Багато людей за кордоном не усвідомлюють, що відбувається в Україні. Тому так важливо, щоби інформація про це доходила до них із першоджерел.
Це позиція українського театрального режисера Павла Юрова, співавтора (разом із Анастасією Касіловою) п’єси «Novorossiya: No One’s Land» («Новоросія: Нічия земля»), яку він висловив після недавньої прем’єри п’єси на Міжнародному театральному фестивалі «Прогрес» у Торонто (4-15 лютого 2015 р.). За словами Юрова, це – «експериментальна річ», «продукт на експорт». Автори намагаються зрозуміти природу конфлікту в Україні, представляючи позиції обох сторін, для чого зокрема використовують інформацію із соціальних мереж і публікації в українських та російських мас-медіа.
Про це та інше Павло Юров розповів журналістові Миколі Закалюжному.
– Як можна охарактеризувати жанр, у якому Ви представили глядачам свою роботу?
– Це мікст «вербатім»-у і документального театру, тому що документальний театр використовує документи та документальну інформацію, а «вербатім» – особисті історії людей та інтерв’ю. Ми робили з Анастасією Касіловою у квітні минулого року «вербатім» – документальну виставу про події на Майдані та в Криму, і це вдруге я роблю такі речі. Те, що було сьогодні запропоновано – зовсім нова версія.
У Торонто ми співпрацювали з місцевими театральними митцями. Найперше хочу відзначити драматурга Джонатана Гарфінкеля, який допоміг нам сфокусувати викладену історію. Насправді, коли це особистий досвід, то важко відсторонитися і якось подивитися на все це збоку. В останні дні, коли ми працювали, я зрозумів, що для мене це насправді історія про те, що Україна і багато українців грають роль жертви. А поруч є сусід, який виконує роль агресора. Тому я хотів сказати, що потрібно перестати бути жертвою, не потрібно ставати агресором, але необхідно знайти якийсь третій шлях.
– Ваш особистий, я би сказав, трагічний досвід якимсь чином вплинув на Вашу творчість?
– На щастя, не дуже трагічний, а драматичний. Звичайно ж, вплинув. Я не можу ще це більш конкретно визначити, але він змушує мене задумуватись над багатьма речами, про які я раніше не думав. Для мене стали дуже важливими стосунки між людьми і почуття, якими можна з ними ділитися. І якими вони, відповідно, можуть ділитися зі мною. Я звертав увагу на це й раніше, але не цінував так, як тепер. Також це позначилося на ставленні до моїх рідних, зокрема, до матері.
– Від моменту початку Майдану пройшло більше року. Як Ви оцінюєте політичну ситуацію в Україні?
– З політичної точки зору не так багато змінилося, як цього хотілося би, але на сцені з’явилося багато нових політиків. Дуже розвинувся волонтерський рух і громадські ініціативи. Це, насправді, найголовніше. Це те, що потребує уваги, і що потрібно надалі розвивати. Необхідно створювати таке суспільство, у якому приділятиметься багато уваги громадянській позиції у політичному житті. Цінувати те, що можуть зробити люди, і що ти сам можеш зробити, на мій погляд, – те, чого нам не вистачає.
– Мета вашої п’єси?
– Створюючи якісь подібні речі, ми маємо можливість рефлексувати щодо сучасних подій. Таким чином півтори-дві години – той час, коли ми можемо бути ззовні цієї ситуації, а не всередині. І тому нам, можливо, будуть зрозумілішими речі, які відбуваються. Я робив це читання в Польщі, Німеччині та Франції (у Кельні, Парижі, Любліні). Важливо показувати ці події «на експорт», бо багато людей за кордоном не усвідомлюють, що відбувається в Україні. Тому так важливо, щоби ця інформація доходила з першоджерел. Але думаю про те, щоби й в Україні показати цю постановку.
***
«25 квітня 2014 року український театральний режисер Павел Юров був звинувачений у шпигунстві і схоплений проросійськими сепаратистами у Слов’янську... Його били і піддавали тортурам протягом двох тижнів, але назагал тримали в полоні понад два місяці. Він вийшов на свободу, щойно коли українська влада визволила регіон від сепаратистів у липні 2014 року».
(Інформація з буклету Міжнародного театрального фестивалю «Прогрес» у Торонто)
19.02.2015