– Я так і знав, – сказав Іа-Іа. – А втім, скаржитись не варто: все йде, все минає...
Алан А. Мілн «Вінні-Пух»
Перед самою навалою весняних свят, 30 квітня, у книгарні «Є» встиг відбутися ініційований фестивалем DRAMA.UA круглий стіл на тему «Як робити проектний театр в Україні”» в рамках резиденції у Львові київського режисера Павла Юрова. За круглим столом зібрались: власне сам резидент, модератор Оксана Дудко, директор Культурного Кластеру (у перспективі, а поки – Народного дому) на Збоїщах Вікторія Швидко, осердя «Театру у кошику» режисер Ірина Волицька та актриса Лідія Данильчук, заступник керівника міського управління культури Ірина Магдиш та інші.
Зізнаюсь чесно – ламало мене йти на цей круглий стіл. Надто чітко я собі уявляв, що і як там буде: а) резонні і аж ніяк не безпідставні, але по-суті безпомічні нарікання на тему «Ой, нема!..» (театрального процесу, кадрів, зацікавлення, приміщення, фінансування, висвітлення і т.п.); б) проголошення досить модних зараз ідей в стилі «дитячої хвороби лівизни», мовляв, «світле майбутнє – в проектних театрах; стаціонарні репертуарні театри – на звалище історії!» та «Мир – проектним, війна – репертуарним!».
Власне так все й було, і єдине, що мене, вибачайте, але дійсно здивувало – те, як з провідною темою «Ой, нема!..» в єдиному скорботному пориві з присутнім народом злилась присутній представник влади – без жодних характерних для влади намагань вказати «Ми щось таки робимо; давайте думати, як це вирішити». Єдність влади з народом – то, безумовно, прекрасно, але єдність в безпорадності... Якось не надихає. Від людини, яка взялась координувати певну ділянку, хочеться чути вже не позицію стороннього спостерігача («Кто виноват?»), а активного учасника, модератора процесу («Что делать?» – і таки «дєлать»). Але про все по порядку.
Отож, коли я, успішно запізнившись на півгодини, зайшов, Ірина Магдиш саме висловлювала одну зі своїх улюблених вічних і незглибимих ідей «Всі театри Львова – монополісти, але понад усе – театр для дітей», тріумфально завершивши «Ой, нема жодного нового театру за останні 15 років!» (у ролі все того ж спостерігача: «От сиджу і так собі помишляю-дивуюсь – чому ж нема? Журбинка»). Я сказав собі «угу», і далі мене вже ніщо не дивувало, на жаль чи на щастя. Єдине, що я дозволив собі вставити наприкінці – це пропозицію: «Давайте ж міськрада пошукає та й виділить хоча б невеличке, камерне приміщення у Львові для вільної сцени, де могли б здійснюватись проекти», яке тут таки напоролось на все те ж сакраментальне «Ой, нема!» (при цьому мова зайшла чомусь про кінотеатри) та й вже.
Варто здавати собі справу, що круглі столи (знаю з власного досвіду) – то на 90-99% «стрясання повітря», і ККД їх надто мізерний, проте майже незамінний. Адже це артикулювання і ретрансляція, запуск у широкий обіг певним авторитетним колективом спеціалістів (дуже бажано) важливих ідей, які повинні створювати ідейний ґрунт та середовище для наступних змін. Саме тому я, власне, взявся оце все писати, оскільки, вважаю, за столом (який інформаційно загубився серед свят) було висловлено кілька популярних, на позір хороших і привабливих, але в корені блудних ідей, які потребують прояснення і відповідальнішого обмірковування.
Існує думка, що народні театри витіснять у найближчому майбутньому нарешті-таки театри професійні. І це правильно! Адже можна лише уявити собі, наскільки краще зіграла б Єрмолова, якби до цього відпрацювала дві зміни біля станка!
«Стережись автомобіля»
1. «Мир – проектним, війна – репертуарним!» На круглому столі Ірина Волицька цілком резонно зауважила, що «репертуарний театр» в контексті цього обговорення чомусь звучить апріорі негативно, майже лайливо. Тоді як проблема, очевидно, не в самій «репертуарності», адже у світі є досить успішних в тому числі і давніх репертуарних театрів найвищого мистецького рівня (Комеді Франсез, Бурґтеатр і т.д.). Тому варто говорити перш за все про незадовільний стан наших репертуарних театрів. Але хто б цей голос розуму почув? Принаймні не сам резидент, який за хвилин п’ять по тому заявив, що стаціонарні театри – відстій і породження радянської системи, їх варто віддати під проекти! Адже Театр як такий – по-суті і за походженням, в своєму первісному варіанті – мандрівний і не сталий.
Твердження про «мандрівний театр» навіть не знаю чи варто коментувати. Готовий визнати, що мої знання з театральної історії не професорські, але і незначного огляду цієї історії досить для усвідомлення, що «мандрування» – не єдина, не завжди визначальна, і навряд чи первісна та основоположна риса театру. Та й перші стаціонарні театри зі сталими трупами, приміщеннями та репертуаром виникли і розвинулись задовго до радянського часу. М’яко кажучи. (Приблизно так в Давньому Римі…)
Стосовно ж революційної ідеї про «отнять и разделить» приміщення репертуарних театрів, хочу навести кавалок з інтерв’ю одного з найвизначніших сучасних режисерів України Аттіли Віднянського – керівника театру в Берегово (Україна, Закарпаття). А також театру в Дебрецині та Національної опери в Будапешті (обидва – Угорщина), якого львівські глядачі мають пам’ятати хоча б за «Трьома сестрами» на «Золотому Леві-2008».
«Штовхнути угорський театр на шлях, наприклад, французького театру, де нема постійних труп, слава Богу, не вдалося. Французи заздрять нам, що у нас збереглись трупи.[…] Трупи – велика цінність, це те, що треба зберігати, якщо воно зруйнується, то відбудувати, повернути буде дуже складно». І далі – про реформування існуючих репертуарних театрів: «Деякі позитивні речі з’явилися у нас завдяки контрактній системі: з кожним актором трупи щороку підписується новий контракт. Щоп’ять років підписується контракт з директором театру. На наступні п’ять років він може бути продовжений. Так само з художнім керівником та головним режисером. Це абсурдно, що в Україні ти залишаєшся директором пожиттєво, хай би якою була твоя діяльність. В Угорщині за новим законодавством, якщо ти зберігаєш трупу, а не добираєш акторів, ти отримуєш додаткові гроші».
Можна, звичайно, дискутувати, наскільки соціально захищеними будуть актори в такій контрактній системі, і хто, наскільки компетентний, та за якими критеріями буде визначати: продовжувати чи ні контракт з керівництвом. Окреме етичне питання – з керівниками, які є також засновниками своїх театрів. Але це – власне притомний шлях для дискусії, а не підліткове рубання вузлів.
– Наче все правиль... – почав він. – Ви ж тримаєте його догори ногами, – перебила Аліса. – Авжеж! Я відразу побачив, що тут щось не те. То ж бо й сказав «Наче все правильно»...
Льюїс Керрол «Аліса в Країні Чудес»
2. «Всі львівські театри – монополісти». Фраза ця буде абсолютно безтолковою і безплідною, доки ми не усвідомимо, що конкуренція в мистецькому середовищі, а тим паче між мистецькими установами і одиницями – це не те ж саме, що конкуренція в економіці. І наявність конкурентів не призведе тут автоматично до зниження цін і підвищення якості послуг: вистави, до прикладу, Таїсії Литвиненко залишаться виставами Таїсії Литвиненко, хоч би скільки режисерів розплодилось у Львові. Навіть якщо зміниться зовнішня атрибутика та способи залучення глядача, кожен режисер буде гнути свою лінію, і вище голови не скочить. Конкуренція в мистецтві – це питання різноманітності, багатства, бо одноманітність і безальтернативність – це патологія і змертвіння. До прикладу, якщо ти прихильник традиційного театру – тобі немає куди піти, окрім театру Заньковецької, неформал чи інтелектуал – дорога в Курбаса, та й майже все. Таким чином глядач, позбавлений альтернативи і можливості знайти своє, часто залишається культурно незалученим, і власне ця культурна потреба в нього і не формується.
З театром для дітей альтернатив якраз більше: окрім двох лялькових театрів – хто сказав, що лялькові мають бути цікаві лише дошкільнятам? – вистави для дітей є також в репертуарі всіх львівських театрів (окрім театру Курбаса), і навіть в Оперному та у Філармонії, – і що, тут прослідковується вплив і конкуренція? Хіба на рівні реклами і розповсюдження квитків.
З іншого боку, мистецька конкуренція – це ніби співзвуччя: коли звучить кілька нот, виникає певна третя якість, обертони, які збагачують звучання. Так і при наявності більшої кількості співзвучних мистецьких точок збагачується загальне звучання, створюється фон і щільніше середовище, відбувається певний, навіть не завжди помітний, рух, обмін, перетікання і пульсація.
Тобто питання не в тому, що театри – «монополісти» і «розслабилися», і якщо б їм пригрозити конкурентом, то вони б – «ого!». А в тому, що кожен – майже окремо «один в полі воїн», і в досить великому і потужному місті вони не творять цілісного розгорнутого ландшафту, лише фрагментарний, не створюють багатства пропозиції і вибору для багатолюдної «культурної столиці», для всього обширу потенційних глядачів. І тому театри треба «вирощувати», створювати умови для їх виникнення, а не докоряти «монополізацією» – це не провина театрів, і не їх персональна хвороба, – це проблема середовища.
План і справді виглядав блискуче – був складений просто і ясно. Єдина складність полягала в тому, що Аліса уявлення не мала, як підступитися до його виконання.
Льюїс Керрол «Аліса в Країні Чудес»
3. «Чому не виникають нові театри у Львові?» Насамперед – а чому вони повинні б виникати? Лише з наших теоретичних розмірковувань про необхідність конкуренції театри не виникнуть. За Пітером Бруком, для того, щоб щось з’явилось, треба, щоб для цього спочатку виник «порожній простір», в даному випадку – виникла потреба та очікування в когось з учасників театрального процесу. Кому ж зараз потрібні нові театри? Система театри-глядач, яка в нас на даний час склалась, – досить статична і замкнена. Всяка система в принципі балансує між певною долею хаосу (для оновлення віджилого і зужитого) і статики (для можливості існування в принципі). Очевидно цієї долі «хаосу» та руху в нашому середовищі і бракує. От кілька моментів, які, як на мене, могли б формувати цей порожній простір.
А) Фестивалі. Культурна потреба – воно, вибачайте, не фізична потреба, тут вам не буде такого – прокинувся і от хочу негайно задовольнити культурну потребу; вона не виникне сама собою. Одним з факторів формування такої потреби в глядачів можуть бути фестивалі, на яких є можливість побачити чогось іншого, чого власне бракує, але... «Золотий Лев» пропонує не надто різноманітний набір театральних напрямів та естетик. DRAMA.UA зосереджується не так на виставах, як на презентаціях драматургії, хоча саме цей фест має найбільше шансів до зрушення в глядацьких потребах, адже сформував свою аудиторію, і, як виглядає, щораз її розширює.
Б) Аматорський театр. Аматорський рух, як мінімум, формує живильне середовище зацікавлених для театрального процесу, він (у найкращих своїх виявах) нерегламентований, нічим необмежений (окрім фінансів), нікому не зобов’язаний, часто не має жодних понять про професійну «правильність» і необхідність «задовольняти культурні потреби глядача». А тому може бути часто вільнішим, більш несподіваним і неправильним, ніж професійний театр – нехай неоковирний, без чіткої сценмови і пластики, зате зі своєю цікавою думкою, пошуком, знахідками. Аматорський театр, особливо молодіжно-студентський, навіть може спричинити цілий альтернативний театральний рух, як це було у Польщі в 1970-х.
У нас же є кілька аматорських театрів, які, за окремими винятками, існують для родичів і знайомих, навіть коли винаймають приміщення в професійних театрах. Свого часу фестиваль «Драбина» був для аматорського руху стимулом, каталізатором та, зрештою, єдиною можливістю показатися перед ширшою аудиторією. Зрештою він формував це середовище, він був цим середовищем. Пізніше організатори зробили ставку на більшу професійність та «актуальність», а далі переключились на драматургію, в чому, безумовно, досягли значних успіхів, але аматорське театральне життя залишилось за бортом, позбавлене осердя.
Аматорські театри можуть бути дурними, ще дурнішими, вони можуть виникати лише на один рік, навіть на одну виставу – але цей процес повинен відбуватись, рух повинен тривати, інакше середовище всихає. Львову, вважаю, страшенно бракує «Драбини».
В) Проектний театр. Нарешті ми дісталися й до нього. Так от: «біда не в тім», що є «репертуарні театри» – біда, що майже немає інших (хоча такі спроби час від часу все-таки відбуваються). Перш за все – немає харизматичних режисерів, здатних повести за собою і заснувати театр. Університет ім. Франка зробив (часом через пень-колоду) тільки два режисерські випуски, які тут таки осіли по театрах і не мають стимулу виходити деінде. Значної ж кількості вільних режисерів у нас немає. Та й навряд чи у Львові зараз є постаті, здатні випустити потужний режисерський курс.
– Ага, то тільки так здається, що тірлімбомбомкати легко, – сказав Паць сам до себе, – але це зуміє не кожен. Ні, ні!..
Алан А. Мілн «Вінні-Пух»
Але найголовніше – що має стимулювати професійних людей займатися проектами? Потреба творчої реалізації? І от саме тут ми наштовхуємось на вічну проблему – немає місця, де могли б ці проекти реалізовуватись. Невже у Львові не знайдеться хоча б і ду-уже камерного приміщення, де можна було б обладнати Вільну сцену – хоч би й так, як в приміщенні факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка на Валовій?! Що з того, що ви зробите геніальну виставу, яку потім немає де демонструвати, і ти мусиш з нею поневірятись, виклянчуюючи приміщення то там, то сям? Еталонний зразок тут – знову про наболіле – «Театр у кошику». Театр, який задіює акторів з різних Львівських театрів, який об’єднує різні школи, який по суті й існує, як довготривалий проект. Відзначений на десятках фестивалів, об’їздивши півсвіту, здобувши навіть звання заслужених, за більш як 15 років існування в рідному місті цей театр так і не сподобився здобути приміщення!!! І кого ж надихне такий приклад? І як після такого може повертатися язик запитувати «А чому не виникають?»?! Питання приміщення для «Театру в кошику», вважаю, давно вже має стати пріоритетним для нашої культурної влади, має стати позитивним прецедентом, сигналом для всіх, хто зважується – це можливо, театри можуть дослужитися до своєї точки опори, започаткувати свою театральну школу, курс і привнести необхідний елемент конкуренції, про який ми так розводимось. Вважаю, мусить бути сформована інформаційна база – перелік всіх приміщень у Львові, які можна запідозрити у придатності для театральної сцени, і з них розглядати можливі варіанти.
Є ще, безумовно, Народний дім на Збоїщах, але він – не панацея, та й варіант з використанням його для театру на сьогоднішній день абсолютно нереальний. Скільки б не нарікали на концентрацію культури в центрі, припускати, що на Збоїщах на вистави, до прикладу, кошиківців будуть приходити місцеві жителі, як і те, що будуть доїжджати театрали з інших районів – наївно і несерйозно. На фестивалі – можливо, на окремі розрекламовані акції – вірогідно, але не на вистави. Хіба би цей дім сформував собі вже досить потужний, привабливий і навіть «культовий» імідж, щоб до нього хотілося «доїжджати», але навряд чи це можливо раніше ніж років за п’ять.
4. «Театр має побачити і почути глядача, на податки якого існує». Ще одна з улюблених ідей Ірини Магдиш, і, либонь, найпатологічніша з них. Насамперед, це надто явно відгонить принципом «Хто платить – той і музику замовляє», який цілком переносить культуру в сферу обслуговування, яка повинна тільки «задовольняти потреби».
Можливо така славна радянська ідея «ходіння в народ» за словом істини спричинена завищеними сподіваннями стосовно середньостатистичного львів’янина, але навряд чи цьому платнику податків нагально потрібна актуальна драматургія МакДонаха чи Сари Кейн, Шекспір чи Есхіл, чи навіть Неда Неждана. Складно собі уявити, щоб, наприклад, театр Курбаса, перш ніж поставити «Благодарного Еродія», опитував львів’ян, чи їм того треба, як і, наприклад, чи потрібні їм актуальні перфоманси Влодка Кауфмана. Глядач – це одна з кінцевих точок мистецтва, але аж ніяк не вихідна, митець повинен йти попереду глядача, а не валандатись за ним; не «задовольняти потреби», інакше стає просто прислугою, а формувати їх, і навіть, в певному сенсі, виховувати. Так, я схильний вживати саме це слово, якого так перелякався на Круглому столі Павло Юров, і яке в нас асоціюється виключно з нав’язливим повчанням та пропагандою. Але насправді кожен театр, хоч-не-хоч таки виховує-формує свого глядача, впливає на нього (бо якщо ніяк не впливає – то що ж це за мистецтво?), пропонуючи певні погляди, теми, певну систему цінностей чи просто певну естетику та певний рівень мистецької розмови.
Масовість, продаваність, модність, кількість «лайків» під твором не може бути основною метою культури. Культура може бути комерційно успішною, але не зобов’язана, а в деяких випадках їй це протипоказано. У культурі повинен бути і елітарний пласт. Якщо є в суспільстві певна мисляча еліта, нехай і нечисленна, вона має право на мистецтво свого рівня, яке може бути незрозумілим для непоінформованого реципієнта. І вимірювати значення певного мистецького закладу лише в кількісних показниках прем’єр та перегнаних через театр глядачів на рік, хто скільки «намолотил в закрома Родины» (от в тих, мовляв, 4-5 прем’єр, а тут – заледве одна, а гроші проїдають) – це нонсенс. Адже кількість аж ніяк не свідчить про якість, а оцінити якість мистецького твору, його професійний рівень – це справа фахівців (якщо в принципі доречно до мистецтва вживати слово «оцінювання»).
Можливо за цим ризикованим формулюванням «побачити глядача» мається на увазі принцип «сьогодні в новинах – завтра в театрі»? Так, погано, коли в театрах не представлено певної долі сучасності. Але і ця теза видається мені тяжко сумнівною: вважаю, злободенність, «новинність» не може бути самоціллю. Якщо п’єса «актуальна», але без осмислення, без мистецького перетворення сучасного-злободенного – немає сенсу тулити глядачам те, що вчора було в новинах, пережовувати пережоване, аби лиш близьке та впізнаване, перетворюючи театр на придаток служби новин. Мені особисто актуальним і близьким може бути раптом і Есхіл, і Шекспір, і Леся Українка…І поневіряння якогось там середньовічного скандинавського принца, який, швидше за все, ніколи й не існував, зачіпають мене набагато більше, ніж актуальна драматургія конкурсантів DRAMA.UA. Чому? Чи я ж не в тій же країні живу, не по тих же запльованих вулицях ходжу, не в тих же маршрутках задихаюсь, не ті ж мати чую щодня? Чи «побачити глядача» – означає просто продублювати все це на сцені, бо воно «є»? «Что вижу – то пою»?
З точки зору звинувачення «страшно далеки они от народа», еталонним мав би бути театр Заньковецької: злободенні вистави на сучасну тематику «Неаполь – місто попелюшок», «Криза», «Останній гречкосій» йдуть з аншлагами, на мелодрами в постановці Таїсії Литвиненко теж попит безпробудний. От де контакт із широким глядачем, власне середньостатистичним, в тому числі і «з районів», от де стовідсоткове «задовольняння потреб»! Тоді треба просто визнати – осьо вам театр-орієнтир, управління культури вважає, що всім треба взоруватись на нього.
І останнє припущення – напевне за закликом «ходіння в народ» ховається всього-на-всього бажання бачити в театрах вистави під модним, у своєму розумінні, сучасним соусом. Але питання естетики – це режисерський вибір, і тут ми повертаємось до пункту 3. цієї статті.
Теперішнє управління культури, як на мене, проявляє помітно більше за попередників уваги до підопічних, намагається застосовувати нестандартні підходи, але все це, на жаль, не завжди означає ефективність, доречність та неповерховість. З мого незначного досвіду давно зробив висновок, що програма-мінімум вимог до влади – «Не зашкодь», максимум – «Створюй умови». І беручись за виконання другого, варто пам’ятати про мінімум, щоб активно, але з поверховим розумінням «прополюючи», не витолочити чого важливого та необхідного.
Дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не розмахуй руками! Відвикни від цієї звички – розмахувати. І теж от будувати дачі, розраховувати, що із дачників з часом стануть окремі господарі, розраховувати так — це теж означає розмахувати…
«Вишневий сад» А. П. Чехов
22.05.2013