Мирослав Трофимук - молодший

Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz – не лише поезія та проза, це – коктейль культур, «мікс» мов, неординарні локації, стирання звичних рамок, притаманних для літературних фестивалів…

 

Незважаючи на певну екстравагантність форми, фестивалеві Meridian Czernowitz притаманний розмірений виважений ритм. Завдяки директорові фестивалю Ірині Вікирчак, а також президентові Святославові Померанцеву, серце фестивалю завжди б'ється рівно, а серця відвідувачів та слухачів навпаки – пришвидшено – від поетичного допінгу. Організатори постійно наголошують на німецькій пунктуальності фестивалю, завдяки якій події не накладаються одна на одну, а відвідувачі мають вдосталь часу, щоби перейти від локації до локації. Святослав Померанцев особливо наголошує на тому, що Meridian Czernowitz – це платформа для нових контактів: фестиваль щороку дає змогу талановитим людям збиратися в Чернівцях, створює сприятливе середовище для розвитку літератури в Україні. Цього року фестиваль провадив літературну експансію – наступ відбувався на двох фронтах: перший – Центральна та Західна Україна, другий традиційний: «На Берлін!».

 

Святослав Померанцев – засновник і президент фестивалю Meridian Czernovitz

 

Спершу поетична хвиля полонила столицю: 4 вересня, в 19.00 за київським часом, міжконтинентальна поетична ракета ЗЕМЛЯ-ЗЕМЛЯ під назвою «Meridian Czernowitz» ударила по Києву. Збудник фестивального шалу та римованої лихоманки розповсюджувався із колосальною швидкістю, провокуючи рухатися в західному напрямку.

 

 

Друга мішень – Львів. У повітрі витав запах осені. Звичні львівські корки заколисували мешканців. У будівлі Палацу Мистецтв завершувалися останні приготування до ювілейного 20-го Форуму Видавців. У понеділок, 9-го вересня, о 21.01 за місцевим часом змішаний поетичний десант висів на львівському вокзалі. Декілька бійців української літератури виконували якісь окремі, схоже, секретні операції в тилу книголюбів та літературофілів (на відтинку Київ–Чернівці, після героїчно відпрацьованих модераторських годин із потягу зійшов Дмитро Лазуткін; Юрій Андрухович на шляху до Львова висів у Івано-Франківську, де з гуртом Вервольф Сутра презентував свій музично-поетичний перформанс; Іздрик, якого так чекали у Чернівцях, продемонстрував свою поетичну майстерність лишень у Львові, а улюбленець жіночої читацької громади Андрій Любка на Форум так і не завітав, зате у Чернівцях побував.

 

 

Натомість головним героєм поетичних подій, не лише влучним писцем, але й читцем української літератури, передовим словострілом, став «сапер людських душ» Сергій Жадан. Поет виказав блискуче вміння як у форматі «Один в полі воїн», так і в парних літературних читаннях, а також – у «групових» літературних операціях, як то вилазка під кодовою назвою «Поезія спальних районів», упродовж якої інтернаціональна «миротворча» група доставила «поетичний провіант» в один із віддалених куточків міста Чернівці. Після «опоетизування» Центральної та Західної України настала черга плану міжнародного вторгнення: «Meridian Czernowitz» попрямував на Берлін.

 

 

Таким був літературний вересень 2013-го. Але повернімося до Києва. 18.30 за київським часом під будівлею по вулиці Басейній 1/3-2 – приміщення Pinchuk Art Centre – починають скупчуватися люди. Їх не так багато, як зазвичай – декілька журналістів, якийсь хлопець із фотокамерою. Вже чотири місяці у приміщенні Центру презентується виставка сучасних авторів із Китаю під відповідною назвою «Китай Китай». Девіз – взаємостосунок індивідуального та колективного. Роботи, створені на далекому Сході, дивним чином актуальні і для нас: на вході до Центру мене просять, як звично, дістати всі металеві предмети та пройти крізь «рамку». Я проходжу. Рамка мовчить. Охорона Центру, звісно, самовіддано відстоює сучасне мистецтво, тому просить залишити фотоапарати та іншу техніку на вході. Для костюмованих охоронців становить проблему знайти мене в списку акредитованих журналістів; воно й не дивно – списку, схоже, вони теж не можуть знайти.

 

18.48. Після телефонних перемовин, пошуків менеджера та переговорів між дівчатками на рецепції Центру, прес-секретареві «Meridian Czernowitz» Лілі Шутяк таки вдається переконати персонал, що я – акредитований журналіст і моє прізвище узгоджувалося ще вчора.

 

18.53. Демонструю охороні «бейджик преси». Саме в цей час якусь англомовну жінку заставляють викласти всі речі і пройти крізь «рамку». Жінка розгублена, вона не розуміє, чому її фотоапарат відібрали, і що їй робити з великим пластиковим номерком. Врешті знайшовся список журналістів. Я вказую на своє прізвище в ньому. Охорона перемовляється, і, змилувавшись, віддає мою камеру.

 

 

18.59. Приміщення на третьому поверсі Центру заповнене людьми. Тут і студенти, і старші люди, декілька журналістів, оператори, великі та маленькі фото- і відеокамери. Помічаю Юрія Макарова: він, напружено вдивляючись, силкується розгледіти, що ж відбувається усередині інсталяції китайського митця Сюй Чженя під назвою «Поле руху». Прикметно, що саме цією роботою розпочинаються читання. У своїй інсталяції Сюй Чжень відтворює штучний простір саду, який зовні виглядає мирним та спокійним. Поруч із мохом та рослинами бачимо картини та якісь воскові відбитки. Насправді цей сад – накладені один на одного маршрути протестів: тут скопійовані шляхи, якими люди ішли виборювати свої права. Ідея твору – рух, який веде до змін. Замисел якнайкраще переплітається із ідеєю фестивалю «Meridian Czernowitz», організатори якого насправді творять літературну та культурну революцію.

 

 

Відкрити читання випало Ігореві Померанцеву, який подав свою двадцятихвилинну декламацію у форматі подорожі – подорожі крізь власну поезію від найдавніших до найновіших творів: «Ви зможете прослідкувати, у що перетворюватиметься моя поезія –можливо, в стару жінку, а, можливо, у Празького Жука, бо саме в Празі я зараз проживаю», - додав Ігор Померанцев. Так під девізом «Поле руху» об’єдналися різні аспекти руху: це і концетуальна ідея перебігу часу в поезії Ігора Померанцева, це й культурний розвиток, який декларують своїм фестивалем організатори, це ще й епіграф до наступних подій фестивалю, ключовим для яких був саме рух, адже, якщо вдуматися, поети читали свою поезію на більш ніж тисячокілометровому відрізку...

 

 

Поїзд мчав. Під ритм коліс свої правильні геометричні фігури будували німецькомовні автори, грамотно кладучи віршові рядки у квадрати поїздової ритміки; україномовні вірші пульсували розміреними клаузулами Сергія Жадана, Світлани Поваляєвої та Дмитра Лазуткіна, верлібрами Тараса Малковича, мереживом образів Маріанни Кіяновської та Катерини Бабкіної. До речі, саме Катерина Бабкіна була куратором читань «300 китайців»: її праця уможливила все те, що відбувалося в Pinchuk Art Centre 4 вересня. Дочитавши цю статтю, ви зрозумієте, що це не пусті слова: робота справді-таки була пророблена колосальна. Бабкіній вдалося знайти паралель між кожним художником та поетом, між інсталяцією, скульптурою чи картиною та віршем. Згрішу ще однією гучною фразою: їй вдалося побудувати культурний міст, відкрити тригодинний культурний портал між Китаєм та Україною, відкинувши все зайве, з’акцентувати увагу на спільному.

 

 

19.36. Друга локація. Чао Фей «Підводка для очей» (навіть це – римується). Одразу відчувається жіноча рука. «Підводка для очей» – це скляний павільйон, вписаний прямісінько в одне із приміщень Центру. Фактично – це магазин одягу. Можна зайти собі всередину, зробити каву, сісти в крісло, взяти до рук якийсь елемент одягу і... прочитати на бірці історію – ця історія, можливо, оповідає про власника цього одягу, і ми можемо детально уявити собі, ким була та особа, яка носила ту чи іншу сукню. Саме в епіцентрі всього жіночого, в такому собі бутіку жіночих мрій, секонд-хенді людських історій, читали свої вірші Світлана Поваляєва, Катерина Бабкіна та Маріанна Кіяновська. Класична ситуація, коли в якомусь затишному для жінок місці, як то бутік, салон краси чи перукарня, збираються кілька випадкових жінок, які не бачили одна одну ніколи, і, цілком ймовірно, ніколи більше не побачаться, хоча ще ймовірніше – стануть подругами на все життя, або якщо й не на все, то, принаймні, доти, поки одна з них не порушить заповідей сокровенної жіночої дружби. Чекаючи в черзі до каси, або висушуючи волосся чи свіженький манікюр, ці жінки ведуть розмови про наболіле: тут не важливий соціальний статус чи інші політичні, релігійні, байдуже, які там ще, переконання, для них важливі історії, прості ситуації, пережиті нещодавно, давніше, або зовсім давно (зазвичай це історії про нещасливе кохання, чи навпаки про щасливе життя до смерті). Вони оповідають свої та чужі історії, на копірайти тут ніхто не зважає, важливий сам процес комунікації, важлива підтримка, важливі емоції, важливо поділитися найсокровеннішим, або – навпаки – приховати його за черговою історією із життя сусідів чи співробітниці. У формі таких поетичних посиденьок була скомпонована друга локація. Троє зовсім не випадкових жінок: гостро-соціальна Поваляєва, мрійлива Бабкіна, загадкова й фантазійна Кіяновська – розповідали свої «тілесні історії» всередині скляного павільйону, а ззовні, займаючись поетичним вуайєризмом, до шиб тулилися слухачі, вдовольняючи свою цікавість, підслуховуючи, намагалися знайти відповідь на питання : «Чого ж хочуть жінки?»

 

 

До речі, за спинами слухачів до стелі здіймалися височенні «хмарочоси» Ай Вей Вея,  зроблені із п’яти сотень п’ятдесяти (550) велосипедів, на яких написано «Forever». В сусідстві гігантських форм «веловисоток» індивідуальні історії Чай Фей перетворились на діалог особистого та колективного. Українською назву інсталяції «Forever Bicycles» перекладено як «Велосипеди назавжди», насправді ж гра слів може бути цікавішою за поданий переклад гасла, яке могло б стати гарним слоганом чергового «Європейського тижня мобільності». Бо, з одного боку, назва роботи – це назва китайської фірми, яка виготовляє велосипеди, з іншого ж можемо потрактувати цю назву як чергову асоціацію із рухом: словосполучення «Вічні велосипеди» викликає асоціацію із загальновідомою фразою «Perpetum mobile» – «вічний двигун», адже велосипед є засобом пересування, який ототожнюється з рухом. Ай ВейВей влучно знаходить паралель між реальною назвою фірми та ідеєю руху, «...будує із традиційних китайських велосипедів новий ландшафт Китаю» – за словами куратора виставки Бйорна Гельдгофа. Традиції, на яких постає новий Китай, важливі для Ай ВейВея, а ця робота наче промовляє: «Ми пам'ятаємо нашу історію, наші традиції тверді, ми візьмемо все, що маємо і побудуємо на цьому щось нове і це нове буде ще стійкіше завдяки такому фундаментові». На жаль, український аналог такої роботи мав би сумніший підтекст: коли б ми спробували побудувати такі конструкції із велосипедів «Україна», роботу, відсилаючись до фірми-виробника, довелося б назвати «Україна. Зроблено в СССР».

 

 

20.05. Я проходжу крізь кімнату із фігурами людей в костюмах та сукнях, які сидять на шкіряних кріслах. Замість голів у них величезні каменюки, під ногами, лазячи рачки між фотелями, накинувши на себе величезні картонні коробки, рохкаючи наче свині, бавляться діти. Іду далі. У наступній кімнаті чи не найцікавіша робота всієї виставки – колективний перформанс Сунь Юаня та Пен Юя, перекладений працівниками Центру, як «Бачити недостатньо» (проте з англійської «Seeing is not an option», беручи до уваги саму роботу, краще перекласти як «Коли не вдається побачити»). В залізній клітці, набитій та завішаній справжньою зброєю, сидять одинадцять чоловіків, перед якими на столі лежать автомати Калашнікова. Чоловіки час від часу встають, зав’язують очі чорною шматою; один із них, схоже головний, стукає рукою по столу, і вони починають насліпо розбирати та збирати АК. Все повторюється циклічно кілька разів; після кожного циклу попередній учасник передає свій автомат наступному. Їхні дії пов'язані – справа кожного важлива для всього процесу, адже помилка одного позначиться на роботі наступного, а в результаті може завалитися вся система. По завершенні циклів вони знову сідають і кладуть АК поруч.

 

 

Перформанс дуже виразно нагадує про актуальність проблем збройних конфліктів. Попри те – це ще й влучна ілюстрація правильного функціонування механізму, системи, держави, зрештою. Колективне тримається на індивідуальному. Система базується на окремих учасниках, система потребує злагодженості в діях усіх. Головний – той, хто знаходиться на вершечку системи, хто видає накази – на ньому лежить найбільша відповідальність. Але він, одночасно, залежний від решти: він повинен прислухатися до всіх учасників, щоби не подати знак зарано, лише коли гуркіт стихає, можна продовжувати. Негативний акцент цієї роботи сильніший, аніж позитивний – у кінці кінців це лише купка людей, закритих в клітці, які сліпо і тупо повторюють одну і ту ж дію, виконують команди, не обмірковуючи наказів. Такий сильний емоційним заряд, який  виплескує на глядачів перформанс Сунь Юаня та Пен Юя, було під силу «приручити» лише Сергієві Жадану, який поезією лозунгів, іронічними пострадянськими зарисовками, баладами про Україну дев’яностих, своїми віршовими чергами строчить зі сцени і влучає прямісінько в молоді українські серця, викликає духів рокабілі, психоделії та заклинає припанкованих бісиків. Коли зі сцени звучать його поетично-політичні заклики, Джим Морісон, Роберт Плант та Боб Ділан зачудовано спостерігають за ним із своєї рок-хмаринки, а десь в паралельній реальності герой Девіда Духовни Хенк Муді вкотре, розпачливо напиваючись, проклинає свою бездарність. Вже добрих десять хвилин Жадан оповідає про сірі будні Неньки України, аж раптом до мене підходить дівчинка і запитує російською, чи знаю я, як звати цього поета. «Жадан...Сергій Жадан!» – відповідаю я. Дівчинка для певності занотовує собі щось до мобільного.

 

 

20.49. Ще година часу і ще три локації попереду. Одинадцятеро постатей одягають свої куртки та виходять із залу, залишивши свої АК в клітці. Глядачі повертаються до приміщення із «кам’яноголовим бомондом» на шкіряних фотелях. Люди зручно розташовуються між скульптурами, сідаючи прямісінько на підлогу. До залу входить Олег Скрипка, вітається із Сергієм Жаданом, про щось із ним перемовляється. Чергова локація – робота тих же Сунь Юаня та Пен Юя під назвою «Тінейджер Тінейджер». Кілька постатей, що сидять на фотелях, символізують старше покоління: людей, які чогось досягли у житті, проте їхня свідомість вже сформована та закостеніла. Ці манекени спостерігають за тим, що діється довкола них, але вони не здатні комунікувати, натомість під ногами у них відбувається щось цікавіше, щось, що власне і є предметом їхніх спостережень: це діти в картонних коробках, які бавляться і комунікують. Дитячий погляд на зовнішній світ ще не сформований: вони бачать лише малесеньку його частку – те, що вдається вгледіти крізь прорізи в коробці. Вдало знайдений образ для висвітлення конфлікту поколінь. Цієї ночі, проте, і одні і інші побачили більше ніж звичайно. Вони побачили та почули поезію – поезію німецькомовних авторів Ганса Тіля та Енн Котен. Знову ж таки зіткнення двох, здавалося б, різних поколінь неминуче, але конфлікту вдається уникнути, провадячи діалог – у даному випадку діалог поетичний. Зрештою, цей діалог переріс у поетичний трикутник: автори комунікували між собою, а завдяки Сергієві Жадану – і з присутніми: саме він озвучував Андруховичеві переклади віршів Ганса Тіля та свої власні переклади творів Енн Котен.

 

 

21.21.21. Наступна локація. У величезному залі з викорчуваним корінням дерев на землі, людей наче побільшало, а, можливо, то мені тільки здалося: таку ілюзію створює галерея із 1001-го портрета вздовж стін. Праворуч стоять Ірина Вікирчак та Святослав Померанцев, вони жваво спілкуються із Крістофом Вайлем, послом Німеччини. Дві роботи Ай ВейВея «Казка» та «Викорчувані», які розмістилися в цьому залі, перекликаються між собою схожою ідеєю. «Казка» – це 1000 та 1 портрет осіб на стінах, які повинні акцентувати увагу на співвідношенні індивідуального та колективного – тисяча особистостей формують масу, одна особистість залишається однією. Цих людей Ай ВейВей у 2007 році запросив на виставку сучасного мистецтва «documenta 12» до німецького міста Кассель, всі вони були безмежно щасливі отримавши можливість побачити Європу, побачити одну із топових подій в житті сучасного мистецтва, проте навколишнє середовище було для них абсолютно чужим та незрозумілим, – у таких умовах він і задокументував їх на фото. Коріння дерев, викорчуваних у різних куточках Китаю, яке автор переніс до виставкових залів, символізує загублені душі, вирвані зі свого звичного середовища: натяк на відірваність від традицій, втрату зв’язку з історією та контекстом своєї країни.

 

 

Саме посеред цього мертвого саду, властиво – посеред натяку на сад, тривали найдовші читання німецькомовних авторів: Міхаеля Донгаузера, Маріон Пошман, Еріха А. Ріхтера та інших. Гнітюча атмосфера невідомості, неначе космічного мороку й холоду, живого, але й мертвого водночас, підсилювалася темрявою, у якій читали автори. Це локація стала ідеальним тлом для віршів ізраїльського поета Аміра Ора, в яких вчувається відгомін, а подекуди – крик на повний голос про трагічні для євреїв події минулого століття. Для Аміра Ора ця тема дуже близька, бо його бабуся та дідусь загинули під час Голокосту.

 

 

 

22.04. Остання локація. В центрі уваги двоє авторів – Олесь Ільченко та поетеса Ірина Вікирчак; читання під назвою «Шлях понад усе» всередині роботи «Дух понад усе» молодого художника Чжао Яо. Трирівнева робота складається із фотошпалер із зображеннями різних монастирів у Тібеті. Основними елементами виставки є абстрактні картини із зображенням геометричних фігур, де автор продовжує бавитися із формою навіть на рівні форми самих творів, виходячи «за рамки» традиційних прямокутників. Третій рівень найцікавіший, бо наповнює форму картин змістом: Чжао Яо бере свої картини, вантажить до багажника автомобіля і їде з ними 4 тисячі кілометрів до Тибету, де ці роботи освячує монах. У процесі подорожі автор робить фото свого шляху і пізніше поміщає фотографії до альбому. Тепер ці альбоми може переглянути кожен: на землі лежать спеціальні молитовні килимки і поруч альбоми, в яких розповідається історія картин. Цікаво, що шлях, який долають картини, перекликається із біблійною Хресною Ходою, а фотоальбоми могли б бути сучасним аналогом Книги Книг в картинках.

 

 

Як я вже згадував у вступі – це був лише початок. Остання локація київських читань стала відправним пунктом для четвертого поетичного фестивалю Meridian Czernowitz – фестивалю, який постійно перебуває в русі, розвивається, а тому росте, мужніє, розумнішає, набирається досвіду. Далі був шалений літературний вересень, а наступного року, можете не сумніватися, організатори приготують для нас ще щось грандіозніше і поетичніше. 

 

Фото: Мирослав Трофимук - молодший

26.09.2013