Спостерігаючи за дивною динамікою еволюції гомінідів – ланок у поставанні сучасних людей, які зʼявлялися мільйони років тому, а згодом зникали без сліду, не залишаючи прямих нащадків і поступаючись місцем іншим підвидам антропоморфних істот, – я все частіше замислююся над траєкторією розвитку homo sapiens.
Цей витіюватий зачин не претендує на роль вступу до наукової статті про антропогенез людини. Зовсім навпаки – його спровокувала поява на політичному небосхилі сьогодення такого феномена, як 55/57 президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп (Donald John Trump, 1946) та ґрона його клевретів. Проте подібні феномени не обмежуються лише Трампом. До цього ряду можна зарахувати Хуана Перона (Juan Domingo Perón Sosa, 1895–1974) в Аргентині, Уго Чавеса (Hugo Rafael Chávez Frías, 1954–2013) у Венесуелі, Сільвіо Берлусконі (Silvio Berlusconi, 1936–2023) в Італії, Віктора Орбана (Orbán Viktor, 1963) в Угорщині, Найджела Фараджа (Nigel Paul Farage, 1964) у Великій Британії – перелік таких політиків сьогодні можна продовжувати майже безконечно...
Саме феномен успіху дикого популізму змусив мене засумніватися не лише у політичних перспективах Трампа чи політичному майбутньому США, а й у висхідній динаміці траєкторії розвитку homo sapiens… Звичайно, я дещо перебільшую – для полемічної краси... Але все ж...
І ось тут ми можемо перейти від іронічного зачину до суті обговорення. Протягом десь трьох років я не наважувався переносити цю статтю, яка весь час крутилася у мене в голові, на папір... Причина цього – у невтішних висновках, які з неї випливають. Вони стосуються не лише homo sapiens, а й форми самоорганізації сучасних суспільств, яку ми зазвичай називаємо демократією, а також того технізованого й інформатизованого вектора розвитку людських можливостей, що ставить під сумнів саму сутність людини та її долю.
Отже, почнімо. Спостерігаючи за поступом сучасного світу – навіть у масштабах кількох місяців, а не років – неможливо не замислитися: хто або що насправді визначає напрям розвитку не лише окремих суспільств, а й світу загалом? Ми всі пам'ятаємо відомий анекдот: Арістотель (Ἀριστοτέλης, 384–322 до н. е.) стверджував, що розвиток світу визначається розумом, вказуючи на голову; Христос говорив про любов, вказуючи на серце; Кант (Immanuel Kant, 1724–1804) наголошував на трансцендентному категоричному імперативі, спрямовуючи погляд у небо і водночас всередину себе; Маркс (Karl Heinrich Marx, 1818–1883) зводив все до шлунка; Фройд (Sigmund Freud, Sigismund Schlomo Freud, 1856–1939), як відомо, говорив про секс (зрозуміло, куди натякаючи); а Гайдеґґер (Martin Heidegger, 1889–1976) розглядав людське буття як структуру нашої присутності-у-світі, намагаючись зазирнути у небуття. Усі ці мислителі проголошували одне і те ж – певну істину, яка, на їхню думку, була не лише абстрактною інтелектуальною конструкцією, а й живою правдою, чимось нашим внутрішнім, абсолютно безсумнівним. Для нас тут важливо інше: усі вони не лише проголошували сутність цієї істини, а й намагалися її імплементувати, зробити живою і невідворотною.
У прикладному сенсі всі ці істини потрібно було не лише виявити і відкрити, як це робив Будда, медитуючи місяцями під деревом, не лише проголосити, як Кант у Кеніґсберзькому університеті: не менш важливо було донести цю істину до широкого загалу – до кожного з нас, до кожного «юдея та елліна»... Причому донести так, щоб ця істина стала для кожного іманентною, справді своєю, нашою з вами Істиною – єдиною і безсумнівною...
Історія знає чимало способів донесення Істини до кожного «юдея та елліна», і вони завжди були пов’язані з розвитком технічних можливостей людства. Однак, здавалося б, що ті можливості потужніші, то ефективніше можна донести до кожного «юдея та елліна» справжню Істину. Проте чи це дійсно так? Чи дійсно до людей доноситься Істина, чи лише її спотворені відображення – те, що схоже на Істину та не є нею? І загалом, чи потребує людина насправді тієї Істини, яку колись вистраждали Аристотель, Христос, Кант, Маркс Фройд, Гайдеґґер та інші? Може, для кожного «юдея та елліна» істина є своєю – і загальноприйнята Істина взагалі нікому не потрібна?
Але почнімо з самих витоків.
У доісторичні часи, зокрема в епоху перших відомих мислителів, таких як Геракліт Ефеський (Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, 540–480 до н. е.) та Сократ (Σωκράτης, 470–399 до н. е.), людина послуговувалася передусім своїм основним інструментом – усною мовою. Це був один із головних засобів людського спілкування, який справедливо можна назвати революційним технічним знаряддям. Усна мова стала першою комунікаційною машиною homo sapiens. Завдяки їй людина не лише намагалася через ви-говорювання знайти свої Істини, а й давала цим Істинам можливість залишатися живими, не кам’яніти у тій же ж мові. Істина живої розмовної мови жила власним, часто не залежним від промовця життям! Сократ забороняв записувати свої діалоги, адже вважав, що думка, а отже й Істина, – жива. Вона здатна змінюватися – адже є не забетонованою нормою, а живою стихією. Греки взагалі більше шанували живу мову, промову, яку вважали чимось унікальним, тоді як її запис, на їхню думку, значно збіднював сенси сказаного, про-мовленого. Сократ як філософ-золотошукач у своїй філософській школі прагнув знайти саме живу Істину, але ніколи до кінця не був упевнений, чи сьогодні він знайшов істинне золото, чи крупинку кварцу – адже вони такі подібні. Тому для нього важливим було не зупинятися – між проголошуваними словами завжди залишати простір для Істини, яка могла проявитися згодом – завтра чи через десятиліття – зовсім по-иншому.
Натомість його наступники, зокрема Платон (Πλάτων, 427–347/348 до н. е.) і, значною мірою, Арістотель вирішили зафіксувати живу стихію мислення, що проявляється як розмова і діалог, у письмовій формі – в рукописному тексті. Тим самим намагаючись зловити хвіст Уробороса (оробо́рос, від ουρά – хвіст і βορά – їжа, харч, тобто «той, що пожирає свій хвіст»).
Писане від руки зберігає сліди помисленого і сказаного, але лише як сліди, траєкторію думання, о-мовлення та діалогу. Розвинене і вільне тіло мислення Арістотель затиснув у корсет логічних категорій – однак що може бути спільного між жорстким корсетом і тілом, крім самих лише неприємностей... Проте для майбутніх філософських – і не лише філософських – шкіл навіть ці корсети цілком згодилися. Адже принаймні при цьому фіксувалися і тиражувалися бодай якісь відблиски Істин Геракліта та Сократа, бо без цієї препарації ми, можливо, взагалі б не дізнатися про існування цих філософів та їхніх ідей. Хоча й немає впевненості, що їхні Істини в усній традиції, яка була втрачена, дожили б до наших часів, як усно плекана Істина Гомера (...), яка продовж пів тисячоліття збереглася до часів самого Сократа... Тим не менше прогрес в проголошенні Істини та її впровадженні у життя неначебто різко рушив уперед!
Христос так само нічого не записував. Його сучасники – ті, хто були поруч з ним, – також не фіксували на письмі його слів. Як і перші пророки, він проповідував, тобто уявнював живу думку і живу мову. Однак, на відміну від Сократа, як вірять його послідовники, він знав Істину, тому і наполягав на тому, що є Сином Божим – він проповідував і використовував своє пришестя у світ людей і їхню мову саме для проголошення Істини, а не для її пошуку, як Геракліт та Сократ.
Христос проголосив Істину – і вона на сотні років упорядкувала світ. Мова йде насамперед про юдео-християнський світ, хоча світ ісламу також перебував і перебуває десь поруч. Однак це не стосується світів давньої Індії, Китаю чи Мезоамерики.
Але незважаючи на традицію усної проповіді Христа, апостоли євангелісти таки одягли її у шати писаного слова. Так були написані та сакралізовані чотири Євангелія, хоча сьогодні відомо, що їх було більше.
На фундаменті Євангелій і таїнств постала Церква, яка в Його імені не лише оберігала Істину в корсеті писаних текстів, а й проголошувала її, а також, наскільки це можливо, втілювала цю Істину в життя. Вона розбудовувала християнський світ – не будемо ідеалізувати, адже у світі людей усе залишається по-людському, з певними недосконалостями. Формально ж Первосвященник – чи то Папа у Римі, чи Вселенський Патріарх у Константинополі – проголошували істинне вчення і так чи інакше намагалися укладати осяжний їм світ людей у відповідності до нього. Ніхто инший права на проголошену ex cathedra Істину не мав (я веду мову про монополію на істину як знання і правду як втілену в життя істину). Так чи инакше, в Істині чи в істині, але світ, який ми знали тоді, християнський світ, жив у парадигмі принципів, виголошених ex cathedra. Світ укладався у ригори того, що Церква визначала як істину. Ніяка инша правда не мала права на існування!
Однак 31 жовтня 1517 року німецький священник Мартін Лютер (Martin Luther, 1483–1546) кинув виклик монополії на знання та втілення Істини у життя, прибивши до дверей Віттенберзького собору свої 95 тез. Лютер наголосив, що кожен має право не лише читати та тлумачити текст Писання, але і втілювати свою істину в життя, по-своєму укладаючи світ, – і не обов’язково так, як ex cathedra проголошує Папа. Для цього Лютер переклав Біблію на доступну тогочасну німецьку мову. Істина за Лютером базується не на тому, що міг довільно від себе особисто, ніби від імені Христа та Церкви, проголошувати Папа, а на п’яти основних принципах, відомих як «п’ять тільки» (Quinque sola). Ці засади такі: Sola scriptura (тільки з Писання походить Істина), Sola Gratia (тільки з Благодаті народжується Істина), Sola fide (тільки вірою спасається людина), Sola Christus (тільки Христос є посередником між Істиною і нами), Soli Deo gloria (усе, що робиться, має робитися на Славу Бога).
Це збіглося зі ще однією неймовірною подією – Йоганн Ґутенберґ у середині 1440-х років у Майнці не лише створив спосіб друкарства рухомими літерами, а й запустив книгодрукування як масове явище. У 1453–1455 роках побачили світ перші друковані Біблії. Відтоді коштовна писана книга стала раритетом і предметом розкоші для багатіїв та сфрустрованого католицького кліру. Натомість друковані книги ставали дедалі доступнішими. Прогрес у поширенні Істини та її втіленні у життя зробив значний крок уперед!
Однак це лише в ідеалі. Насправді ж Протестантська революція не стільки надала кожному право шукати власну Істину, скільки збільшила кількість тих, хто претендував на проголошення Істини з таким авторитетом, як і Папа ex cathedra. Серед них – Мартін Лютер і Філіп Меланхтон (Philipp Melanchthon, 1497–1560), Томас Мюнцер (Thomas Müntzer, 1490–1525) у Німецьких землях, і Ульріх Цвінґлі (Ulrich Zwingli, 1484–1531), Жан Кальвін (Jean Calvin, 1509–1564) у Швейцарії, Джон Нокс (John Knox, 1510–1572) в Англії, Фаусто Соцціні (Fausto Paolo Sozzini, 1539–1604) у Речі Посполитій та інші.
Більше того, проголошення цієї множини істин призвело до виникнення множини «правильних» християнських світів. Окрім традиційних католицького та православного, зʼявилися лютеранський, анабаптистський, кальвіністський, англіканський і майже безліч інших. Як бачимо на прикладі сучасних США, цей процес триває і нині, знаходячи своє вираження у новітніх американських релігійних ультраконсерваторах на кшталт Джей Ді Венса (James David Vance, James Donald Bauman, 1984)... Істина розщепилася. Як це зазвичай трапляється, таке розщеплення Істини завершилося лютою різаниною – Гуситськими війнами (1419–1434), Селянською війною у Німецьких землях (1524–1526) – деякі регіони Европи були вирізані вщент. Усі воювали з усіма нібито во ім’я Істини чи істин... Таку ціну за розщеплення – або, як наполягає кожна зі сторін, релятивізацію Істини – заплатив тогочасний християнський світ. І не маємо тут посипати голову попелом. Світ ісламу та буддизму сплатив подібну ціну за свої розщеплення Істини. Але якою буде ціна у сучасному світі? Спостерігаючи за діями Трампа, ми можемо вже зробити припущення...
Однак, попри все, у світі все ж залишилися хоча б локальні авторитети, які володіли винятковим правом проголошували Істину ex cathedra – незалежно від того, що саме вони вважали Істиною. Ці авторитети задавали загальні тренди розвитку суспільств, у яких домінували. Світ так чи інакше знаходив якусь свою упорядкованість, війни завершувалися, Вестфальський мир 1648 року – «вічний мир» – поклав край теологічним диспутам та релігійним війнам. Усі звикли до розколотого на друзки християнського світу.
Проте повага до тих, хто все ще вважав себе хранителями Істини – від Папи Римського до короля Великої Британії, голови Англіканської церкви – вже не була такою абсолютною. Формально все було в порядку, проте...
Тим часом поширення друку текстів, які мали б нести Істину – чи істини – набирало обертів і демократизувалося (ось тут у тексті з’являється це сакраментальне для наших часів слово!) Друкувалися не лише книги, а й доступніші їхні версії для посполитого люду – газети – «книги» для простолюду, «книги за грошик», за дрібну венеційську монетку gazzetta. У Німецьких землях перша друкована газета побачила світ 1609 р., у Нідерландах – 1616 р., в Англії – 1622 р. І це стало ще одним неймовірним зламом.
Згадаймо один із принципів протестантського проголошення Істини – Sola scriptura (тільки з Писання походить Істина). Але якого саме Писання? Чи може це бути «писання» газети? Бо ж саме в газеті засвідчують, що щось справді, воістину відбулося – тобто є правдою, відповідає істині! І тут новина – а в газетах продають саме новини, а не Істини! Новина підміняє діяння Христа, а істина у вигляді новини підміняє Істину! Газета стає храмом! Cathedra, з якої проголошував Істину Папа, перемістилася у редакції газет! І, відповідно, з’явилися у цих редакційних храмах і свої «капелани» – люди, що здійснювали у своїх редакціях священні акти відкриття суспільних істин, проголошуючи їх через друк масових газет! Найчастіше цими «капеланами» ставали журналісти – «письменники новин». Але поряд з ними почала формуватися ще одна верства генераторів істин – інтелектуали. У XVII – XIX століттях інтелектуали та журналісти опанували помислами широких мас людей.
Водночас інтелектуали та журналісти дуже швидко, усвідомивши своє право проголошувати істину ex cathedra – тобто свою монополію на істину, почали маніпулювати спраглою до тих «істинних» новин масою (звертаю увагу, що термін «маси» зʼявився саме у цьому місці мого тексту не випадково).
Цей період припадає на епоху Просвітництва – час просвіти широких мас. Більше того – перелом XVII – XIX століть наступні сто років стали періодом не лише панування газет як генераторів новин, котрі остаточно підмінили не те що сократівську Істину, але й істини Меланхтона чи Мюнцера. Це також епоха творення великих, об’єднаних національним/мовним визначником спільнот – сучасних політичних народів.
З’являються політичні народи, політичні нації: німецька, французька, італійська, польська, українська. Література розквітає як потужний інструмент формування націй. На горизонті постають національні провісники та генії – Йоганн Вольфґанґ Ґете (Johann Wolfgang von Goethe, 1749–1832), Фрідріх Шиллер (Johann Christoph Friedrich von Schiller, 1759–1805), Роберт Бернс (Robert Burns, 1759–1796), Джордж Ґордон Байрон (George Noel Gordon Byron, 1788–1824), Адам Міцкевич (Adam Bernard Mickiewicz, 1798–1855), Шандор Петефі (Sándor Petőfi), також відомий як Александар Петровић (Alexander Petrovič, 1823–1849), Тарас Шевченко (1814–1861) – постаті, які стали творцями та провідниками сучасних націй. Тепер вже вони пророкують і проголошують істини ex cathedra – раніше це право вчити народи і формувати світ мав тільки Папа чи його релігійні опоненти! Вони панують у світі дум та помислів народів! Вони формують світ! А прогрес у проголошенні істини і її втіленні у життя нестримно рушив уперед!
На початку ХХ століття технічні досягнення принесли нові можливості. Ґульємо Марконі (Guglielmo Marconi, 1874–1937) винайшов радіо, що відкрило для людства новий рівень комунікації – повернення від телеграфу до мовленого слова через звук. Радіо стало «cathedrae» для проголошення істини й опанування світу, яку використали володарі думок зовсім иншого ґатунку – їхні істини мали свою специфіку. Мова йде про тоталітарних вождів ХХ століття: Адольфа Гітлера (Adolf Hitler, 1889–1945), Беніто Муссоліні (Benito Amilcare Andrea Mussolini, 1883–1945) та Йосифа Сталіна (Иосиф Джугашвили, 1879–1953). Чорним генієм у вговоренні своєї версії істини широким масам був, звичайно, Гітлер. Мова не лише про його магнетизм та харизму, які, подобається нам це чи ні, були. На технічному рівні він мав прямий зв’язок з кожною домогосподаркою через радіоточку. Відразу після обрання райхсканцлером Гітлер вирушив до студії Funk-Stunde, щоб розпочати багаторічний сеанс навіювання химер своєї правди німецькому народові. І це йому вдалося чудово – Reichs-Rundfunk-Gesellschaft mbH стала його cathedra. Через радіоточки він вступав ледь не в еротичні акти з натовпом, який від нього шаленів. Совєтська версія цієї нерозривної пуповини між вождем і народом у формі радіоточки, зневажливо названої «колгоспником» чи «брехунцем», хоча й не була настільки ефективною, як у Німеччині, все ж виконала свою роботу, єднаючи «вождя народів» Сталіна з тими ж домогосподарками… Таким чином дротове радіо стало надзвичайно ефективним інструментом проголошення істини у середині ХХ століття. Національних геніїв, поетів та інтелектуалів замінили національні вожді, які головно були тоталітарними тиранами. Їхня успішність значною мірою пояснювалася саме цими технічними нововведеннями – завдяки радіо вони змогли встановити аудіоконтакт широких мас і кожного індивідуально з генератором істини. У такий спосіб вожді контролювали й упорядковували на свій лад світ. Прогрес у проголошенні істини та її втіленні в життя впевнено йшов уперед! Доступ до істини для широких мас стає дедалі ширшим: «Широка страна, где так вольно дышит человек»!
З появою телебачення ситуація ще значно полегшала. У нацистській Німеччині ТБ з’явилося ще у 1930-х роках, проте Гітлер не встиг скористатися його повним потенціалом. Свого тоталітарного виміру контрольоване телебачення сягнуло у 1960-х роках, коли його використовували або вожді (як у Північній Кореї), або партії (як у СССР та країнах совєтського блоку). Аудіотекст доповнився візуальними образами, що, на перший погляд, могло здатися поверненням до живого спілкування, як у часи Сократа. Однак все було зовсім по-іншому: по-перше, телебачення не передбачало ніякого діалогу з спікером, яким зазвичай був диктор, що просто зачитував підготовані тези, зокрема пропагандистські дацзибао (大字报 (dàzìbào) буквально – «газета великих ієрогліфів») – вже готові комуністичні чи маоїстські істини. Ці істини формувало партійне політбюро на основі марксистських догм, і їх належалося тільки засвоїти. Однак тішмося – прогрес у проголошенні істини та її втіленні у життя і далі впевнено крокував уперед! Доступ до істини для широких мас ставав дедалі ширшим і ширшим!
Але чи про Істину тут йдеться? – додам до цього тексту ще й цей рефрен.
У країнах Заходу ситуація з радіо та телебаченням не була такою трагічною. Звісно, звичайний посполитий не мав і не має доступу до мікрофона ні BBC, ні до CNN чи коханого трампівського Fox News. Тут балювали дуже різні гравці – від прямих ставлеників великого бізнесу до окремих «вільних стрільців», яким дозволяли деякі вольності, щоб створювати ілюзію свободи слова, а отже і плюралізму істин. Та все ж генерація й поширення «істин» добре контролювалася і точно не виходила за межі впливу тих, хто володів не лише капіталами, а й технічними засобами для проголошення і нав’язування власної «правди». Тут діє правило: «Правда або моя, або ніяка»... Тобто монополія на «істини» (не плутати з істинами!) знайшла инші, часто приховані форми – дещо демократизовані, ретельніше замасковані. Однак ця монополія існувала, і певний порядок денний, навіть якщо він нам не до вподоби, підтримувалася. Отже, світ залишається несправедливим для широких мас, однак у своїй несправедливості впорядкованим. Хоча втішає те, що прогрес у проголошенні істини та її втіленні в життя і далі впевнено крокує вперед! До того ж доступ до істини для широких мас стає все ширшим і ширшим!
На зламі тисячоліть відбулася ще одна технічна революція – з’явився інтернет, а згодом і соціальні мережі. І тут почалося! Якщо на телебаченні і навіть в інтернеті ще можна було бодай спробувати контролювати сакраментальне Пилатове «що ж є істина?» – то у соціальних мережах це запитання набуло іронічного, фріківського та постправдівського сенсу. У цій новій реальності «правдою» стає те, що звичайний любитель пива чи вареників вирішить таким вважати. І ніхто – ані Папа, ані курфюст, ані Байрон чи мулла не може йому нав’язувати ніякої істини! Усе це виглядало б смішним, і є таким, якби не було таким трагічним у своїх наслідках. Адже «істини» звичайних поціновувачів пива – це зовсім не істини, а тим більше не Істина. Це звичайна профанація – приватна і дуже часто не жагою до пізнання Істини спричинена, а заздрістю, ненавистю, простою бездумністю... З появою соціальних мереж кожен такий споживач не лише отримав демократичне право, а й реальну можливість вилізти (якщо не впаде п’яний під стіл) на свій ослінчик – і на весь світ проголосити зі своєї ex cathedra, зі свого акаунту у FB чи мережі X – власну істину... А тому від сьогодні істину проголошують не Сократ чи Папи, а ми, народ... Й істина вже не у вині, а у пляшці пива!
Те, що ще в середині ХХ століття доволі романтично проголосив Хосе Ортега-і-Ґассет (José Ortega y Gasset, 1883–1955), стало реальністю – маси нарешті збунтувалися! І збунтувалися остаточно! Процес демократизації у здобуванні, проголошенні та реалізації в житті «істин» досяг логічного завершення. Прогрес у проголошенні істини та її втіленні у життя впевнено рушив уперед! Ну, а доступ до істини для широких мас став дійсно всеохопним! Немає більше ні юдея, ні грека, немає й професорів, немає авторитетів. Зникла соціальна стратифікація, немає ніяких стримуючих свободу голошення істин перешкод – ні моралі, ні хоча б етикету. Зникли межі пристойного і непристойного. Усе можливе і нічого вже не заборонено... Ось ми й прийшли до постправди Трампа, підленького опортунізму Джей Ді Венса... Ми йшли до цього довго – з часів Геракліта і Сократа... На відміну від наївного «демократа» Сократа, мізантроп Геракліт попереджав: усе йде до того, що прийде хам, прийде Трамп... Саме тому він усамітнився в горах, пас кіз та філософував, хоч і був царського роду... І ось на плечах соціальних мереж, технічного поступу в нашу дійсність, яку ми формували тисячоліттями, дійсно прийшов цей хам – у політиці ми називаємо його популістом чи трампом... І тут я маю на увазі не президента США Дональда Трампа, а саме масу, вселенське море Хама...
Отже маємо цікаву картину – від Сократа через Христа та Папу ми прийшли до Хама... чи, можливо, до трампа? Звісно, це не порівнювані фігури. До того ж здавалося, що світ дійсно ставав усе більш вільним та демократичним... Але, схоже, в останній час демократія певним чином вперлася у свою перверзію – відсутність Істини, на якій вона може розбудовувати свої структури. «Істини» Хама, які колись потай вишкрябували на стінах вбиралень, тепер потоками заповнюють соціальні мережі... Однак вони аж ніяк не можуть бути фундаментом для справедливої і виваженої демократії. Адже у Хама немає ні милосердя, ні любові, ні справжньої мудрості чи хоча б прагматизму...
Cathedra опускалася все нижче і нижче, дедалі ближче до людей, неначе демократизувалася... і, о диво! досягла рівня вбиральні... Я навмисно уникаю слова «народ», розмежовуючи його від натовпу голоти, яку метафорично можна назвати Хамом. Народ – це усвідомлена спільнота, яка має доступ до Істини, здобутої чи проголошеної так чи инакше. Голота або Хам – це натовп, позбавлений орієнтирів, зокрема орієнтації на Істину – ту істину, що об’єднує. Ту, яку шукали та дарували нам стільки достойних людей... Але... Хам – це, на жаль, сьогодення...
Спостерігаючи за тим, що витворяють «лідери сучасності», які насправді є ніким іншим, як пророками Хама – такі як Путін, Сі або Трамп, – мимоволі виникають сумніви щодо життєздатності роду людського... Усі вони діють поза будь-якою справді людяною Істиною... Їхня діяльність небезпечно наближається до межі світового ядерного колапсу або навіть до знищення людини штучним інтелектом... Їхні дії перебувають поза межами добра і зла, моралі та навіть розуму. Їхній маленький світ обертається довкола дрібненьких «істин» – влади, грошиків, лоскотання маленького особистого еґо...
То що ж, проєкт homo sapiens, який наче мав ґрунтуватися на фундаменті Істини, опинився у глухому куті? Невже в історії планети Земля ми залишимося однією з тупикових гілок гомінідів? Звісно, це моя гіпербола – для краси викладу, але…
Прихід Хама заскочив навіть тих, хто власноруч передав йому головний технічний інструмент – соціальні мережі. Проте ці хлопці з Кремнієвої долини аж ніяк не зацікавлені у тому, щоб Хам насправді опанував як Істиною, так і світом. Що вже й казати про формування ним суспільного та політичного порядку денного. Попри те, що Ілон Маск (Elon Reeve Musk, 1971) та Марк Цукерберґ (Mark Elliot Zuckerberg, 1984) вдають із себе дурників, тріумф Хама їм не потрібен. Так, використати цю голоту ще можливо. Однак віддати монополію на істину – нізащо.
Тому ми маємо сьогоднішню дивну ситуацію – маси збунтувалися, а ті, хто дав їм цей шанс, тепер намагаються приборкати виниклу стихію. Їм здається, що ситуація під контролем – он вони вже й штучний інтелект намагаються задіяти для контролю за масами та істиною. Бо Китаю, он, почасти це вдається. Однак під ними, цими хлопцями, вирує магма... І навряд чи їхній новітній ультраконсерватизм їх врятує – Везувій уже роззявив жерла, вибух неминучий.
У цьому написаному мною тексті можна розгледіти образи інтелектуалів – провідників народу, яких ніхто не чує і, можливо, ніколи не почує. Політичний вибір у сучасній Україні нічим не відрізняється від вибору американців чи румунів, які нещодавно «обрали» профіль з TikTok. Тож зневажати їх немає сенсу. Маси бунтують всюди. Можна довго розмірковувати про маніпуляцію суспільною свідомістю. Але при цьому закладається, що насправді народ просто обдурюють, а він всуціль є нащадком Сократа та Арістотеля – якщо не кожен перший, то через одного... А може ці американські неоконсерватори мають рацію, коли стверджують, що люди не рівні, що люди різні, і що для верифікації істин та облаштування суспільства потрібні особливі постаті – якась провідна верства? А що ж тоді робити з демократією – ідеалом, до якого ми так прагнемо? Адже ідеї, які вони пробують втілити у життя, є звичайним технофашизмом. То що ж, ми знову повертаємося у чудесний ancien regime, до фундаментального консерватизму Жозефа де Местра (Joseph-Marie, Comte de Maistre, 1753–1821)? Але це навряд чи неможливо – хоча Маск та інші, схоже, так не вважають – вони сучасні де местри... Навіть трампа обрали – кумира реднеків (rednecks)... Намагаються обдурити розбуялу стихію Хама... ну-ну...
А тим часом процес «демократизації» (саме так, залапкованої), чи то пак хамізації у здобутті, проголошенні та реалізації у житті «істин» набув потужного розмаху. Прогрес у створенні та реалізації «істин» сягнув нових висот! Видається, що доступ до творення «істин» для широких мас вже є ледь не абсолютним! Хам тріумфує!
Але чи потрібні комусь його туалетні «істини»...
16 лютого 2025, Брошнів-Осада
04.03.2025