На превеликий жаль, завершив свій земний шлях відомий швейцарський диригент, педагог і музично-громадський діяч Павло Длябога… Все своє життя, перебуваючи в постійній еміграції, він присвятив служінню Україні. Драматична доля його роду, з таким прекрасним і рідкісним прізвищем, подібна мільйонам співвітчизників, яких система вичавлювала з рідної країни.
\
Павло Длябога (Швецарія жовтень 2023)
Народився Павло 1951 року в польському місті Леґніца, де переховувалась на той час його сім’я. Батько був членом Української повстанської армії, тож не дивно, що його родину з рідної Лемківщини вислали до Сибіру. Як переказував Павло мамині спогади, на україно-польському кордоні їй чудом за пляшку самогонки вдалося відкупитись у охоронців. У Польщі розшукали тата, й сім’я возз’єдналась. Але й тут Длябогів переслідували. Небезпечно було проявляти себе українцями, тож за документами вони були чехи. Сім’я жила в постійному страху: вдома розмовляли тільки польською мовою, українською спілкувалися лише вечорами і пошепки, а в школі вчителі страхали учнів розповідями про вбивць-бандерівців. Якось, коли Павлові було лише шість, батько не прийшов з роботи: його затримали співробітники КДБ. Повернувся через місяць іншою, скаліченою людиною.
Страх у родині Длябогів став постійним супутником. Цей страх примусив родину використати нагоду і 1961 року емігрувати в Америку, батька відпустили до рідних лише 1963-го. В США талановитий юнак Павло здобував освіту в музичних коледжах Нью-Джерсі, Піттсбурґа, Чикаґо, хоч перші музичні навички отримав у своїй обдарованій співочій сім’ї. Писати і читати українською навчився в католицькій українсько-американській школі. (Тому коли вперше приїхав до Києва, був дуже здивований, що всі навколо розмовляють російською!) Професійній освіті Павла міг би позаздрити будь-який музикант, бо своє навчання він продовжив у закладах Цюриха, Люцерна, Женеви, Університеті графства Саррі (Велика Британія), вдосконалювався як музикант у Німеччині, Франції. Перед молодим диригентом відкрилися привабливі кар’єрні можливості: з 1970-го він виступав з оркестрами Лондона, Парижа, Штуттґарта, Вашинґтона, Нью-Йорка, 1987-го організував і очолив камерний оркестр «Гафнер», з яким гастролював по цілій Англії і робив записи на швейцарському радіо. Водночас викладав як професор у музичному коледжі Люцерна. Сюди, у Швейцарію, Длябога-старший надсилав усі числа журналу «Сучасність», аби син не забував країну й мову його батьків. І син не підвів: у 17-річному віці він стає постійним членом Товариства українців у Швейцарії, згодом і Українського форуму в Швейцарському парламенті.
«Душею я завжди був українцем!» – така ментальна сутність, що її Павло називав «українським феноменом свідомості», «нашим ДНК», вирішувала всю його діяльність. Ще перебуваючи у США, Павло та його брат Михайло (теж музикант) замислили до 1000-ліття хрещення Русі виконати у Вашинґтоні, Торонто й Філадельфії оперу Георгія Майбороди «Ярослав Мудрий». Після майже детективної історії з отриманням партитури через українського представника дипломатичної місії братам Длябогам таки вдалося здійснити це. Після вручення від дипломата чималого пакета до Михайла завітали представники ФБР з проханням показати його зміст. Попросили вибачення, побачивши пожовклі рукописні сторінки з нотами. Отже нехай і в концертній версії, але українська опера зазвучала тоді в провідних залах Америки!
Львів, 1989
«Українська» біографія Павла Длябоги бере початок з 1989-го. Вже в наступному році маестро Длябога диригує оркестром на сцені Київського театру імені Івана Франка. Хоч і тоді «служби» не залишали Павла поза своєї уваги, зірвавши цього разу його інтерв’ю з журналістом. Він був одним із тих перших діаспорних українських музикантів, хто наважився тоді перетнути радянський кордон. Найтоншим нервом Павло відчув, що Україна ось-ось стане вільною. І не помилився! Хоч під час свого першого перебування за ним і дружиною Мариною повсюдно стежили, змінюючи один одного, молодики з відповідних органів. Про незалежність України Павло сповістив батькові в Америку. Відповідь почув приголомшливу: «Знаєш, тепер мені буде легше вмирати» (зрештою, так само цю радісну звістку сприйняла на чужині більшість представників його покоління).
З 1991-го Павло нарешті має можливість розширити свою пасіонарну працю. Всі свої зусилля він спрямовує на європейський вектор української музики («усвідомлення своєї власної культури – основа нації», – казав він). Уже в перший рік Незалежності Длябога організовує швейцарсько-український фестиваль. Досить швидко він стає знаним – спочатку як диригент, згодом і як активний музично-громадський діяч. Українська мапа Павла поступово розширюється концертами у Дніпрі, Львові, Запоріжжі, Одесі, він приїздить на музичні фестивалі в Одесі, Устилузі (пам’яті Ігоря Стравинського), на Світовий конґрес українців. Павло створює й очолює у Львові камерний оркестр «Camerata Leonis», з яким гастролює і знайомить європейських слухачів з українською музикою, записує в Люцерні компакт-диск з творами українських композиторів, в Цюриху організовує концерти нової української музики. Він допомагає талановитій молоді з навчанням за кордоном, сприяє отриманню у Швейцарії чотирирічного ґранту для видатного композитора Євгена Станковича, а 2017-го приїздить у Київ як член журі Міжнародного конкурсу імені Стефана Турчака.
Київ, 1991
І щоразу від Павла можна було почути: «Хоч я космополіт, розмовляю п’ятьма мовами, але залишаюсь українцем завжди і всюди». Тому й бував він на всіх київський Майданах, а під час Революції гідності приїхав із синами – Дем’яном і Маркіяном. Своїм молодшим Длябогам передав свою любов і відданість Україні. Адже за своїм власним рішенням сини опинились на Євромайдані, день і ніч перебуваючи в наметах. Тоді Павло був вражений, з його ж слів: «Такий дух позитиву та оптимізму був у людей! Мені здається, що відтоді молодь стала більш упевненою, вільною у спілкуванні. А це вже знак появи особистої гідності». Зберігав і пишався отриманим на Майдані паспортом «Громадянин України».
З синами Маркіяном і Дем'яном (червень 2020)
…Останні два з половиною роки важко, з великим болем переживав Павло нелюдську війну російського агресора проти України, уважно стежив за воєнними і політичними подіями. Знав про свою невиліковну хворобу. Радів надісланій йому з України медалі св. Володимира Великого від Світового конґресу українців «За особливий внесок у підтримку України». Жив щастям родини, музикою, Україною.
Будапешт, 2019
P. S. У передостанній день життя надіслав мені запис пісні «Пливе кача», а перед тим – коротке прощання назавжди. Замість квітів просив зробити від його імені пожертви на Товариство українців Швейцарії.
16.10.2024