Завжди хотіла дати Україні те, чого в неї нема — і в літературі, і в живописі. Не щось другорядне, а нове, суттєве. Я візіонерка, мені раптом щось являється і мушу відтворити це: чи то словами, чи фарбами! Це, наче, згущення енергії.

Наші бесіди нагадують тиху, розмірену прогулянку. Прогулянку... пам'яттю. Я називаю це “зшиванням часу”... Кілька хвилин — і на моїх очах народжується етюд пані Емми “На щастя”!