Мені би хотілося зреагувати на деякі арґументи євроскептиків та ізоляціоністів.
Ми, звичайно ж, відчуваємо свою іншість порівняно з латинською Європою. І дуже часто це стає основою для певної резерви, для обачності. Ми ніколи не станемо латинською Європою. І ми заплатили дуже дорогу ціну, щоб нею не стати, щоби захистити своє. Отже, ніхто не збирається зрікатися своєї унікальності. Разом з тим, як найкраще захистити своє?
Багато ізоляціоністів вважають, що краще захиститися такою собі скляною стіною, а тоді звідти, з-за стіни, звинувачувати, докоряти тим, хто є джерелом небезпеки. В тих політичних умовах, в яких живемо, і більшість з нас житиме до кінця нашого життя, ми не будемо сильнішими за Європу. Європа завжди буде сильнішою й чинитиме на нас цивілізаційний тиск. Тож нам доведеться постійно вибудовувати китайські мури. То чи не краще нам увійти в Європу і будучи у Європі, маючи свою позицію, маючи дружну суспільну відповідальну позицію, чинити відповідний тиск на тих, з ким ми не погоджуємось?
Зважмо ситуацію. Вже сьогодні в Європі є Греція, є православна Румунія, приналежна до християнського Сходу. І хто найближчим часом має увійти до європейської спільноти, принаймні підписати Угоду про асоціацію, то це православна Молдова, православна Грузія. І унікальна у своїй цивілізаційній характеристиці Україна, яка також є великим, потужним східно-християнським ядром. Чи не відчуваємо ми, що тим самим в об'єднаній Європі може витворитися нарешті те, про що говорив Папа Іван Павло ІІ, а саме, що Європа задихає двома легенями, а не тільки однією? Тобто ми можемо всі разом створити оцю другу потужну легеню, яка говоритиме нашою духовністю, нашою східно-християнською мовою. Отже, бути в діалозі з Заходом набагато краще, ніж ховатися від тиску Європи за якоюсь стіною.
Звернімося до історичних паралелей такого вибору, бо як нащадки наших предків ми робимо цей вибір не вперше.
Маємо, скажімо, лінію могилянського періоду. Як себе захищала Православна Церква? Одна позиція, що її уособлював митрополит Ісая Копинський, полягала в ізоляціонізмі: «небезпека латинського», «ми захищаємо наше древнє благочестя тим, що відгороджуємося від неґативних впливів». Іншу модель застосовував митрополит Петро Могила: сміливо впровадив латинську мову у Києво-Могилянську академію, підняв українство за освітнім рівнем, і Україна увійшла в діалог з Європою, а не розчинилася. Дам такий образ: Україна не стала територією західного бароко, але в Україні витворилося українське бароко.
Ось нам що потрібно. Ми хочемо бути в діалогові з Європою не через Петербург. Не треба, щоб нам прорубували вікно в Європу, — ми маємо свої природні українські вікна до Європи і ми хочемо через них спілкуватися зі всією Європою.
Далі візьмімо сталінську модель захисту своїх підприємств. Можливо, така паралель буде прийнятніша бізнесменам. Що ж зробив Сталін? «Наші підприємства слабенькі, їх треба захистити. Тому давайте відгородимо Радянський Союз від отого потужного, сильного Заходу і дозволимо нашим підприємствам піднятися, розвинутися і т.д.». Добре, дозволили. Якийсь час це давало потрібний ефект. А потім що? Всі зрозуміли, що відсутність нормального цивілізаційного діалогу — як і діалогу в економіці — так само призводить до руїни, призводить до занепаду того, що ми хочемо захистити.
А на противагу сталінській моделі — Південна Корея, яка визначила чотири підприємства, що є конкурентноспроможні у всьому світі, і зробила на них ставку. І тепер всі ми знаємо, що таке південнокорейська економіка. Отже: думаймо, що в нашій державі є перспективним, конкурентноспроможним, ставмо на це — і входімо в діалог зі світом.
Зрештою, подивімося на сьогоднішню Румунію у площині духовності, богослов'я, життя Церкви. Сьогодні Румунська Православна Церква є однією з найдинамічніших, її богослов'я дуже потужне. Румунські богослови зараз перебувають в активному діалозі з Європою. Чому? Та тому що вони відкриті до Європи.
Звичайно, Європейський Союз і Європа сьогодні не є раєм. Але запитаймо себе, чи буде раєм ізольована Україна? Ми ж варитимемося в нашому соку. Ми нічого не зробимо, ми не будемо спроможні піднятись і захистити себе.
Візьміть одну просту річ, яка для нас є дуже важливою: мовне питання. Скільки ми страждаємо від того, що українську мову випихають. А тепер подивіться, хто у всьому світі прийняв поставу, з якої чітко випливає, що закони, ухвалені в Україні, є хибними, тому що вони принижують значення і роль української мови. Взагалі, Європа була просто вражена тим, що це, здається, унікальна країна в світі, де захисту потребує державна мова, не мова меншин, а державна мова. І Європа виступила на захист наших інтересів тут, в Україні. Отже, як бачите, мова верховенства права, мова справедливості — не ідеологічно вмотивованої, а збалансованої справедливості, заснованої на людських інтересах, — є для нас дуже важливою.
Мені важливо те, що коли Україна стала би членом Європейського Союзу і об'єднаної Європи, то вона би швидше стала суб'єктом своєї власної долі. Ми би не мали іншого виходу. Ми би змушені були виховувати свою еліту, щоби вона могла приїхати на засідання парламенту чи в інші структури, і щоби вона могла обстоювати інтереси України. Іншими словами, ми би змушені були озвучувати свої інтереси, ставати підметом своєї долі. А якщо ми дивимося на східний напрямок — там, навпаки, не передбачена наша суб'єктність, наша самостійна роль. Ми в такому разі приречені розчинитися, бути аморфними.
Звичайно, зараз ми маємо ще проблеми з входженням в Європу. У нас дуже складна ситуація, власне, з кадровим забезпеченням нашої європейської позиції, але ми маємо шанс у такий спосіб озвучити свої інтереси у світі.
І останній арґумент. Не біймося прихилятися до Європи і будьмо дуже обачними, дуже чуйними на оті надто спрощені арґументи. Коли ви чуєте про «європейські цінності», які маєте асоціації? Майже автоматично: гомосексуалізм, одностатеві шлюби. «Ой, як ми ввійдемо в Європу, ледь не всіх нас зроблять гомосексуалістами!». Саме на цих аспектах наголошують євразійці. Але чому ніхто не говорить про такі речі, як людська гідність, відповідальність, верховенство права, неймовірно вища соціальна справедливість, пошана до приватної власності. Чому діти всіх олігархів вчаться саме там, на гнилому й такому небезпечному Заході?
Бійтеся маніпуляцій. Зокрема, примітивних розмов, спрямованих на те, щоб накинути нам інтуїтивну, просто механічну пересторогу щодо Європи. А чому не говорять про інший фактор — про чинник свободи? В Європі, звичайно ж, є почасти помилкова інтерпретація захисту самого феномену свободи. Разом з тим у Європі можна вирости в свободі. Раб не може відразу стати вільним. Він мусить вирости, мусить звикнути до зовсім іншого стану буття, в якому він опинився. Тому треба — набиваючи ґулі — виростати в умовах свободи. Альтернативою є світ, в якому відсутність свободи є нормою. Ми тільки-тільки вийшли з того світу. Тож нам не вертатися в нього треба, а треба розуміти, що за Європою стоять певні цінності і що Європа має механізми реґулювання хибних рішень.
Я думаю, ми будемо свідками того, що Європа подолає нинішні відхилення, так само як вона подолала гітлеризми, нацизми і комунізми. Оскільки є здатні люди й оскільки є належні механізми — все можна наростити.
А що маємо ми? Чи маємо ми механізми боротьби з корупцією? Або, скажімо, таке просте питання: чи хочете ви жити у світі, в якому політик або якийсь громадський діяч, коли його спіймано на якомусь прорахунку — громадському чи політичному, — відразу йде у відставку? Я хочу жити у такому світі. Я хочу позбутися тої цивілізації, яка трактує компроміс (тобто прислухання до людей) як прислухання до вулиці. «Мы на поводу у улицы не пойдем», — так мене виховували в радянський час.
Отже, дивімося на інші цінності. Розглядаючи ситуацію з того боку, ми побачимо, що фактично вибір не стоїть і не мав би стояти. Ми мали би побачити своє місце в Європі й бути відповідальним членом цієї об'єднаної Європи. Не просто аморфним, пасивним матеріалом для Європи — ні! Свідомим членом об'єднаної Європи.
Виступ на відкритій розмові представників ініціативної групи «Першого грудня» про європейський вибір (в рамках Форуму видавців у Львові)
