Інтерв’юер: Валерія Козак
Дата інтерв’ю: 5 липня 2018 року
Моя Бабуся постійно відвідували церкву. В Бабусі не було дня тижня „п'ятниці“. Вона її називала виключно „Свята п'ятненька“. Я пам’ятаю церкву на Руській вулиці, Успенську церкву. Біля кожної лавки стояла фана, але ці фани (полотнища, прикріплені до майнища (де́ржалка) вгорі лише одним кінцем) теж називали хоругвами. Але Тато був такий більше, знаєте, у ставленні до церкви, як наш Франко — оця наша інтелігенція була секулярною, тобто вони скептично ставилися до релігійних практик. Це стосується не тільки Батька, це і його ровесників стосується майже всіх, і взагалі такої інтелігенції скептичної, так би мовити. То ми в хаті мали тільки Великдень, тільки свячена вода, то є на Водохрестя, Великдень як Великдень, СвятВечір, страви оті готувалися — не всі там 12, лиш декілька, міг би‑м розповісти, які страви і в якій послідовності, але то інша тема. Ну і Різдво, я, звичайно, пам’ятаю, в хаті то відзначалося. А от до церкви мене неділями приводити Тато бабці з часом заборонив. Цей факт я пригадую чітко і так само чітко пам'ятаю, що на цю тему відбулася певна становча розмова, якої був-єм свідком, та, на жаль, змісту якої дослівно не пригадую. Щось на кшталт забобонности чи фанатизму релігійного, де релігійні практики заслоняють Бога.
На СвятВечір звичайно був і той оселедець з бочки. До оселедця мене посилали до „магазину“ по чвертку горілки. Тато до оселедця брали „келішок“ горілки. Зелена етикетка, „Московська“ звалася. Отже ж я не знаю, чи тоді якась інша була, могла бути ще якась, але ця була ліпша. „Столичної“, „Російської“ не було ще.
На село до родини мене вивозили кілька років зряду, але вже в віці більш самостійному — міг бути десь клас, ну, шостий-сьомий-п’ятий… не знаю — це можна відновити, але яка різниця. На селі провадив окреме життя — скажімо, місяць був на селі. Щасливо сталося ще, такий собі доктор Шеремета був теж звідти походженням, а його син вчився зі мною в класі, то ми разом там були на тому селі. Там ніби допомагали сільським дітлахам пасти худобу, під копицями сіна сиділи, дівчатка були нашого віку, то ми їх все любили зачіпати — зі заду так обхоплюєш дівчинку, долоні лягають на молоді груди, і ось вони пищали та вдавали, що пручаються, а ми їх переслідували.
Певен час я замешкував у тітки. Був там чи не брат мій двоюрідний, Демком звався, але слід брати під увагу суттєвий зсув за віком. То він возив солярку до трактора в полі, він мусив бочку солярки привезти до трактора возом. Він завжди заїжджав в корчму на склянку пива, пиво було з пляшки, але мені він давав склянку. Страшно мені не смакувало, бо воно було для мене гірке — ну, пиво ж і є гірке на смак, але згодом я так полюбив те гірке пиво…
На весіллі у селі був неодноразово, а на одному весіллі я добре, добре напився — пацан, то й можна трошки собі позволити. Голова така була, знаєш…
А вже на тверезу голову, то ми робили ґеци. Ми з Шереметою взяли і тому моєму Демкові розібрали воза, попрятали часті, гаки, деталі всі — він стає рано запрягати коні, а віз не їде.
Шеремета мав родинне прізвисько Ґрошко, одна моя родина — то Мацюки (воно й прізвиська не потребувало), а друга — Мороз, то ці були Цимбали. Потрібно пам’ятати, що кожен, крім назвиська, мав ще й прізвисько, і саме не за назвиськом їх кликали, а за прізвиськом.
Про свята, отже. Підпільних вечорниць, ходжень туди-сюди, так-сяк — усього того в мене не було. Я вже все розповів, що ми відзначали, які свята.
А Ви ще згадували про страви, що Ваша бабуся дуже смачно готувала — може, якісь такі особливі пам’ятаєте, щось таке, що Ви дуже сильно любили?
Бабуся дуже добре вміла варити, бо я з простої родини, всі сільські. Батько народився на селі, вивчився, семінарію закінчив учительську, Мама народилася у Львові, теж закінчила вчительську семінарію, а Бабуся з Комарна — їх там багато було, Бариляків, в тому Комарні. І от Бабуся потрапила до Львова. Вона була кухаркою у панів середніх статків, правдоподібно, власників кам’яниці на Парковій вулиці. Моя родина каже, і то є правда, що Бабуся варила, а на базар ходили служниці, чистили їй продукти, а вона лиш варила. Такі були пани, могли собі це дозволити. То Бабуся смачно варила, вона була фахівець ва́рення. Щодо страв — я вже говорив, ми не були багаті. Про картоплю я говорити не буду: пюре для Ромчика зі сметаною, називалося „піре“ (оте хранцузьке „пю“ важке до вимови). До речі, Василь Сімович, відомий лінґвіст, каже, що не потрібно по-французьки так дуже „юкати“, більше на „і“. Я теж знаю французьку мову — дійсно піре, а не пюре. То інша тема, але мушу сказати, що того москальсько-єврейського йоркання [Бьорк (Björk), Ґьоте (Goethe)] прокляті Совєти в українській мові не вимагали [Ґете], мене того не вчили — треба було дочекатися маразму Без'ядерної геть Незалежної, щоби запізнатися з гидотою новоукра́инского языка „на повну шкалю“. Але це вже інша тема... Спробую дещо зі страв згадати. Не думали, що самі смаколики, були й клюски зі сиром, гречана каша з цибулькою смаженою, але варилося й таке щось, що вимагає більшої праці,— пляцки з тертої бульби, пляцки з вареної бульби і муки, кнедлі („книдлі“) — то з тіста, такі круглі, всередині зі сливка́ми. Тепер кнедлі напихають чимось зовсім іншим, а у нас були сливки́. Вареники з бульбою (не пам’ятаю, щоб були зі сиром), вареники з чорницями, вареники з вишнями; я вже казав, що м'ясо — то була печеня або вепрова, або теляча.
Голубці були тільки з гречкою і пісні, наскільки пам'ятаю. Вдруге підігріті — капустяна обгортка приємно хрумтіла. З грибковим сосом. Особливо на Свят-Вечір. Біґус то був біґус. До речі, вуйко Влодко Билень вмів варити дуже смачну густу „мачалку“ на м'ясі та грибах. Бабуся того не робила. Дриглі з часничком подавалося на Сьвята. Налисники робилося не круглими, а трикутниками, з мармолядою, сирники підрум'янені кругленькими пляцками.
Капусняк всередині мав м'ясо свині, вепровину, — тлусте було, а борщ всередині мусив мати м'ясо волове з кісткою, а з кістки висмоктував‑єм мозок. Зупа горошкова, зупа яринова, зупа щавльова (варені яйця і сметана додавалися вже на столі), зупа горохова. З других страв, я вже казав, велике щастя — то відбивний котлєт з кісткою зрідка їлося, а так то переважно шницлі (ну, не завжди були ті шницлі, часом курка). Курка була куркою і продавалася цілою. Можна було купити ще живу, годовану просом, чи кукурудзою, чи ще чим їх там годували. На довгому, зі скрутом, ґанку зі сторони подвір'я (ба́лькон — то зі сторони вулиці) стояв коєць, в ньому за дошкільних моїх часів пам'ятаю ціп'ят, а пізніше „трусю“ — то кролик був, вимовлялося „крілик“. Такого лайна, як четвертинки „бройлєрів“, ми не знали. То якийсь капіталістичний винахід для сповільненого отруєння Українців. М'ясо домашньої курки було твердим, її треба було довго варити, шкірки, особливо блідої, дуже не любив. Коли був росіл, була курка, то мусіли бути клюски. Клюски — це загальна назва. Це тепер „паста“. Пастою я смарував взуття, а зубною пастою чистив зуби. Хоча до зубів більше вживався зубний порошок. Тісто — це клюски. „Паста“ то є по‑італійськи і по‑французьки. Я би їх повісив всіх за ноги (і нехай це буде записане) отих кретинів, ідіотів — як мій Батько казали, ідійотів від народження, — які пишуть на пачках та ярликах оті іноземні слова. Тісто бабуся робила сама, розтачувала, як вона казала, валком на такий тонесенький круглий пляцок, краяла смужками і складала одну на іншу, далі поперек краяла, сікла поперек, і з того виходили короткі, сантиметрів по п'ять, тоненькі клюски — вермішель по‑москальськи. Я не пригадую, чи був купований „вермішель“ — куповані були „рожки“. Ще донедавна, коли я в крамниці просив „рожки“, то вони розуміли, що то є рожки. Не знаю, чи вони тепер розуміють, але то є дуті, всередині порожні макарони, тільки що вони були загнуті, тому й звалися по‑ро́сийськи рожки.
А солодощі якісь були?
Знаєте, Мамина двоєрідна сестра пекла знамениті торти. Вона була заміжня за таким собі заступником директора Інституту геології Смішком. Казали, що він не міг зробитися самим аж директором, бо був наче безпартійним. Оця Мамина кузинка торти пекла страшно, шоколадні (вимовлялося „чоколядові“) та макові. Але вона їх краяла настільки тоненькими скибками, що дослівно світилися. Просити ще одного соромились.
До речі, про мак. Мак на базарі ви собі спокійно купували, ті макові голівки приносили додому. Я не пригадую, що бабуся з тим маком робила: от купила мак, і він лежав удома, може кудись його додавала — їй у цьому не особливо щастило, бо я одразу відріза́в голівку і висипав то все до рота. Сухі такі головки макові. Бабця тортів не пекла, не спеціялізувалася на тортах, зате пекла пляцки. Братрура (Москалі кажуть „духовка“) всередині мала бритванку, її мастили олією. Вмочуєте гусяче перо в олію, мастите тоту бляху, а далі кладете пляцок. Найчастіше з яблуками. Може, і ще там з чимсь. Конфітури Бабуся робила прекрасні. Переважно вишні і трускавки. Ніякі там абрикоси, то ні. А що іще могло бути? Продуктів тепер є більше, тоді їх стільки не було. Аґрусу вона не робила, аґрус ми так їли. Ото щодо солодкого.
* * *
А якщо повернутися до шкільних років, студентських — чи Ви входили в якісь молодіжні організації? Не знаю там, піонери були…
В піонери я мусив ходити. В нас був один, який з релігійних міркувань — він мав на то офіційні підстави — відмовився від того, щоб бути піонером. Його не переслідували, але він такий один був. Петро Мокрий називався. Ну от відмовився і все. А, наприклад, один син священника, то був піонером. Ми були антисовєтчиками і ми грали вар'ята, що ми піонери, і ми перестали в старших класах носити „галстуки“ — нас переслідували за те, що ми відмовлялися носити ті „галстуки“.
Червоні?
Червоні. Називали „галстуки“ по‑російськи, бо в Радянському Союзі — то це був „галстук“. А ми як вже підростали, то взяли таку моду на мужчин справжніх, робили з себе мужчин, клас десятий–одинадцятий, до школи приходили, віталися з колеґами, подавали руку говорили „сервус“. Оце „сервус“ я навчився ще геть дитиною, може, дошкільням, від Ореста Мацюка, що залітав на візиту до мого Батька, а його стрийка. І приходили в краватках — так, замість галстука в краватках, „понтувалися“. Молодих кавалерів зі себе робили. Ну, то нас за те переслідували. Збори в нас були, зібрання себто. Клас ділився на ланки: було три ряди парт, значить було три ланки, був ланковий чи ланкова. В класі була дівчинка, яка несла обов’язки санітара: то з піонерами не пов’язано — вона перевіряла, чи в тебе чисті обтяті нігті, носила торбинку таку білу через плече. Не пригадую, чи вона ще щось перевіряла — може, чи в тебе чисті вуха, чи ти підстрижений, чи не заріс занадто. В основному нігті, щоб обтяті були. І то було дуже добре, що таке було. Клас називався піонерський загін, і була рада загону. І я був свого часу головою ради того загону. Батька мого, знаного у Львові педагога, поважали в тій школі, а я його син, і мене намагалися трішки якось „підняти“, давали якісь доручення, таке трішки ставлення було. Не було в нас жодної корупції — нема мови, щоб хтось про щось домовився, абсолютно такого не було. Мене намагалися просто залучити, бо я був відлюдкуватий (не щодо товаришів, а щодо офіціозу, дуже сторонився радянського „соціуму“) — залучити до такого собі життя колективного, трошки мене до нього привчити. Може тому, що Батька знали, хотіли мені ліпше зробити. То я от побув-побув головою ради загону, а коли настали перевибори і знову мене хотіли назначити, я вийшов „до дошки“, повернувся до класу, як належало — і що ти скажеш? Я стукнув кулаком по столі і кажу: „Я не хочу, відмовляюся і не буду!“ Отака малеча.
Коли я скажу, що пам’ятаю якісь заходи піонерські — я розповім саме лиш про піонерські заходи, бо от пізніше наступив час, коли запровадили ще й „жовтенят“, я через жовтенят не переходив, тоді ще не було жовтенят. Нас вивозили до Брюхович, і там ми грали таку напіввійськову гру, називалася по‑москальськи „Зарніца“. Один загін мав білі погони, один мав якісь інші погони, один мав йти вперед, а другий мав робити засідку. Така була команда по школах, щоби грати таку гру, всі школи мусили грати таку гру, таку напіввійськову гру. Ну, то тамті з другого загону на нас напали, позривали нам погони, і ми програли. Бо я не вмів командувати — а я був головою того першого загону, я мав командувати. Не вмів командувати, вони з-за кущів на нас понападали, ті погони з нас позривали, і ми програли.
Ще була така діяльність, як піонерський „Зелений патруль“.
Патруль Зеленого друга
Що затямилось, то це прекрасні шкільні митецькі вечори — наприклад, Шекспірівський вечір в школі, ще якісь вечори, то не було пов’язане з піонерщиною.
Для старших класів організовувались танці, тоді до нас могли навідуватися хулігани з інших шкіл. Чи їх не пропускали до школи, не годен пригадати. То наших дівчат треба би спитати…
А комсомольського чогось я взагалі не пам’ятаю, щоб якісь були заходи комсомольські. Ну так, часом, дуже рідко, хтось до нас приходив, а ми були школою імені Зої Космодем’янської, 4та школа на вулиці Кирила і Мефодія, яка називалася тоді вулицею Ломоносова. То до нас запрошували ніби маму Зої Космодем’янської, вона нам щось розповідала. Ото і все, це все, що я пам’ятаю, оці випадки, що на демонстрації треба було ходити. Ще цікава річ з шкільного життя — що ми були трошки батяри, але не такі, як тепер бувають дуже батяри, знаєте, такі трошки батяри. В нас стояв акваріум в класі, одного дня хлопці, такі більш активні, чи як сказати, більш сміливі, більш батяруваті, — то вони брали ручки (ще писалося чорнилом з чорнильниць), ручки з гострими перами, і як гарпунами метали в рибок в тому акваріумі. Не пригадую, щоби комусь вдалося поцілити, але такі забави були.
Інша справа, що коли приносили кал в замотаних сірникових коробочках для аналізів на глисти, то ці коробочки літали класом — одні учні в інших намагалися поцілити. Зрештою, так само літали і намащені повидлом канапки, котрі мали би буть спожиті на друге снідання.
По школах ходили тренери різних спортивних секцій і заохочували туди записуватися. Всі позашкільні (як і шкільні) дитячо-юнацькі спортивні секції та гуртки були дармовими. Я певний час відвідував „Станцію юних натуралістів“.
В той час, коли у Батька я навчився світоглядного і побутового консерватизму (і цим пишався, взагалі пишався бути не таким, як поспільна юрба), то в однокласників почерпнув більше засад, якими живу і досі. Найближчий колєга, Левко, навчив мене ділитися канапками на виїздах і завжди останнім брати для себе. А Левко цього і багато иншого — наприклад, каяків — навчився у свого шваґра Богдана Цицькевича, теж сина вивезених, як і Фільварків. Великим авторитетом у класі тішився Остап Могиляк. Від нього я почерпнув декілька істин: 1. Не перейматися тим, як на тебе дивляться, як ти виглядаєш чи як оцінюють твою поведінку. Ти себе краще знаєш і свої нутрішні засади життя теж. Собі подобайся, собі вір, себе слухай (щодо Батьків —не знаю, але певен, що його життєва мудрість навіювалася Батьками). На сторонніх не зважай і май їх у дупі; 2. Не пізнай фальшивого встиду. Щодо комплексів сором'язливости і гніту „загальноприйнятного“, то ми чогось такого або не знали, або ним нехтували, принаймні в школі. Але подібні речі виховують… Пригадую, взимку я з'являвся до спортзалу на уроки фізичного виховання у високих чоловічих шкарпетках, які трималися на гумових підв'язках, обмотаних навколо литки під самим колінним суглобом. І з того тішився. А от Могиляк навчив нас не соромитися вдягати узимку калісони (саме калісони, а не спортивне трико) під штани — з огляду на здоров'я суглобів. Учителем фізичного виховання був такий Раскін, то він мені поставив „п'ятірку“ за несамовиту впертість при намаганні підтягнутися на поперечці хоча б один раз. Пізніше я перейшов на культуризм і став підтягатися більше як раз. На заняттях фізкультури, крім обов'язкової програми з мінімальних гімнастичних вправ, Раскін залюбки провадив з нами ігри у кошиківку та відбиванку.
Заняття з фізичного виховання, громадянської оборони і заняття з макетами автоматів Калашнікова відбувалися московською по всьому СРСР. Досі лежить у мене обов'язковий для шкільної програми посібник „ДОСААФ“ під назвою „Защита населения от современных средств поражения“. Не пригадую, чи нам давали якусь путню початкову військову підготовку, але про три фактори ураження від ядерного вибуху я добре знав. Хімзахисний комбінезон і протиґаз одягав на швидкість. З цієї точки зору Совєти добре робили, не те що наша „Без'ядерно-Геть-Незалежна“ Дзюби і Кравчука. Дітей потрібно готувати до війни, бо війна — суть життя людства.
Це був такий час, що багато хто жив війною. Чи спогадами, чи в очікування конфронтації Америки з СРСР. Зрештою, це були часи „Холодної війни“, якою Америка дурила всіх незадоволених Совітами. До цього додавався юнацький романтизм. Вже у студентські роки, потрапивши на залізничну станцію „Карпати“, я собі малював солодкі картини майбутнього, коли цією колією проноситимуться військові ешелони на східний фронт. І це в моїй уяві були українські ешелони. Може, магія гір до цього доклалася… В рідному селі мого батька, у Ракобовтах, де могила єдиного українського стигмата Степана Навроцького, званого Степáнком,– коли хто розповідає неймовірну правду, обов'язково додає „Хресту Божий“, аби йому повірили. Так і я в цьому місці повинен сказати…
Для учнів орґанізовувалися виїзди у ріжні місця. Наприклад, у 10му класі під час екскурсії на шахту в Червонограді ми повзали по вирубках висотою штреки, як мені тепер уявляється, не більше 90 см. У 9му класі відвідали музей Франка в Криворівні. В середніх класах зо два рази виправлялися на Чортові скелі, де пекли назбирану на якомусь прилеглому полі картоплю, курили „самокрутки“ зі скручених пожовклих листків дерев.
Наші хлопці вміли організуватися самі. Пригадую прогульку на лещатах руслом Маруньки. До Винник ми не дійшли, зате на зворотній дорозі Могиляк запросив усіх до батьківського будинку на Погулянці, де я вперше утямив, яким смачним може бути звичайний гарячий галицький борщ з окремо поданою картоплею „пюре“ на спільному блюді, приправленою смаженою цибулькою. Картоплю ладували ложками, черпаючи впереміжку борщ.
Незабутнє вражіння пов'язане з виправою взимку через Кваси на полонину… назву забув. Заночували в якомусь доволі просторому будиночку під самою полониною, який служив безіменним пристанищем усяким та всім. Я заробив нежить і не вийшов з хлопцями на нарти. Зате мав приготувати обід. Це був мій перший антисоціяльний досвід. Хлопці повернулися якраз у ту мить, коли докторська ковбаса на великій пательні досмажувлася. Несподівано для мене, Мельник, а з ним і Могиляк взялись хапати недосмажені плястри ковбаси. Вихований на правилах товариськости, яких мене навчив Левко Бачмага, я оставсь глибоко враженим у саме серце. Решток на всіх не вистачило. Юрко Мельничук, обдарований до математики, пізніше Ph.D. і викладач Політехніки, которий рівно-ж був кандидатом в майстри з плавання, мені пояснив при якійсь иншій нагоді правила поведінки в літніх спортивних таборах, де наші пливаки зобов'язані були відбувати час літніх канікул: жодних правил, жодного співчуття, жодної справедливости, жодного поняття про порядність. Або відібрав першим, або оставсь голодним. Джунглі, але не такі, як у Кіплінґа, а такі, як за радянського піонерського дитинства.
Ще пам'ятаю нашу денну виправу утрьох, Толя Момця (Момонт), Левко Баченька (Бачмага) і я, до Винниківського лісу через Чортівські скелі. Вийшли десь на шосі коло Комсомольського озера і вирішили зупинити попутнє до Львова авто. Голосували, високо задираючи руки з якимись там рублями в пальцях. Аби водії знали, що ми готові платити. Ніхто не став. До Львова вертали шосою пішки.
Кумедний випадок стався з української літератури. Потрібно було написати декілька слів про улюблений твір. Яке ж було здивування, коли у мене з однокласником — Андрій Мельник називався — виявилися тотожні записи. Обоє отримали по „двійці“, бо на питання вчительки, „хто в кого списав“, мовчки не вміли відповісти. А от учительці не здався підозрілим фаховий стиль нашого спільного допису! Обоє ж бо списались‑мо з редакційного скорочиту на вступній сторінці книги „Одісея капітана Блада“ Рафаеля Сабатіні. Досі стоїть на моїй полиці поруч з „Викраденим“ і „Катріон“ Стівенсона.
Практикантів любили. З хіміком продовжили товаришування далеко вперід по закінченні школи Олесь Гута мав на ім'я. Мій товариш Левко остався його другом до самого кінця.
Друга, та, що їздила разом з викладачкою української мови Наталією Олександрівною до Криворівні, була закохана в нашу літературу. Чи не Гончара вона нам читала?…
Тут не місце перелічувати усіх вчителів, але маю борг перед вчителькою математики Наталією Євдокимівною. У п'ятому класі ця досвідчена і мудра педагог почала завищувати мої оцінки. Це стало початком мого зростання від „ударника навчання“ до медаліста.
Коли говорять, що хтось-там винен вдячности радянській владі за дармову осьвіту, то слід пам'ятати, що ця радянська влада й калічила. Певні обдарування просто марнувалися, долі марнувалися з причини неможливости себе реалізувати в улюбленому напрямі, не потоптавши гідність і творчу свободу. Для прикладу, мій однокласник, Богдан Гурський називався, чесно мені звірився, що його дитячим захопленням була історія. І, звісно, дорога на історичний факультет, де панувала суцільна брехня, а правда становила серйозну небезпеку, була йому заказана. Мусив зробитися фізиком.
* * *
Не пригадую, в якому віці — а мав я ще бути дитиною,— коли мені в гостях у маминої сестри дали відкуштувати вина. По приході додому я, поклавшись спати, не одразу заснув, а почав плести небилиці, що, мовляв, залізу на лямпу (люстра, яка звисала зі стелі). Батько мене різко обірвав, і я запам'ятав, що не варто розпускатися, пиндючитися і вистьобуватися — виклична поведінка ніколи не знайде виправдання, а натомість можна дістати по носі.
Входив у моду культуризм, ми обмінювалися відповідними книжечками, навіть часом написаними польською мовою, які невідомо звідкіля бралися. Також невідомо звідкіля бралися передрукована на машинці „Kama Sutra“ і еротично-порнографічні оповідання з російських класиків та японських криміналів (детективів, по‑теперішньому).
Пригадую, в хлоп'ячому товаристві старшокласників нераз обговорювалося питання, чи варто „матюкатися“. Думки ділилися. В одному панувала згода: не при дівчатах. Взагалі, в школі чи поза школою серед більш вихованих чи серед геть невихованих — в змішаних товариствах не вживали матірщини.
Після переходу через останній випускний екзамен (так за Совєтів називали іспит) отой хлопчина з релігійної громади, що не був ні піонером, ані комсомольцем, подав приклад копати ногами шкільні підручники, які при нас були. Багацько паперу тоді щасливо майнуло в піднебесся. Не варто цю інііативу пов'язувати з якоюсь ідеологією. Просто звільнялися від напруги. А чому навчання та іспити створювали таку напругу — це вже геть иньша тема. Широка тема.
А осьо іще пригадалося:
Нашою „ключницею“ була монахиня, Марія Василівна. Вона залишилася в тому будинку монастиря Василіянок, який забрали під школи. В сусідньому поміщалося музично-педагогічне училище. До обов'язків Марії Василівни належало калатати у дзвінок і видавати черговим учням географічні карти. Строгою видавалася. Її боялися не менше за директора. „Заучку“ теж боялися, але цю боялися більше. На випускній „лінійці“ Могиляк поніс квіти, вручені нам „першачками“, до Марії Василівни, а за ним побігли більшість хлопців. Так собі мислю, що наші учительки геть здивувалися.
* * *
Статевої освіти не існувало. Це було тим погано, що забирало надто багато часу на стражденні роздуми та кумедні здогадки. Щодо фізіології статевих стосунків ми просвіщалися якось самотужки — і, на жаль, ця просвіта була здана на негативний відкуп „хуліганству“: чим дитина більшим була вуличником, тим швидше, з меншими муками і меншою затратою часу вона задовольняла свою потребу в поінформованості. І що важливо, вчасно задовольняла, без запізнення. Пригадую, я спитав свого більш обізнаного товариша, що то є кондом. Він мені й каже — воно таке, як шарік. Я ніколи не зміг би вирахувати, що товариш мав на увазі надувний бальончик, з яким ходилося під час травневих свят. Зате я добре знав тверді пластмасові „шарики“ до ping-pongу (настільного тенісу)… можете здогадатися про мої подальші інтелектуальні дизайнерські муки щодо способу застосування подібного виробу (я був переконаний, що в цьому „шарику“ повинна‑би буть якась дірка збоку для вдягання…) Друга проблема — навіщо служать кондоми (слóва „презерватив“ ми не знали). Хтось з товаришів розповсюдив думку, що вони служать… для народження дітей. Я довго думав і встряв у суперечку, твердячи, що вони для цього не можуть служити, бо, скажімо, худобі їх не вдягають, а потомство однаково народжується (!). З другого боку, я ніяк не міг зрозуміти свого иньшого товариша, який коментував якусь новину про зґвалтування в той спосіб, що дівчина залишилася калікою довічно. Я не міг зрозуміти, яким чином статевий акт, який повинен повторюватися реґулярно, природно, будь з ким і при доброму здоров'ї, може зробити дівчину калікою. Коли вже нарешті я довідався, що статевий акт полягає в проникненні хлоп'ячого органу в певну, ближче не знану і не бачену дівочу щілину, отоді‑то мене почали нападати сумніви щодо болючих відчуттів — я собі не міг уявити, як моє ніжне знаряддя здатне без відчуття пекучого тертя туди просунутись…
Додати можу одне: саме́ дитинство було сонячним, продуктів було мало, але продукти були здорові, машин, смороду було менше, взагалі не було смороду, але тиск, оцей тиск російщини, мовний тиск, ідеологічний тиск, політичний тиск — він усвідомлювався. Але то моя специфіка: як я комусь одного разу, вже за України, в очі сказав — якимсь більшовицьким „освободителям“,— що я ще не народжений був русофобом. Не розумію, чому сьогодні урядники з Кремля виступають зі звинуваченнями когось-там в русофобії. І нібито це є гріх. Ніхто, жодне „цивілізоване“ суспільство не буде мені втирати вуха дурницями про те, чи відчувати „фобію“ є пристойною справою, чи гріхом супроти якогось-там хворого космополітизму. Для того Господь перемішав мови і сотворив племена, аби вони себе недолюблювали. Свобода не любити! От і все.
(збережено правопис автора)
17.07.2024