«Юр’їв день» у Львові

Від редакції відділу «Штука»

Дуже тішимося з того, що статті на нашій сторінці вже не вперше провокують полеміку. Це означає, що вони зачіпають проблемні місця. Те, що це, наразі, переважно театральна полеміка, – симптоматично. За винятком Першого українського театру для дітей та юнацтва, який протягом останніх років здійснив не тільки стилістичний, а й стратегічний прорив, львівський репертуарний театр залишається в «попсово-шароварній» системі координат. Тож не дивно, що молоде театральне покоління його активно критикує, сподіваючись якось вплинути на зміну status quo. Ситуація ускладнюється через те, що у Львові  сьогодні домінують містяни в першому поколінні. Для більшості з них сучасна урбаністична культура, і театральна, і візуальна, – це terra incognita, як мінімум неестетична, як максимум аґресивно збочена. Тому тут з таким завзяттям плекають псевдокласичні та псевдонародні традиції і сприймають як особисту образу будь-яку спробу модернізації чи принаймні критичної оцінки.

Щодо конкретно публікації пана Миколайчука, то мені особисто стиль полеміки «А судді хто?» видається, як мінімум, неконструктивним. Як і те, що автор намагається полемізувати з Юровим щодо постановок, яких сам не бачив. Однозначно маємо конфлікт не тільки поколінь і смаків, а й ментально-навіґаційний, який однією публікацією не «розрулиш». Тож, як виглядає, далі буде…

Наталія Космолінська

Як киянин киянину…

У інтернет-газеті «Збруч» прочитав інтерв’ю з молодим київським режисером Павлом Юровим під назвою «Театр в Україні: вражати чи не вражати?». У своїй розповіді режисер всього-на-всього висловив враження від кількох переглянутих львівських вистав і в загальних рисах охарактеризував театральний процес в Україні… «Оцінки його досить гострі і, мабуть, комусь не зовсім приємні, – прокоментували це інтерв’ю у виданні, – але ж він не остання людина в театральному середовищі».  Звісно, що  не остання, оскільки всією своєю діяльністю уособлює всі ті складні морально-етичні процеси, які  вирують у нашому суспільстві. А як же інакше? Театр завжди виконував діагностичну функцію, тому і поява Юрова зовсім не випадкова. Як і не випадковим у свій час був «Юр’їв день». Щоправда, дуже давно, і у Московському царстві. У той день раз на рік холопам дозволялось переходити від одного боярина до іншого. Тобто людина ніби позбавлялась від рабства, але в ту ж мить потрапляла знову в неволю. Така собі омана свободи.

С.В. Іванов, «Відїзд селянина від поміщика в Юр'їв день»

Щодо загальної театральної ситуації в Україні, то про її проблеми не відає хіба що хтось уже дуже ледачий. Давно вже не прийнято жартувати, що театр починається з вішака. Бо так легко договоритись, що він може починатися і зі східців перед театром. Але люди мистецтва розуміють, що все починається з драматургії, з текстів, зі Слова… Розуміють це і певні особи при владі, які протягом останніх років блокують проведення закупівлі п’єс сучасних вітчизняних драматургів. Власне, це єдине, що у них, драматургів, у нашій країні можна було відібрати. Але таки відібрали…

Та не будемо про наболіле. А спершу про резонансне  інтерв’ю. Пан Юров запевняє, що як і в Києві, у Львові драматичний театр виконує суто ескапістську антистресову функцію для старшого покоління. Дозвольте одразу не погодитися. З огляду на останні дослідження, в Україні значно помолодшав глядач, залишивши позаду себе за віком навіть європейську театральну авдиторію, де переважають люди літнього віку. Тобто до українського театру пішла молодь. 

Чи готовий вітчизняний театр у репертуарному плані дати гідну відповідь на запити молоді? Поки що однозначно – ні. Але українці вже вдосталь наїлися надто сучасної продукції телебачення та кіно (здебільшого іноземної), тому й шукають альтернативу. Адже, як засвідчує наука, без духовного життя людина дуже просто може опинитися на межі якщо не божевілля, то принаймні занепаду. А будь-якому «економічному диву» у різних країнах світу передував розквіт мистецтва або, щонайменше, ці процеси йшли паралельно. І ніколи навпаки. До того ж відкриття фундаментальної науки останніх двох-трьох десятиліть – стверджує академік Неллі Корнієнко – засвідчують факт, який ще зовсім недавно здавався фантастикою: «естетика – первісна функція людини». Тому спершу треба дбати про культуру, після чого прийде час економіки та добробуту.  Тож те, що з плином часу кількість молодих глядачів у театральних залах тільки збільшується, свідчить про нелінійне сприйняття новим поколінням тих непростих мистецьких процесів, які спонукають до пошуку і на свідомому, і на підсвідомому рівні. А ми будемо сподіватись, що порозуміння між новими поціновувачами та театром – це лише питання часу.

Щоправда, у своєму одкровенні пан Юров не заперечує присутності молодих людей у театральних залах, але пояснює це дуже своєрідно: «Молодше покоління глядачів у театрі понуро нудиться і "відпрацьовує культурну повинність" на оплесках. Або ж віддається марнославству причетності до чогось (за замовчуванням) високодуховного та справжньо-мистецького, не особливо вникаючи: у чому, власне кажучи, полягає ця висока духовність і яка суть мистецтва як такого».

З цього приводу у Бруно Ферреро є чудова притча. Господар присів біля хати. Пройшов один подорожній і подумав, що, мабуть, цей чоловік присів, аби роздивлятись чужих жінок. Пройшов другий і вирішив, що той сидить, бо не хоче працювати. А третій подорожній зробив висновок, що чоловік біля хати присів перепочити після важкої роботи. Тож автор підсумовує, що, напевно, за думками цих людей можна охарактеризувати їх самих. Перший – бабодур, другий – ледащо, ну, а третій – працелюб.

Проводить молодий київський режисер і подальші паралелі між Києвом та Львовом. У чому беззаперечно можна погодитись, так це з тим, що у столиці значно краще фінансування. Проте... На відмінну від Львова, саме у Києві зараз один за одним зникають мистецькі заклади. Торік не стало муніципального театру «Київ», хоча він і мав чудове приміщення (може, тому і не стало). Декілька місяців тому про ліквідацію театру «Київ Модерн Балет» заявив його керівник Раду Поклітару. І найостанніші новини – театр «Дах» переводять із режиму репертуарного закладу на режим проектного. Безрадісна картина, чи не так? Ну а Львів, попри набагато гірше фінансування, тримається, і це теж свідчить про його відмінність від столиці.

Також ми дізнались, що під час 12-денного перебування у Львові режисеру вдалося переглянути декілька вистав головних театрів міста. Звісно ж, ділитися своїми враженнями він почав з позитиву. Виявляється, найприємніше і найцивілізованіше, що відбувається у львівських театрах, – початок вистав вчасно, хвилина в хвилину. Нас теж тішить така уважність і похвала столичного майстра. Проте годі розслаблятися, бо далі почалася руйнівна канонада критики, яка від деяких вистав і каменя на камені не залишила.

Найбільше дісталося Національному театру М.Заньковецької, оскільки столична знаменитість подивилася вистави і на камерній, і на великій сцені; перепало на горіхи муніципальному театру імені Лесі Українки; відбувся легкою критикою театр імені Леся Курбаса; ну а найбільше, напевно, поталанило театру «Воскресіння», бо виставу, на яку прийшов режисер Юров, у той день скасували.

А може, критика все ж таки була справедливою? Давайте проаналізуємо зауваження. Виставу «Картка любові» (режисер – Григорій Шумейко, драматург – Роман Горак) було названо штучною, сумбурною та примітивною. І  висловлене неабияке здивування з приводу того, що вона йде на камерній сцені театру Марії Заньковецької вже цілих 12 років (!). І до того ж, цитуємо: «гра» актрис була настільки «насиченою», що важко було просто розібрати слова і зрозуміти їх зміст». Щодо мови, то пану Юрову її, напевно, справді важко зрозуміти. Але про це нижче. А щодо довгого сценічного життя «Картки любові», то зазвичай, якщо вистава провальна, її дуже швидко прибирають із репертуару. Натомість тривалість «Картки любові» може свідчити хіба що про успіх у глядача. Інакше навіщо цілих 12 років марудити себе та інших?!

Виставу на великій сцені цього ж таки театру «Криза» (режисер і драматург – Орест Огородник) охарактеризовано так: «Дивитися подібний спектакль сьогоднішньому глядачеві – це як пити валер'янку, аби заспокоїтися, сидячи в окопі під час бою. Його позитив якщо й діє, то виключно в момент перегляду». На жаль, мені не вдалося бачити цієї роботи. Знаю тільки, що вона має як своїх симпатиків, так і критиків. Особисто дотримуюсь думки Олександра Довженка, який зазначав, що вистава чи фільм значно втрачають, якщо автор і режисер є однією людиною. Можливо, пану Огороднику варто було б піти на експеримент і довірити свою п’єсу для постановки іншому режисеру? Але однозначно не пану Юрову, який стверджує, що «в більшості сучасних українських п’єс немає жодної художньої вартості». І продовжує критикувати вже виставу «Моя дорога Памела» за п’єсою американського драматурга Джона Патріка (режисер – Людмила Колосович), яку він подивився у Львівському драмтеатрі імені Лесі Українки. Цього разу йому хотілося б замість американських волоцюг побачити на сцені українських безпритульних: «Дивлячись виставу, нам зрозуміло, що наші бомжі поводять себе інакше, що все, що відбувається, – це поле фантазії режисера. А насправді і нам, і режисеру просто страшно розбиратись, чим живуть українські безпритульні, нам не хочеться подивитись в очі цій проблемі, ми від неї тікаємо».

Про поле фантазії дуже вірно сказано, адже без цього будь-якому режисерові свого  мистецького поля не перейти. А вистави пані Колосович, на нашу думку, вирізняються не лише фантазією, а й добрим смаком і справді цікавими режисерськими рішеннями. Скажімо, рання п’єса Неди Неждани «І все ж таки я тебе зраджу» пролежала в шухляді драматурга більше десяти років (перед цим була невдала постановка в одному з київських театрів), але ось вона потрапляє до рук режисера Колосович – і за короткий час вистава завойовує декілька почесних нагород на престижних театральних фестивалях. А драматург під час прем’єри була настільки зворушена постановкою, що довго не могла стримати сліз…

Проте пан Юров наполягає, що «в театрі в 9 випадках з 10 немає ані духовності, ані мистецтва, якими б "геніальними" текстами не прикривалися працівники театру». Один відсоток він все ж таки залишає. Для кого? Можливо, для себе? Тоді відкриваємо його творчу добірку. І ось тут постає найцікавіше. Як казали в давнину на Сході, «аби пізнати тебе, треба лише одне – аби ти заговорив». Отже, режисер Юров у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив за п’єсою російського драматурга Васілія Сігарєва спектакль «Дєпо Сєвєрноє». Ця вистава навіть не насичена, а перенасичена нецензурною лексикою. Ну а ті, хто бачили її, ще довго не могли позбутися гнітючого відчуття неповноцінності. Власне, ось її сюжет. «Жінка, яка втратила розум після загибелі чоловіка і доньки, вже кілька років поспіль приходить до сторожки трамвайного депо, ніби на чергування "свого Володі". Чоловіки цим користуються, видаючи себе за "Володю". Тож в ліжку хворої жінки побували всі мужики трамвайного парку, і ось настала черга новачка – студента. "Бувалі" його люб’язно інструктують, як поводитися з божевільною, як достовірно змальовувати "Володю", як трохи згодом поступитися місцем товаришеві. Але раптом в усій цій історії, що котиться, наче трамвай рейками, відбувається "аварія": студент чомусь  пожалів хвору жінку, поспівчував її горю, не скористався ситуацією…»

Знайомимося далі з доробком режисера. У рамках проекту «ДрамПортал», в якому Павел Юров задіяний як куратор та режисер, працював над постановками сценічних читань сучасної драматургії, зокрема п’єс «Басейн (без води)» Марка Равенгілла, «Придушувати і збуджувати» Максима Курочкіна, «Однорукий із Спокана» Мартіна МакДонаха, «Погані постільні історії» братів Преснякових. Зауважмо: жодного українського драматурга (Курочкін вже давно живе і працює у Москві). Можливо, справді, як стверджує Юров, «у більшості сучасних українських п'єс немає жодної художньої вартості»? Але факти свідчать про зворотне. Та сама Неда Неждана має понад 20 постановок своїх п’єс за кордоном. Анна Багряна ставилася у Македонії, Болгарії, Сербії, США. П’єси Сергія Щученка та Валентина Тарасова йшли у Росії, Білорусі, Казахстані. Так, є такий парадокс, що деколи українців частіше ставлять за кордоном, ніж у рідній країні. Але це тема для окремого обговорення. Головне – українську драматургію цінують і визнають у світі. А це свідчить про її гідний рівень та ще не задіяний значний творчий потенціал.

«Головною ж проблемою театрів у Львові, як і в столиці, лишається криза ідей і мислення, а не ресурсів і здібностей», – цитуємо далі пана Юрова. І дізнаємося, що, напевно, саме задля подолання цієї кризи перебував він майже два тижні у Львові у рамках режисерської резиденції Мистецької майстерні «Драбина», де провів сценічне читання «Жизнь удалась» за п’єсою білоруського драматурга Павла Пряжка. Про цю постановку за підписом Марії Антонюк писав «Збруч» у матеріалі «Театральна резиденція на «Драбині». Ось враження молодої актриси Анастасії Дєлайчук, яка брала участь у читці: «Це щось нове, цікаве і, головне, актуальне. Хоча перше враження було неоднозначним. Спочатку – внутрішнє обурення, а згодом, з розвитком сюжету, усвідомлення іншого боку життя, про яке назагал "не прийнято" говорити, чи швидше – не бажано чути, визнавати і приймати його».

Не знаю цієї п’єси. Але, напевно, вона десь близька за духом до вистави «Дєпо Сєвєрноє», оскільки в актриси спершу було неприйняття такого тексту, навіть внутрішнє обурення. Проте непересічний Юров змусив визнати та прийняти це життя. А про що ж було обговорення після читки? Читаємо: «На обговоренні йшлося про мову сучасної драми, використання у ній ненормативної лексики, сценічність п’єси...» Отже, знову мова про нецензурщину. Можливо, тому столичний режисер не міг розібрати слова у виставі «Картка любові», що це чужа для нього мова. Ну не користувались Іван Франко та його близькі ненормативною лексикою, хоч ти лусни, не користувались!

Звісно, часи міняються. Нині науковці з тривогою говорять про безперервний процес самокорекції щодо Слова, яке втрачає енергію. І саме тому не в останню чергу художні конструкції приймають щораз радикальніший характер. А на прикладі ставлення до Слова ми бачимо сутнісні зміни у духовному світі людини, його менталітеті, психіці, системі цінностей, у всьому полі його екзистенції. Все з усім взаємопов’язано. Як і з тим, що нам був запропонований такий собі «Юр’їв день» у Львові. Але наскільки він стане виходом на нові мистецькі горизонти – засвідчить перевірка часом. Як і Слово, з якого все почалось, і без якого – безперечно – все однозначно завершиться.

ДОВІДКА

Олег Миколайчук. Киянин. Журналіст, драматург, кіносценарист. Автор екранізованих кіносценаріїв «Видряпатися на попа» та «Український Соломон». Друкувався в антологіях молодої драматургії «У чеканні театру» та «У пошуку театру», антологіях сучасної драматургії «Страйк ілюзій» та «Потойбіч паузи». 1999 року одержав першу премію на фестивалі сучасної української драматургії. П’єса «Зніміть з небес офіціанта» стала лауреатом на Міжнародному фестивалі театрального мистецтва в Білорусі (Мінськ, 2003). У 2008 році став лауреатом Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр». П’єса «Дикий мед у рік Чорного півня» на фестивалі «Коломийські представлення» отримала «Приз журналістських симпатій». Крім України, драматичні твори ставилися в Білорусі та Словаччині.

 Член НСПУ та Ради Конфедерації драматургів України.