АБО СОЛОДКИЙ ДИМ ВІТЧИЗНИ
…нехай і на сей раз
вони в нас не вполюють нічогоГригорій Чубай «Говорити, мовчати і говорити знову»
Якби свого часу Хтось, Хто Роздає Географію,
порадився зі мною, то нині все виглядало б інакше.
Але Він розмістив нашу країну саме там,
де Йому схотілося. Дякуємо й за це.Юрій Андрухович «Московіада»
1
За кілька тижнів до 24 лютого 2022 року ми з мамою сиділи на кухні, пили чай, і я раптом, з невідомих для себе причин, почав запитувати її, що вона робитиме, коли почнеться повномасштабна війна, на що вона, додаючи оптимізму до атмосфери розмови, як і вміють усі матері у розмовах із синами, взялася мене з подивом запитувати, чому я раптом про це задумуюсь, до чого всі ці домисли, адже не може, на її думку, розпочатися війна у здавалобися цивілізованому XXI столітті, коли ми маємо доступ до всього, що тільки хочемо, і страшніше було б, якби вона почалася кількадесят років тому, адже тоді важко було виїхати з країни, повної беззаконня і свавілля комуністичної влади, – а зараз начебто все простіше, не може зло набирати обертів, коли є стільки всього доброго у цьому житті, що скоріш за все у новинах перебільшення, нас же звикли лякати інформаційними прогнозами з початком відновлення незалежності, нас же звикли тримати в страху, щоб раптом з’явилося світло – хтось новий на політичній арені, хто здатен заспокоїти, здатен стати лідером думок, розвіяти інформаційний шум і навести лад у наших головах, даючи нам надію, віру і впевненість у краще майбутнє, – нам же, подумати тільки, весь час дають надію на краще майбутнє, то, напевно, воно скоро таки настане, немає на це жодного сумніву – точно-таки настане, тому це недобре, що я все частіше говорю про війну, налаштовуючи себе на тривожний дискурс думок, провалюючи у пропасть весь оптимізм.
Але саме цей тривожний дискурс думок виявився реальним. 24 лютого 2022 року ми всі прокинулися від вибухів, пусків ракет по українських містах, здригалися від пронизливо-болючих і нестерпних звуків сирени, що оповіщала про повітряну тривогу і – особисто я вперше – боялися почути звуки авіації в небі.
Таким був початок, як багато хто думає в Україні і в світі.
Але початок, здається, був іншим, точно був іншим.
Історія ж бо маніакально циклічна.
2
Історія російсько-українських взаємин – це безперечно історія війн, явного або/та іманентного насильства перших над другими, прагнення росіян до світової гегемонії, шлях до якої відкриває Україна, та сама «small nation», що «взагалі не є державою», як переконував Путін у далекому 2008 році на Бухарестському саміті НАТО. Джордж Буш-молодший, тодішній президент США, хоч і був істориком за освітою (1968 закінчив Єльський університет і отримав бакалаврський ступінь історика), проте далеко не був славістом, тому історія країн, які сучасні західні історики називають пострадянськими, йому не дуже відома, – вірити Путіну тодішній президент не збирався, як мені здається: адміністрація Буша-молодшого підтримувала незалежну Україну (нагадаю, що саме на тому саміті Україна і Грузія вперше обговорювались як потенційні кандидати на членство в НАТО), але Буш-молодший не був геополітичним стратегом, не вдавався до оцінки Путіна як хворобливого «the new Hitler», адже для Сполучених Штатів фашизм і будь-які його паростки були придушені якщо не після закінчення Другої світової війни, то точно після закінчення Холодної війни. Західний світ колективно вважає, що Холодна війна закінчена і безперечно він її виграв, проте Холодна війна насправді ще не закінчена, а поставлена на паузу, причому поставили її на паузу не «вдалі» дії капіталістичного світу, а розпад СРСР, якого він так боявся і рятував, був рятунком для Заходу, тимчасовим відверненням світової катастрофи (а не «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття», як про це тривалий час, марячи розбудовою СРСР 2.0, говорить Путін), відтермінуванням прогнозованого Гегелем «кінця історії». Корінь паузи Холодної війни ховається саме в націоналістично-демократичних рухах радянських держав зі своєю історією і прагненням до суверенітету, а не в недоречній політиці Горбачова, як вважають ті самі західні історики.
Помилок західних держав, які вплинули на українську історію, є багато. Слова Путіна в Бухаресті мали би стати добрим сигналом для Буша, що поруч із ним геополітичний маньяк, якби він, Буш, прочитав бодай біографію тодішнього голови уряду РФ, а згодом – нового-старого її президента. Через шість років в Україні почалася війна, яку, вчергове фальшиво, західні експерти назвали «the Ukrainian crisis» («українською кризою»).
Я не люблю пафосних аргументів, але яким би пафосним не був цей, він усе одно залишається правдивим фактом: саме Україна своїм протистоянням «русскому міру» не дає світові перетворитися на орвеллівську реальність. Вдумайтеся самі: Росія неповноцінна держава без України, що визнавали навіть ідеологи російсько-радянського комунізму Ленін і Троцький і що добре розуміє Путін. Варто Росії перетворитися на «супердержаву» з її політично-економічним контролем значної частини Азії, то отримаємо повний комплект орвеллівського світопорядку, в якому, хай і не так, як в романі «1984», але подібним чином розвиватимуться світові процеси. Контроль РФ над Україною – це також і контроль усієї тієї української економіко-дипломатичної потужності, що невідворотно перетворило б Холодну війну з латентної у відкриту, причому в найактивнішу, фазу. Словом, саме той період історики (якби вижили) записали б як початок Третьої світової війни (як записали початок Другої світової 1939 роком, а не 1937, як годилося б). Чим таке це протистояння може закінчитися, враховуючи індустріальні, технологічні і військові інновації XXI століття, спрогнозувати неважко, взявши до уваги ще й т.зв. «контроль свідомості» через інформаційні мережі (подумати страшно, що було б, якби в часи Гітлера і Сталіна був інтернет).
Україна ж наразі – плацдарм цього світового процесу, арена протистояння буттєвих факторів із загрозою вимирання світу, його конденсації у попіл і первобутність.
3
Постструктуралісти вважали, що режим істини (яка, згідно з їхніми теоріями, встановлюється, а не виявляється) складається з домінуючого дискурсу, елітних акторів та мови, яка використовується для створення (встановлення) та підтримки сенсу та істини, що служать інтересам прихильних акторів¹. Саме теорії постструктуралізму не вистачало радянській людині, адже багато таких людей вірили, що живуть в ідеальному світі, а не у «тюрмі народів», у якій правда є такою, яку придумала і встановила партія, добробут є таким, який підпадає під уявлення партії як належний радянській людині, звички є корисними або шкідливими в залежності від того, як вирішить партія etc, себто справджене все, про що писали постструктуралісти. Риторика є важливою не лише у питанні державного будівництва, а і в міжнародних відносинах, з її допомогою можна переконати іншого, опонента, у хибності його власної позиції (нехай навіть опонент насправді й має рацію) або ж перетворити риторику у тло пропаґанди з правильним підбором слів і речень, доброю інтонацією і начебто ліберально-демократичним, ба навіть гуманістичним (а насправді ксенофобсько-шовіністично-загарбницьким) дискурсом, створивши псевдоуявлення, що жертві з агресором буде добре, створивши згодом щільну і продуману мережу ілюзій добробуту і щастя, свободи і захисту природних прав (згадайте-но весь радянський кінематограф чи соцреалістську літературу), навіюючи лише теорію про «мілкі» обов’язки перед державою-агресором, яка окупувала твою рідну країну (яка, проте, на цій стадії має сприйматися вже як вірний друг-порадник-месія). Все начебто згідно з теорією суспільного договору, все, начебто так і має бути. Так виникає стокгольмський синдром у цілої нації, поступом до якого було вдале використання інструментарію мови і риторики.
Побачити реальну картину світу після цього – це ніби вийти з темного холодного приміщення, до якого вже звиклося, на тепле і яскраве сонячне проміння, а затим зрозуміти, як усе насправді може бути, що насправді може бути краще. Радянській людині не вистачало цього «виходу на сонце», що її з часом губило, а згодом нею ж передавалося її нащадкам. Усе, як в Орвелла: згодом усі інші не пам’ятатимуть, як усе насправді було і з чого усе почалося, не зможуть (через вузьке мислення) бодай уявити кращий світ, який може існувати (і який існував); знатимуть лише Старшого Брата, який усім керує і якого ніхто ніколи не бачив, але його воля автоматично стає волею цілого його народу. А коли хтось усе-таки виявить, що «правда про світ виявилася замалою», то його, завівши до Кімнати 101, запевнять, сказавши шекспірівське «much ado about nothing» – забагато галасу ні про що (так, як запевняв Івана Дзюбу у 1972–1973 рр. голова КДБ України В. Федорчук, коли Дзюба перебував у ізоляторі КДБ в Києві²), а потім – знищать, і ніхто ні про що не дізнається.
Таким мав бути сценарій. І щоби підтвердити його прикладність і застосування в часи СРСР, а згодом і Росією, варто послухати інтерв’ю колишнього аґента Першого головного управління КДБ (яке, до речі, відповідало за зовнішню політику) Юрія Безменова, котрий, емігрувавши у 1970 на Захід, розповів американським журналістам про кадебешні методички мирного і беззбройного захоплення будь-якої держави³. Він виділяє 4 етапи цього процесу:
1) «деморалізація» – запуск аґентури в країну-об’єкт диверсії, де та мала встановити контроль над освітою, інформаційним середовищем, Церквою тощо і виростити покоління, яке не сприйматиме агресора (тут: Росію) як агресора, а проявлятиме до неї довіру і навіть захват; себто запуск того, що в Україні тривалий час прийнято йменувати «п’ятою колоною», що, зрештою з другої половини 1990-х років і відбувалося, адже маємо там і захоплення російськими медійниками українських ЗМІ, і промоцію російського шоу-бізнесу в Україні, що придушувало український шоу-бізнес, і вихід російської видавничої (зокрема й перекладної) продукції на українські ринки, яка надто сильно придушила українську видавничу справу, просування російської кіноіндустрії в Україні, що знову-таки придушувало український кінопродукт, і всім відомий факт перебування на високих державних посадах проросійських діячів, котрі роками перекручували вектор української зовнішньої політики в сторону Росії (вдуматися-но тільки, що деякі військовослужбовці колишнього КДБ згідно із Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 р. №3551-ХІІ досі мають право на широкий перелік пільг (ст. 14 Закону), що зрештою мало би скасуватися дуже давно, адже всім відомо позицію КДБ щодо свідомих українців у часи СРСР, яка навряд чи змінилася з моменту відновлення Україною незалежності); все робилося з метою створити враження про братерство українського та російського народів, закинувши цю ідеологему ще у західну свідомість, звідки викоренити її досі не до кінця можливо, що, до речі, створило певний дипломатичний бар’єр з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році і, в принципі, заблокувало багатьом західним інтелектуалам розуміння ситуації в Україні в 2014 році, адже західна свідомість, переповнена вкидами російських пропагандистів про братерство обох народів, не могла дійти висновку, що все-таки Росія здійснила збройний напад на Україну; зрештою, якщо навіть прийняти цей фальшивий наратив, що Росія і Україна «брати», то, на жаль, західна спільнота, передовсім європейська, чия етика (навіть атеїстична, про що добре рефлексує Мілєнко Єрґович у своєму романі «Батько») побудована на християнстві, не дійшла висновку, що історія «братерства» обох країн – це історія Каїна і Авеля, де один із них створений для того, щоб убити іншого, і власне таке вбивство відбувається на їхніх очах, себто «братерство» тут обов’язково означає зраду, що ніяк не могли зрозуміти західні еліти (хай навіть якщо вже не могли дійти висновку, що насправді ніякого братерства немає і ніколи не було);
2) «дестабілізація» – етап розхитування вже самих підвалин держави, себто економіки, культури, правопорядку тощо; ця стадія також простежується в Україні десь у період з 2008 по 2012–2013 рр., коли російська іманентна інтервенція досягла свого апогею, а Путін, про що вже згадувалося, дозволяє собі заявляти американському президенту про бездержавність України і ставити ультиматум про невступ України до НАТО, адже в іншому разі слід чекати на відповідь з боку РФ; того ж року в серпні Росія вторглася до Грузії й окупувала Південну Осетію, а згодом – Абхазію, а журнал «Український тиждень» виніс на обкладинку «Наступною буде УКРАЇНА» Андрія Єрмоленка (про що, до речі, ще 11 років перед цим, у 1997, написав один з найвідоміших російських пропаґандистів А. Дугін у монографії «Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії», яку ще й досі вивчають у військових вишах РФ) – і це безперечно мало стати сигналом і для західної, і для української владних еліт;
3) «криза» – створення збройного конфлікту всередині країни, захоплення влади і встановлення «своєї країни» – маріонетки; це саме бачимо взимку 2014 року, коли Революція Гідності в самому розпалі, а до України під виглядом українських силових структур починають прибувати росіяни (sic!) і влаштовувати збройний розгін мітингувальників, що Росія через пропаґандистську мережу подає як громадянську війну в Україні (подивіться хоча б один тодішній випуск будь-якого політичного шоу чи новин на російському ТБ), вибудовуючи собі плацдарм для майбутнього остаточного захоплення України, ба навіть вторгнення, яке мало би бути виправдане допомогою Україні в боротьбі з «антиконституційним мітингом», що таки й мало відбутися під цим приводом, якби не втеча тодішнього Президента України Віктора Януковича, який перед тим навіть надіслав звернення до Путіна з проханням ввести війська РФ на територію України⁴;
4) «нормалізація» – поступове реформування всіх сфер життя на манір агресора, де-факто втрата країною суверенітету.
Україна зупинилася на 3 етапі, що зовсім не виправдало очікувань Путіна. Український народ, споконвіку волелюбний, відчувши, що гоббсівський «суспільний договір» порушується не на його користь, сягнув апогею своєї консолідації задля скидання недемократичного режиму Януковича. Це обернулося давно обіцяною й очікуваною агресією зі сторони РФ у 2014, а згодом і повномасштабною війною Росії проти України у 2022.
4
Нам уже не доводиться уявляти, як було українцям колись під гнітом російського шовінізму, ми й самі добре відчуємо це, особливо ті, хто живе на окупованій Росією українській території, не маючи змоги виїхати звідти; або ж тим, хто перебуває в російському полоні; або ж дітям, яких насильно вивезли до Росії і примусово всиновили, навіюючи їм цінності «русского чєловєка»; або ж родичам загиблих військовослужбовців чи цивільних, яких вбила котрась із російських ракет або котрих закатували самі ж росіяни. Історія маніакально циклічна, вона не має здатності виправляти когось, ставити на шлях істини. Таке може відбуватися із тими, хто «захворів». Так, як відбулося з німцями з їхньою хворобливістю на нацизм у часи Гітлера, з італійцями, що перехворіли на фашизм, з сербськими націоналістами, з усташами, з колоніальними намірами французів чи англійців упродовж Середньовіччя і Нової доби тощо. Росіяни ж не хворі на те, що зараз ними керує, це зовсім не тимчасова облуда, а, напевно, їхня єдина raison d’être – не щось, чим вони «заразилися» і хворіють, а згодом, на що досі покладають очікування західні еліти, видужають. Колоніалізм завжди був властивий росіянам.
В романі «Герой нашого часу» М. Лермонтова головний герой – Печорін, якого часто в давніших літературознавчих дискурсах, зокрема в шкільних підручниках, подавали як страждальця, якого зрадив світ, якого світ зробив лицемірним і цинічним, як того, хто приречений бути вічним аскетом і скитальником. Насправді ж Печорін – типовий «ісконно русский» персонаж, тип, який, як говорять на Галичині, «не може всістися», тому й отримує те, на що заслуговує. Печорін – лицемір і зрадник, передовсім зрадник самого себе, той, хто в пошуках постійного захвату від життя знаходить чергове облудство, в якому ніхто не намагається його підтримати, що він сприймає як відвернення від нього, розчаровується в дружбі і коханні (знаходячи, до речі, собі нову коханку в кожному розділі, присягаючи їй вірну і вічну любов). Печорін – це несвідома проєкція Лермонтовим російського суспільства в літературного персонажа, який сам заганяє себе в пастку, звинувачуючи в цьому інших. Або ж візьмімо до прикладу оповідання «Муму» Івана Тургенєва, де головний герой Герасим в кінці сюжету топить за наказом барині єдину істоту, яку він щиро любить у своєму житті, – собаку Муму. Тургенєв показує, як росіянин здатен знищити те, що він щиро любить, аби лише потрапити під милість того, хто вище нього. Теоретично ж Герасим мав вибір: випустити собаку в ліс чи передати комусь, себто з любові до неї залишити її живою, проте він обирає зробити так, як йому було наказано.
5
Світ залишається в подиві від того, як Україна бореться із російським злом. Але ми точно знаємо результат цієї боротьби. Ми надто добре знаємо, що таке Росія насправді. Перемога Добра над Абсолютним Злом не забариться. Все-таки дим вітчизни солодкий, а розуміння цього сповна приходить тоді, коли є ризик втратити свою Вітчизну. Dulcis fumus patriae.
__________________
¹ Див.: McGlinchey S., Walters R., Scheinpflug C. International Relations Theory. Bristol, 2017.
² Див.: Іван Дзюба «Чи вийдемо з полону минулого?»
³ Див.: Full interview with Yuri Bezmenov: The Four Stages of Ideological Subversion (1984). URL
⁴ Опубліковано лист Януковича до Путіна з проханням ввести війська в Україну. LB.ua. 18.01.2017. URL
17.04.2025