Сніг

Цими днями рано-вранці я йшла на зупинку крізь глибокий сніг, що випав за ніч: ноги вгрузали, сніг набивався у взуття. Тротуари ще не встигли розчистити. Йти було незручно. Сніг став перешкодою, що заважала мені й іншим людям вийти з дому та дістатися на роботу. Неподалік зупинки я пішла навпростець через майданчик для паркування, який дочищав трактор.

Комунальний працівник, помітивши мене, під’їхав, відчинив двері й сердито сказав, щоб я йшла на тротуар. За мною йшов інший чоловік – з ним він учинив так само. Я не заважала йому працювати, але в ту мить, коли наші дороги перетнулися, я перестала бути для нього людиною. Я стала перешкодою.

Дорога була слизькою. Навпроти майданчика для паркування я послизнулася й упала за кілька метрів від трактора. Працівник цього, напевно,  не помітив. Зло – маленьке слово. Таке ж мале, як сніжинка, але водночас слизьке, як мокрий сніг, на якому послизається й падає наша людяність. Коли людина виходить на цей слизький шлях – вважати себе людиною, а іншого чимось іншим, – з’являються різні назви. І різні виправдання.

Схожий зсув я побачила й в іншому місці – у сусідському чаті. Ми обговорювали проведення загальних зборів. Моє ім’я в групі записане корейськими літерами. Одному із сусідів, якому не подобалася сама ідея зборів, цього виявилося достатньо, щоб назвати мене «ієрогліфом». У цю мить я знову перестала бути людиною, яка пропонує дотримуватися закону та юридичної процедури. Я стала перешкодою для збереження звичного порядку.

Це приклади малого зла, що не потрапляє в книжки. У книжках зазвичай пишуть про апогей зла: про його сходження сніговою лавиною і про його руйнівну силу. Наприклад, про нацистські концтабори, де людину позбавляли імені й замінювали номером; де людське тіло таврували. Там цей зсув доведений до кінця: людина більше не є людиною. Вона стає перешкодою, яку потрібно фізично усунути. А лавина не виникає раптово. Вона починається зі сніжинок, які переростають у снігопад. І так, снігопад за снігопадом, сніг нашаровується дедалі більше.

Ця зима в Україні особливо холодна й сніжна. Росія використовує холод як зброю: російські ракети й дрони б’ють по цивільній інфраструктурі так, щоб люди залишалися без світла, води, опалення. Російське зло ще не описане до кінця, бо воно триває.

У цій російсько-українській війні я бачу той самий зсув, що й у дрібних сценах з мого життя. В очах росіян українці – не люди, а перешкода для російської імперської експансії. Тут логіка «перешкоди» доведена до масштабу нації. Росія пішла шляхом не словесної, як у буденних ситуаціях, а воєнної агресії для усунення перешкоди. Українці для росіян – як сніг на шляху до європейських столиць, який потрібно розчистити, щоб російська військова техніка могла туди проїхати.

Сніг є таким білим і чистим, що асоціюється з невинністю. Так само чистою, як сніг, здається і власна совість тому, хто чинить зло, позбавляючи іншу людину чи націю суб’єктності. У його очах світ ділиться на чорне і біле: він – втілення добра, а той чи та, кого він атакує, принижує чи знищує, – втілення зла.

Жертва винна вже тим, що вона існує, висловлює думку, стоїть, іде, займає позицію. Вона сама по собі і її невинні дії є перешкодою. А він робить «добро», намагаючись цю перешкоду усунути. І все темне, що є в ньому самому – злість, заздрість, жорстокість, – він починає бачити не в собі, а в тій людині, яку позбавив суб’єктності. Психіка агресора нагадує простір, засипаний білим снігом: чорної землі й стовбурів дерев не видно, бо вони вкриті сніговим покривом. Снігом покрита і лінія розмежування між добром і злом.

Тут мені на думку спадає історія про Адама і Єву – про куштування плоду з дерева пізнання добра і зла. Вона здається давньою, але те, що сталося тоді, відбувається й тепер у людській психіці. Коли Бог питає Адама, чи не їв він із забороненого дерева, той звинувачує Єву: це вона дала мені з дерева – і я з’їв. А Єва звинувачує змія. Так відповідальність перекладається на когось іншого. Інший стає винним. Інший стає перешкодою. Це логіка, якою керується зло.

Господь вислав Адама обробляти землю, з якої він був узятий. Дивлюся на сніг і думаю, що тією землею, яку людина має обробляти, є її совість. Але поки ця земля вкрита глибоким шаром снігу – зі звинувачень інших і виправдань себе, – це неможливо.

Сніг продовжував падати й нагадувати: зло починається з малого. Спочатку воно руйнує людяність. Потім – життя. Як і на слизькій дорозі, ми можемо щодня послизнутися – не лише ногами, а й у погляді на іншого.

Тому Христос і говорить: полюби ближнього як самого себе, тобто побач у ньому людину, а не ресурс, об’єкт, проблему чи перешкоду.

Того дня після роботи я розчищала тротуари від снігу й думала, що його потрібно розчищати також у нашій свідомості, коли там починається снігопад зі звинувачень інших і виправдання власних злих учинків.