьох інших держав, у вас був популістський уряд перед кризою. І дива не було. Ярослав Качиньскі багато обіцяв, але наслідки його урядування були мало ефектними. І водночас він мобілізував багато неґативного електорату і дав мандат новому уряду для рішучіших дій. Дональдові Туску було легше здійснювати непопулярні реформи після Качиньського.

 

Громадяни не довіряють елітам. Еліти не відчувають себе підзвітними перед громадянами. Транспарентність — це сліпа вуличка. Демократія переживає кризу, але альтернативи не надто спокусливі. Не дуже оптимістична картина.

 

Демократія, на відміну від соціалізму, не є утопічним проектом. Вона спирається на наші страхи, а не надії, і так само, як лібералізм, походить переважно з поганого досвіду у минулому.

XVII століття було століттям релігійних воєн, після яких людям знову довелося якось навчитися жити разом. Але вони знали щось дуже важливе: набагато легше домовитися у справі податків, ніж у справі Бога. Нав'язати мені свого Бога ніхто не може, але про гроші можна порозмовляти. І так від релігійних пристрастей ми перейшли до бізнесу, а економіка опинилася у центрі політики.

Я не купуюся на дві крайнощі. Мені не подобаються люди, що продають оптимізм, той професійний оптимізм, типовий для американського дискурсу, у якому «песиміст» дорівнює «невдаха», і навіть діагностування в когось раку може бути нагодою для особистого розвитку.

Але, з іншого боку, є звичка думати, що нічого не можна зробити, що ми застрягли, і усе не важливо, хоч яких ми докладали б зусиль. Це не так. Тому щодо подальшої долі демократії я не заламував би рук, а радше засукав би рукави. Я вважаю, що демократія вимагає постійного політичного балансування та пошуків через переговори найкращих можливих рішень у конкретному контексті та за конкретних обмежень.

Наприклад, в ЄУ існує конфлікт між прагненням до більшої інтеґрації, що скоротила б витрати на ухвалення економічних рішень демократично обраними урядами, і потребою у демократії на національному рівні, що дає громадянам справжній вибір (включно з правом на помилку). Нам треба знайти баланс між цими тенденціями.

Ми також мусимо зрозуміти, звідки беруться проблеми демократії, і знайти нову рівновагу між надією та страхом. Бо те, що видається катастрофою, може виявитися вигідним, і навпаки.

Ті п'ять згаданих раніше революцій дали нам більше свободи, але й позбавили реального впливу на політику. З іншого боку, прихід до влади популістів може відродити демократію, бо це покаже нам, чого ми маємо уникати надалі і чому. Тому я не є таким надмірним оптимістом, але й не скочуюся у депресивний песимізм — я використовую ті можливості, які ми нині маємо.

 

Іван Крастев — болгарський політолог, публіцист, керівник Центру ліберальних стратегій у Софії та викладач Інституту наук про людину у Відні.

 

Ivan Krastev
Arogancja elit
Gazeta Wyborcza, 05.10.2013
Зреферував Омелян Радимський

25.10.2013