У Львівському національному театрі ім. М. Заньковецької працювала і працює велика плеяда знаменитих і навіть легендарних акторів. І хоча я був дуже далекий від театру, але знався з багатьма завдяки Грицькові Чубаю і Миколі Рябчуку. Обоє працювали в театрі освітлювачами, оскільки не могли знайти роботи, близької їхнім уподобанням і талантам.
Вони познайомили мене з окремими акторами, багато з яких уже відійшли від нас. Це все були актори, які цікавилися не лише театром, а й літературою, багато читали, але й не відмовлялися від богемного спілкування.
На жаль, Львів ледь не щороку втрачає когось із своїх митців. Уже нема тієї яскравої плеяди письменників, що була, Спілка перетворилася на збіговисько невдах і випадкових людей, куди талановитіші митці не ходять.
З акторів театру неабияким феноменом був Богдан Кох (помер 2 грудня 1996), який сидів під час війни в янівському концтаборі, а згодом у совєтських лагерях. Він був любителем водити козу по кнайпах і не виходив до центру без свого чарівного «дипломата», оспіваного Романом Іваничуком, в якому завше чаїлася пляшечка настоянки на тархуні і кілька акуратних канапок. Достатньо було лише завітати до першої-ліпшої кнайпи, де його знали, і любенько собі причаститися. Я думаю, то був єдиний актор, на поминках якого лунали про нього анекдоти.
Якось він запросив товариство до себе на дачу, а коли скінчилося питво, потішив, що коли з'являться зорі, він знайде закопаний скарб – сулію самогону. Коли стемніло, усі пожвавлено вийшли до саду, а пан Богдан став вираховувати потрібну зорю, потім міряв кроками від одного дерева до другого, зазирав у картку паперу з якимись карлючками, зосереджувався, потім знову крокував від паркана і назад, аж поки не тицьнув пальцем у місце, де треба було копати. І справді закопаний там був бутлик самогону.
Іншого разу запросив до себе в гості під час сухого горбачовського закону, а на столі тільки кілька пляшок кефіру. У всіх були кислі міни, але витримавши з пів години інтригу, він таки добув зі сховку горілку.
Водночас він був ще тим жевжиком, втелющившись у гучний скандал з іншим відомим актором, не поділивши актрису. Мирили їх аж у обкомі партії. Він не раз телефонував мені і кликав до себе на тархунівку. Мені цікаво було слухати його, тож я ніколи не відмовлявся.
Відсиділи також у совєтських лагерях Борис Мірус (помер 13 квітня 2021) і Олександр Гринько (помер 9 вересня 2013). Їм було про що розповісти. На щастя, усім трьом вдалося записати свої спогади.
Тісніше я спілкувався з Петром Бенюком (помер 9 квітня 2019), який частенько мені телефонував і ділився своїми враженнями про мої публікації в газеті. Казав, що якби був молодшим, то ще поставив би «Житіє гаремноє» про Роксолану.
З Юрієм Брилинським (помер 8 липня 2023) і Богданом Козаком (помер 28 травня 2024) познайомив мене ще в совєтський час Грицько Чубай. Обоє були добряче начитані, зналися на українській класичній літературі як мало хто з письменників. А ще знали сотні й сотні народних пісень. Їхні книгозбірні були доволі багатими, вони кохалися в поезії і могли годинами декламувати. Про Брилинського Роман Іваничук у своїх спогадах написав: «єдиний у Львівському театрі літератор, який читає все, а не пише нічого». З його чуттям слова, розумінням літератури він і справді міг би щось написати, надто що мав філологічну освіту та ще й поважний родовід. Один його родич Михайло Брилинський був до війни успішним підприємцем і власником ливарні дзвонів. Визволителі його розстріляли в червні 1941 року, потрощивши кунштовні дзвони. А ще він мав родича Максима Брилинського – січового стрільця і автора кількох повістей, доля якого невідома.
А вчора надійшла звістка, що помер Григорій Шумейко. Він був не лише актором львівського театру, але й режисером театру «Мета», який створив разом з талановитими ентузіастами. Познайомилися ми з ним у Клубі творчої молоді. Я розповів, що маю повість-казку «Місце для Дракона», де багато діалогів, тож її легко перетворити на п’єсу. Він узяв почитати, а на початку 1986 року повідомив, що хоче ставити. Я сів писати п’єсу, дописав чимало сцен, яких не було в повісті, бо охочих грати там виявилося доволі багато і всім треба було вділити якусь роль.
А потім почалися вечірні проби, окремі епізоди режисерував я – наприклад, з корчмарами, щоб відповідно озвучували свої ролі. Це був захопливий період. Геніальним вирішенням Шумейка було взяти на роль Дракона... поетесу Ірину Вовк. Умілець на всі руки Ілечко, який грав роль Князя, змайстрував для неї розкішні білі крила. І вся вона була в білому, як ангел. І коли наставав фінал, і вона промовляла той свій трагічний монолог, глядачі плакали. Ба, й у мене проступали сльози.
На прем'єру прибув весь бомонд Львова. Найкумедніше було, коли я сів з торбою вина і закусок у трамвай і почув, як пані Стефанія Шабатура каже комусь: «То п’єса Винниченка». Друга пані каже: «"Дракон"? Ніколи не чула. Певно, недавно її віднайшли».
Шумейко згодом пробував переконати Стригуна й інших поставити цю п’єсу в театрі Заньковецької, але марно. Хоча повість вивчають у школі і це гарантувало публіку. Однак стіна була непробивна.
Брилинський, Козак і Шумейко, а також Святослав Максимчук були єдиними акторами, яких я зустрічав в «Українській книгарні» на Академічній. Якісь книжки вони купували, але здебільшого випозичали в доброї пані Олі. З ними можна було розмовляти на всілякі літературні теми, і не лише у сфері української літератури. Всі вони зналися з Валерієм Шевчуком, позичали й у нього розмаїті раритети. Але тільки до одного прикрого випадку, коли один з них зайшов до телефонної будки з книжкою Наталени Корóлевої «Легенди старокиївські», а вийшов без неї. На тому доброта пана Шевчука вичерпалася.
Нема вже тієї книгарні, і нема тих, з ким можна подискутувати і на пиво піти.
Але їхні тіні завше будуть зі мною.
04.09.2024