ЧОМУ УРЯД ТУСКА СЯГНУВ ПО ФОРМУЛУ ЯРОСЛАВА КАЧИНСЬКОГО
Керована Дональдом Туском коаліція веде проти України вже другу – після «битви за зерно» – гібридну війну
Мирослав ЧЕХ,
польський політик українського походження, депутат сейму РП ІІ та ІІІ скликань, журналіст
Нема вже сумнівів – уряд «демократичної» коаліції блокуватиме інтеграцію України до Європейського Союзу, що для багатьох поляків, а ще більшої кількості українців є справжнім шоком. Були сподівання, що з його приходом до влади повернуться «старі добрі часи» у взаємовідносинах. Не повернуться.
Причиною блокади є не історичні питання, лиш економіка та політика. Великі аграрні компанії та політичне представництво рільників на чолі з PSL роками алярмують, що членство України в ЄС є загрозою з огляду на величезний потенціал її сільського господарства та його структуру крупних господарств, яка є кращою для прибутковості аграрного виробництва.
В період торговельної війни, яку Польща оголосила Україні у квітні 2023 року, тобто за часів урядів PiS та її придатків, ці погляди голосно висловлювали і політики нинішніх правлячих партій. Тому і без визначної проникливості можна було зрозуміти, що за їхніми словами про 20–30-річний перехідний період для України насправді криється бажання заблокувати переговори про вступ на невизначений термін.
Але оскільки перешкоджати інтеграції України в ЄС через дотації фермерам, продаж зерна чи молочні квоти звучить не надто «європейсько» і «демократично», то вони вдалися до формули Ярослава Качинського «з Бандерою вони до ЄС не ввійдуть».
Здавалося б, стратегія не має слабких місць і добре працює як всередині країни, так і за кордоном. Винищення десятків тисяч поляків на Волині, у Східній Галичині та на південному сході Польщі в 1940-х справляє враження на кожного. Тим більше, що, як повторюють представники польської влади, українці в цій темі перебувають у наперед програшній позиції. Не хочуть правди про Волинь, забороняють поховання польських жертв та ексгумації, глорифікують злочинців.
Але на місці уряду перед прийняттям подібної стратегії я б застановився. По-перше, в історичних питаннях Україна не є прив'язаною до стовпа ганьби – навпаки, може виявитися, що саме Польща має більше клопотів через розрахунки з власним минулим. По-друге, принагідно до каталогу завдань, які необхідно виконати для відновлення верховенства права в Польщі, доведеться дописати проблеми української меншини.
«Постійне витикання українцям актів насильства над поляками»
На польсько-українському прикордонні перша половина 1990-х років була гарячим періодом, особливо в Перемишлі та його околицях, на Замойщині та Кросненщині. Найбільше емоцій викликало питання могил і пам'ятників, які польські українці за допомогою своїх родичів з України (переважно осіб, виселених з Польщі до Української РСР у 1944–1946 роках, та їхніх нащадків) споруджували на місцях поховань жертв цивільних і вояків Української повстанської армії.
Найгарячішу суперечку викликали обеліск у селі Грушовичі з назвами чотирьох куренів УПА та пам'ятник на горі Монастир біля села Верхрата. Тут спочивають 62 упівці, полеглі в березні 1945 року в бою з 64-ою дивізією НКВС – формуванням, створеним 1944-го для боротьби з польським та українським підпіллям.
Розв’язанням проблеми зайнялась Рада охорони місць боротьби і мучеництва, яку на той час очолював Станіслав Броневський (лідер «Сірих шеренг»), функції секретаря (до своєї загибелі у смоленській катастрофі) виконував д-р Анджей Пшевознік. Ключову, однак, роль відігравав Яцек Куронь – голова комісії Сейму з питань національних та етнічних меншин у 1989–2001 роках (з перервою на посаду міністра праці у 1989–1991 та 1992–1993 роках). Він визначав цілі, шукав рішення, організовував зустрічі, був посередником і визначав межі можливого.
Яцек був автором політики «меншин» Третьої Речі Посполитої, фіналом якої стало прийняття закону про національні й етнічні меншини та регіональні мови в січні 2005 року. Свою програму щодо меншин він засновував на кількох принципах.
Відроджена Польща повинна бути спільнотою всіх громадян, а меншини не повинні бути заручниками відносин Польщі з іншими державами.
Він діяв за принципом гарантування прав меншин і такої їх підтримки, щоб інші держави відчували себе зобов'язаними гарантувати права польської громади на своїй території.
Яцек запропонував, щоб до роботи над вирішенням питання вшанування пам'яті та пам'ятників залучити Об'єднання українців у Польщі. Ідею реалізували в червні 1995 року підписанням угоди про співпрацю між Радою та Об'єднанням. Найважливіші моменти за місяць до того Пшевознік подав під час виїзного засідання комісії Сейму в справах меншин у Перемишлі.
Рада, реферував він, прийняла принцип, що «нікому не можна відмовити в похованні», а «руйнація нелегально створених пам'ятників не було б належною процедурою». Рада розробила критерії для вшанування пам'яті: не забороняється впорядковувати місця поховань; вшанування повинно бути пов'язане з місцем поховання; написи повинні бути обов'язково двомовними; написи не можуть ображати почуття громадян і цілісність держави; пам'ятники, створені незаконно, належить верифікувати з мериторичної та історичної точки зору в дусі діалогу з ОУП.
Під час дискусії професор Ришард Тожецький – найвидатніший історик польсько-українських відносин у 1920–1940 роках – заявив: «"Камені розбрату" [назва статті в тижневику "Polityka"], поставлені полеглим упівцям, можуть бути, як дехто хоче, своєрідним захованими глибоко в душах ліками, самоочищенням на постійні дорікання про акти насильства над поляками. Чи можна постійно жити в такій калюжі крові, в постійній ненависті?»
Через два роки Рада й Об'єднання підписали протокол порозуміння щодо взірців стандартних надмогильних написів на гробах полеглих зі збройних підрозділів УПА. Напис повинен містити герб України та наступний текст: «Загинув (дата, місце) в боротьбі за вільну Україну [ім'я, прізвище, дати народження і смерті]».
Також було усталено, що написи загального змісту будуть двомовними, натомість прізвища, імена та псевда полеглих записуватимуть українською мовою. За відсутності архівної та офіційної документації підтвердженням місця локалізації поховань та особистих даних похованих (полеглих) можуть слугувати нотаріально засвідчені свідчення свідків. Відповідно до цих принципів споруджено пам'ятник на горі Монастир.
Яцек Куронь: Війна закінчується тоді, коли відомі імена і місця поховання жертв та солдатів
У жовтні 1995 року до Куроня прийшли представники 27-ої Волинської дивізії піхоти АК, серед яких був професор Тадеуш Філяр. Яцек, переконували вони, є найкращою особою, щоб допомогти їм у процесі примирення з українцями. Обґрунтовували, що коли вдалося примиритися з німцями, то має вдатися і з українцями.
Куронь був зворушений, бо не сподівався таких слів і довіри від середовища, яке могло не палати до нього надмірною симпатією через його лівацьке минуле. Домовилися розпочати від організації польсько-українських історичних конференцій. Своєрідний патронат ініціативі надав Світовий союз солдатів Армії Крайової та ОУП, у червні 1996 року було підписано відповідне порозуміння, а комісія меншин підтримала його своєю ухвалою.
Яцек хотів, щоби результатом праць істориків було встановлення кількості жертв, їхніх імен та прізвищ. «А яка ж різниця, – я запитав, – це буде 30, 40 чи 60 тисяч жертв? Було їх достатньо багато, щоб українці і поляки просили одні одних про вибачення».
Він відповів, що я нічого не розумію, бо «кожна війна закінчується тоді, коли відомі імена і місця поховання її жертв і солдатів. А родини мають право на пам'ять. Крім того, якщо ми не порахуємо жертв, то буде постійний аукціон: збільшування кількості наших жертв, зменшування – їхніх».
За науковий бік конференцій «Складні питання» відповідали Військово-історичний інститут та Університет імені Лесі Українки у Луцьку. Їх проводили до 2005 року; кількома ж роками раніше Об'єднання українців відмовилося від патронату у зв'язку з ухвалою Союзу, в якій визнано проведення акції «Вісла» цілком виправданим.
Це був час, коли в питаннях польсько-української історії дедалі гучніше звучав голос так званих кресових середовищ. Зрештою, історики жертв не порахували і не ідентифікували. Конференції закінчувалися «протоколами узгоджень і розбіжностей» – список перших зменшувався, а список других збільшувався.
Теофіл Бартошевський викладає суть урядового шантажу Києва
Такий детальний екскурс в історію необхідний для того, щоби краще діагностувати сучасні проблеми.
Фронтменом блокування інтеграції України до ЄС є Владислав Косіняк-Камиш, віцепрем'єр і міністр оборони. В одному з інтерв'ю він заявив (Wirtualna Polska, 2 жовтня): «Волинь показана, фактично відкрита в останні роки, раніше була змова мовчання».
Теза про змову замовчування є брехнею тим ганебнішою, що її повторює один із лідерів «табору демократичної Польщі», не маючи ані найменшого уявлення про велич життя, думки і діяльності польських демократів – батьків-засновників вільної вже 35 років Польщі.
Крім того, брехню виголошує міністр, який конституційно відповідає за оборону і зовнішню безпеку держави.
Тому запитаю, чи реалізації цих цілей служить:
• підрив довіри громадян до своєї держави – адже саме цим і є брехня про «змову мовчання»;
• розпалювання антиукраїнських настроїв у Польщі та антипольських настроїв в Україні;
• ослаблення мобілізації українців на спротив, адже саме цим є оголошення про блокування інтеграції їхньої країни до ЄС – однієї з засадничих цілей їхньої боротьби;
• підрив довіри українців до влади власної країни, бо вона не може домовитися з Польщею щодо історичних питань.
Питання мають множитися, адже ми живемо у «передвоєнному часі» – як повторює прем'єр Дональд Туск. Він підтримав свого заступника, заявивши (30 серпня): «Україна не буде членом ЄС без польської згоди. Україна мусить відповідати стандартам, а вони різноманітні – це не тільки питання кордону, торгівлі, правових та економічних стандартів. Це також питання стандартів, я б сказав, культурно-політичних».
Теофіл Бартошевський, віцеміністр закордонних справ з PSL (та син одного з найбільш етично принципових, але водночас великодушних християнських співзасновників вільної Польщі Владислава Бартошевського, який, до того ж, був головою Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва у 2001–2015 роках) уточнив (30 вересня), що ці питання будуть розглянуті в першому розділі переговорів, який включає в себе підставові закони ЄС, верховенство права та систему правосуддя.
І виклав суть польського шантажу: якщо цей розділ не буде закритий, «Україна не зробить ні кроку вперед у жодних наступних розділах».
Проти заяви прем'єра опонував Пьотр Бурас, директор варшавського офісу Європейської ради з міжнародних відносин («Що має Волинь до розширення ЄС», Rzeczpospolita, 14 вересня):
«Нема і не повинно бути жодних “культурно-політичних стандартів”, яким повинні відповідати країни-кандидати на вступ до ЄС, окрім тих, що випливають з принципів і методології політики розширення, визначених Євросоюзом. А вони стосуються незалежності судової системи, триподілу влади та свободи виборів. Нема в них мови про мовні суперечки, відмінності в інтерпретації минулого чи конфліктів про пам'ятники чи цвинтарі».
Бурас має рацію, що переговори про вступ – це не семінар з історії, мовознавства та меморіалізації. Однак він занадто легковажно поставився до Хартії основних прав ЄС та її 54 статей, перша з яких говорить про повагу до людської гідності, що означає, серед іншого, право на гідне поховання. І, ймовірно, саме на цьому положенні уряд ґрунтував свою стратегію блокування доступу України до ЄС. Лиш уряд Туска забув про три обставини.
• Перша: оцінюючи кандидата і вказуючи на його неготовність до членства в певній сфері («стандартів»), член ЄС повинен сам бути прикладом для наслідування. При верифікації того, як вирішуються історичні питання у відносинах з Україною, може виявитися, що з польської шафи випаде не один скелет.
• Друга: у питанні комеморацій польська держава порушує конституційне положення про те, що польською нацією є «всі громадяни Речі Посполитої», а не етнічна спільнота поляків. В історичних питаннях держава дискримінує українську меншину, зробила її заручником своєї історичної політики, не забезпечила захисту від насильства та позбавила правової визначеності та безпеки.
• Третя: під час переговорів про вступ Польща та Україна не будуть наодинці, бо за їхнім перебігом та дотриманням європейського права стежитимуть інституції ЄС, передусім Єврокомісія. А це забезпечить певний мінімум об'єктивізму та ретельності.
За руйнуванням польських та українських пам'ятників стоять росіяни.
Далі по черзі. У популярному викладі польсько-українська суперечка про комеморацію стосується незаперечної мети – права на ексгумацію та поховання польських жертв в Україні. А ниций претекст українських дій – вимога відновити напис на пам'ятнику на горі Монастир як спосіб відмовити полякам в ексгумації та вшануванні пам'яті. Диспропорція в політичному, правовому й етичному підході обох сторін вражає. Заковика в тому, що невідомо, хто в кого міг би навчитися цинізму.
Вшанування відбулося в результаті домовленості між організаціями польських громадян української національності з власною державою за описаних мною обставин. Пам'ятник на горі Монастир зруйнований разом із кільканадцятьма іншими українськими місцями увіковічення у Польщі – і це була організована акція (2015–2016 рр.). Докази вказують на те, що за цим стояли російські спецслужби, які використовували осіб з польських фашистських і націоналістичних організацій. Одночасно в Україні зруйновано чотири польські місця вшанування, за чим теж стояли росіяни. В Україні польські пам'ятники швидко відновили.
Справою руйнування українських меморіалів зайнявся Адам Боднар, речник громадянських прав (сьогодні – міністр юстиції та генеральний прокурор). Він організував кілька конференцій, створив спеціальну групу. У листі до президента Анджея Дуди він стверджував (6 листопада 2020 року): «Право меншин на власну історичну пам'ять я розглядав і продовжую розглядати як невід'ємний елемент права на збереження і розвиток своєї культурної ідентичності, гарантованого меншинам статтею 35 Конституції Польщі».
Тому відновлення первісного вигляду пам'ятника на горі Монастир є конституційним обов'язком польської влади, а не елементом переговорів з Україною.
Це також стосується відновлення інших меморіалів, зруйнованих у 2015–2016 роках, та гідного вшанування пам'яті українських жертв на польській території. У 122 місцевостях на південному сході Польщі різні польські формування вбили по десять і більше українців. В 14 селах було вбито понад 150 осіб, у Сагрині на Грубешівщині – 606 людей.
Однак згідно з чинним у Польщі трактуванням, злочини є лише українські. У 2017 році вперше відмовлено виділити кошти на організацію вшанування пам'яті жертв акції «Вісла». У Сеймі (21 квітня) міністр внутрішніх справ Маріуш Блащак аргументував: «У медійному просторі можна знайти багато заяв пана Петра Тими [голови ОУП], який скаржиться, що польський уряд не профінансував відзначення 70-ої річниці акції “Вісла”. Я доручив співпрацівникам провести пошук заяв пана Петра Тими із засудженням бандерівців – і вони не знайшли таких заяв. Ми вимагаємо симетрії. Мені не відомо про випадки, що український уряд фінансував місця увіковічнення Волинської різні».
Наприкінці листопада прокуратура слідчого відділу Інституту національної пам'яті закрила розслідування у справі про визнання акції «Вісла» комуністичним злочином. Ухвалено, що «евакуація осіб української, лемківської та польської національностей мала превентивний і захисний характер, а не репресивний. Вона була проведена у зв'язку з масовими вбивствами, вчиненими проти місцевого населення загонами ОУН і УПА. Слідство не знайшло підстав для висновку, що переселення було злочином проти людяності або комуністичним злочином», – подано в комунікаті ІНП.
Після зміни влади, в середині липня, Окружний суд у Варшаві скасував рішення прокуратури ІНП і наказав відновити розслідування. ІНП відповів, що хоча і виконає вирок, але не розуміє вказівки суду врахувати чергові історичні книжки. Книжок уже було використано достатню кількість. Таким чином, у найближчі роки ІНП буде бавитися в кота і мишку, підтримуючи тезу, що акція «Вісла» мала «превентивний і захисний характер».
Ґжегож Мотика чи Ігор Галаґіда. Хто з професорів краще оцінює кількість жертв?
У цитованій заяві прем’єр-міністр Туск зазначив, що Україна так чи інакше буде змушена «справдити польські очікування, якщо йдеться про не стільки копатися в історії, скільки укласти наші відносини на основі правди про цю історію».
«Правду» виклав проф. Гжегож Мотика, знаний дослідник польсько-українських відносин у 20 столітті, директор Військово-історичного офісу та член колегії Інституту національної пам’яті («Дмитро Кулеба стверджує, що Україна не має проблем з ексгумацією жертв УПА. Але її нема», «Wyborcza», 29 вересня) . Згідно з ним, обчислення 100 тисяч польських жертв має бути «результатом досліджень багатьох істориків і документалістів. Одні "знизу" мозольно рахували прізвище за прізвищем і село за селом, а інші "зверху" порівнювали всі доступні переписи населення: польські, німецькі, радянські».
Польські історики «згори і знизу» навіть не рахували польських жертв, а їхня «канонічна» кількість у сто тисяч поляків є значно завищеною.
Єдине дослідження, яке відповідає критеріям, описаним Мотикою, виконує група дослідників під керівництвом проф. Ігора Галаґіди, який з 2018 року в Українському католицькому університеті у Львові реалізує дослідницький проєкт «Жертви польсько-українського конфлікту 1939–1947 рр.» За п'ять років досліджень вони встановили, що українських жертв було близько 30 тисяч, щодо 20,5 тис. з них вдалося ідентифікувати імена та прізвища. Здійснила це 6-особова група, кількісно менш ніж скромна порівняно з 2,5 тис. співробітників Інституту національної пам’яті. Вже рік група Галаґіди займається ідентифікацією польських жертв.
Аксіологічну основу проєкту «Жертви польсько-українського конфлікту 1939–1947 рр.» визначив архиєпископ Борис Ґудзяк, митрополит УГКЦ у Філадельфії (США). В центр його «поставлено людину. У шкільних підручниках і суспільному дискурсі період від початку війни до кінця її “гарячих” воєнних пертурбацій описується через призму статистики: тисячі жертв, сотні тисяч, мільйони. Через десятиліття починаємо розуміти, що мусимо переходити від статистики до людини. Бо кожна людина, це Таїнство!"
Прецінь покровителем примирення поляків і українців був Іван Павло ІІ
Є єпископ, тому йтиметься про польсько-українське примирення. «ЄС, – зазначив прем'єр Туск, – не постав би без примирення між німцями та французами чи німцями та поляками». І тому «українці мусять зрозуміти, що входження до ЄС – то входження в простір стандартів стосовно політичної та історичної культури».
Початки спроб примирення поляків і українців сягають 1987 року й обміну листами між примасом Юзефом Ґлемпом і Главою УГКЦ кардиналом Мирославом Любачівським. Патронував цьому Папа Іван Павло ІІ – поборник примирення наших двох народів. Не буду перераховувати всі зустрічі президентів на цвинтарях і меморіалах, а також проповіді, заяви, промови, пастирські листи та звернення на цю тему, бо ж було їх дуже багато.
Аж стільки, що настала інфляція слів і жестів, а примирення в ім'я взаємного прощення померло.
На початку 2013 року католицькі єпископи обох країн приготували черговий пастирський лист про примирення. На конференції єпископату Польщі архиєпископ Мечислав Мокшицький (митрополит Львівський Римо-католицької церкви) випалив, що в документі не треба використовувати формулу «прощаємо і просимо пробачення», оскільки
українці повинні спочатку сказати: «Пробачте і просимо пробачення». Бо такий масштаб їхньої вини перед поляками.
Я подумав, що Кароль Войтила справді помилився у виборі своїх найближчих співробітників. Його особистий секретар вирішив «виправити» Ісуса, який у молитві «Отче наш» навчив своїх вірних: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». 1965 року в листі до німецьких єпископів цей фрагмент молитви повторив польський єпископат: «Уділяємо прощення і просимо про нього». Закладаючи наріжний камінь під польсько-німецьке примирення.
Минулого року польська влада організувала Президентові України «заняття з відповідних форм покути». Очікувалось, що на 80-ту річницю Волині Зеленський попросить пробачення за українські злочини стосовно поляків. На тему форми покути висловився Лукаш Ясіна, речник МЗС (19 травня 2023 року). Зеленський мав узяти «більшу відповідальність» за минуле і сказати: «Пробачте і прошу, просимо пробачення». Повинен був теж клякнути біля пам’ятника жертвам Волинської різні у Варшаві.
Зеленський скипів, посол Василь Зварич написав гнівний текст, що ніхто не буде диктувати Президентові України форму того, як він вшановуватиме вбитих поляків. Ясіна відкликано з посади, частина журналістів написала, що поляки вкотре потурають «брутальним українцям». Правда, однак, така, що «формула Мокшицького» донині є чинною в польській політиці. І доки це не зміниться, доти заклики до українців поважати «стандарти стосовно політичної та історичної культури» будуть пустими.
Євреї в СС. Як Дмітрій Мєдвєдєв вчить Зеленського історії
Поляки влаштували українському Президентові «заняття з відповідних форм покути» на тлі «вправ з історії», які Зеленському приписали росіяни. На початку жовтня 2021 року Президент України звернувся до Путіна з пропозицією зустрітися, щоб розрядити ситуацію навколо українських кордонів, які оточила російська армія.
Від імені Путіна відповів його заступник у раді безпеки й оборони РФ Дмітрій Мєдвєдєв («Чому контакти із нинішнім українським керівництвом безглузді. П'ять коротких полемічних тез», 11 жовтня). Першу тезу присвятив єврейському походженню Зеленського, його необхідності служити «розгнузданому українському націоналізму» та пов'язаному з цим роздвоєнню особистості.
«Це нагадує, – психологізував він, – безумну ситуацію, коли представники єврейської інтелігенції в нацистській Німеччині з ідейних причин попросилися б на службу до СС. При цьому не можна бути впевненим, що в якийсь момент за зміни політичної кон'юнктури по тебе не прийдуть, щоб нашити на спину жовту зірку. Він змушений був визнати "пантеон героїв" цієї частини суспільства і кричати разом з ними "Героям слава!" Мусить молитися за спокій душ терористів і юдофобів Бандери і Шухевича». А прецінь усі знають «відомий скорботний календар бандерівців та поліцаїв того періоду: літо 1941 року, коли після взяття частинами німецької армії міста Львова у двох найбільших єврейських погромах загинуло близько 6 тис. осіб. Це знищення росіян, українців, євреїв, поляків у Яновій Долині, Підкамені. Це Біла Церква, Бабин Яр і Волинська різанина».
Зеленський, резюмував колишній прем’єр і президент Росії, з огидою притакує націоналістам, хоча «нормальна, порядна людина не могла б цього зробити.
Але мусить, інакше його мозок розмажуть по стіні. Він дуже боїться і не любить цих людей, але він вимушений проповідувати їхні ідеологеми й захищати огидні йому погляди. Вивернута навиворіт людина».
Для українців роздуми про погані сторінки минулого, розплата за історичні провини та потреба покути перестали бути винятково інтелектуальною проблемою й етичним викликом. Для Росії «денацифікація» (або «дебандеризація») – це ціль війни та її інструмент нести Україні смерть, руїну, страждання і тотальне знищення. Для Зеленського й інших державних лідерів, командувань армії та тисяч найактивніших людей на Майдані – це питання життя і смерті. Після окупації Києва російські служби мали їх усіх «ліквідувати». І цього завдання ніхто не відміняв, бо «спеціальна військова операція» триває.
У цьогорічній ухвалі «про вшанування 81-ої річниці злочину геноциду, вчиненого проти поляків українськими націоналістами» (26 липня) Сейм засудив «пропагування ідеології та символіки, що стосуються ОУН і УПА. Особи та організації, які організували геноцид, мусять бути піддані ганьбі та назавжди бути антимоделлю вчинків. Спостерігаючи зростання популярності посилань на ОУН та УПА в Україні, Сейм РП визнає, що належить прагнути на державному рівні до елімінування такого типу поведінки».
Отак визначені цілі польської політики щодо України означають, що вона стає функцією цілей російської «спеціальної військової операції».
Косіняк-Камиш оголосив (8 жовтня), що «правда про Волинь» мусить бути «широко прийнята і зрозуміла в Європі та світі». Польські депутати Європарламенту колективно (окрім трьох лівих і одного представника Польщі 2050) проголосували за поправку Конфедерації, щоб узалежнити допомогу ЄС Україні від її «дебандеризації» (19 вересня).
Спочатку зерно, тепер Волинь. Це вже друга гібридна війна уряду Туска
У 1995 році «Wyborcza» опублікувала цикл статей про антипольську операцію УПА на Волині – зі свідченнями родичів жертв, аналізами істориків і публіцистів з Польщі й України. Свій текст («Рани Волині» 10–12 листопада) Адам Міхнік закінчив: «Не наше покоління викопало ями, в які скинено тіла вбитих. Але наш обов'язок – гідно жертв поховати. Для правди і примирення».
Три десятиліття тому було очевидно, що суперечки про минуле можуть зруйнувати шанси на добросусідські відносини з Україною. Нині немає ані правди, ані примирення, а гідне поховання вбитих зробили заручником політичної гри політичних партій та груп інтересів, які стоять за ними.
Керована Дональдом Туском коаліція провадить проти України вже другу, після «битви за зерно», гібридну війну. З використанням тих же методів: шантажу, напівправди, відвертої брехні та мобілізації громадської думки через дегуманізацію українців.
А тимчасом москаль при воротах. Путін і його прибічні про свої цілі говорять відкрито. Мільйон разів заявляли, що одне з їхніх засадничих завдань – посварити поляків і українців. Вони регулярно розповідають, що після падіння України наступною ціллю експансії буде Польща.
Проте політики у Варшаві оголосили, що ворогом Польщі має бути Україна – яка бореться з російським вторгненням і стукає в двері ЄС та НАТО.
Необхідною умовою для припинення цього самовбивчого для Польщі «хохолового танцю»* є оголення цілей і методів дій планувальників і виконавців чергового акту операції проти України. Як і для відновлення елементарного обов'язку цивілізованих держав – гідного поховання жертв злочинів у Польщі та Україні.
Польські політики люблять наголошувати, що «у питанні Волині» є політичний консенсус. Дійсно, це «видно, чутно і відчувано». На щастя, консенсусу в суспільстві нема.
На запитання, чи умовою згоди Польщі на вступ України до ЄС має бути згода на ексгумацію жертв Волинської різні, «так» відповіло 52,6% респондентів («Rzeczpospolita», 29 вересня). Відповідь «ні» обрали 19,6 відсотка респондентів, тоді як 27,8% не мали своєї думки. Після виключення респондентів із третьої категорії виявляється, що третина поляків не піддалася на маніпуляції урядової пропаганди.
Я впевнений, що відсоток людей, які так думають, зросте, коли вони отримають більше інформації про суть методів, вжитих для блокування інтеграції України до ЄС.
______________________
* хохоловий танець у «Весіллі» Станіслава Виспянського є метафорою, що символізує пасивність маніпульованого народу, що в гіпнотичному танці цілковито залежні від диригента.
Польська версія тексту опублікована у "Ґазеті виборчій"
22.10.2024