Інтерв’юер: Валерія Козак
Дата інтерв’ю: 5 липня 2018 року
А чи Ви виконували якісь домашні обов’язки? Можливо, по хаті?
Які обов’язки? Про що ви говорите. Я навчився прасувати сорочки вже аж у, може, 16 років, відібрав від Мами цю функцію, коли мені не сподобалося, як Мама комірці прасує. То все, весь мій обов’язок.
Ромчику, вчися! І так от мене перегнули в тому розумінні, в тому плані, що мій обов’язок вічно вчитися… і все. Нічого в хаті не робив, до магазину не ходив, по хліб не ходив, абсолютно. Хочу сказати, що бабуся мала дуже добрі навики з кулінарії і щодня рано — на базар, потім — кухня, щодня варила, я не можу отак от впевнено сказати, що колись ми їли вчорашню страву. Може, так, може щось затримувалося — скажімо, якісь зрази м’ясні… Каша ні — каша свіжа, клюски свіжі, вареники свіжі, траплялося велике щастя, коли дозволяли собі купити м’яса на котлети (ну, що тепер зветься котлети, то називалося тоді шницлі, а котлет — це відбивна, і вона була з кісточкою). Чи печеня, „чорнобрива“— то була волова чи теляча, швидше теляча, а така з таким собі сосом ясним, таким часничковим, білим таким — то була „вепрова“, нині можна сказати свиняча. Таке могло залишитися на другий день.
То я відповідав на питання, чи мною опікувалися? Ага, чи я домашню функцію якусь виконував — ніяких не виконував.
Хотів ще щось сказати… Ага! Вчися Ромчику, вчися. У цьому все, вся мрія матері (а Батько помер, коли я закінчив 8й клас, в 64му році) — щоб я вступив саме до університету, бо університет вважався, за узвичаєннями, як за старих часів, наймудрішим, найбільш академічним закладом. Не було тоді інших університетів. Була Політехніка — то не був університет, і найрозумніші люди мали виходити саме з Університету. Ну, то я мав бути найрозумніший, от. І таким непрактичним мене і виховали,— що я постійно вчуся, а все інше мало б само прийти. В тому якась рація була, бо коли за Совєтів отримував диплом, хоч круть хоч верть, але міг жити. Хоч може і висилали на село. Властиво, висилали-таки, був такий розподіл — я його уникнув, бо мене „розподілили“ на два роки офіцером в доблесну Радянську Армію, а по тому взяли до аспірантури. Але ще раз кажу: диплом – це було, по-перше, забезпечення роботою, по-друге, забезпечення якоюсь мінімальною зарплатою. Найбільшу зарплату отримували всякі робітники і ті, що їздили далеко, дальнобійники. Дальнобійники на машинах, шофери, от. А так люди інтелектуальної праці — вони отримували дуже мало. Але працював на постійно, значить ти не міг бути десь викинутим, звільненим з роботи і ще щось там. І от кандидатський диплом — то взагалі, не треба докторського. Харчова картка, як казав мій двоюрідний брат. Кандидатський диплом — ти собі вже сидиш до смерті і маєш ту харчову картку. Ну, зараз так не є. Якась впевненість, впевненість в майбутньому житті була, бо я дуже чітко пам’ятаю, як ти мав можливість відкладати. А ще зі школи мене привчали відкладати гроші: мені давали там по пару копійок, я чіпляв Батька, все намагався (переважно успішно) виміняти в нього, скажімо, вісімдесят копійок на „рубель“, навіть п’ятдесят копійок на рубель міг виміняти — і я то тримав, тримав, тримав. Потім мені, неповнолітньому, відкрили ощадну книжку, і я смоктав від Мами з Татом гроші і клав на ту ощадну книжку. І як я мав там 500 рублей, мені того вистарчило, щоби поховати Батька, тому що заощадження були тільки в мене, в Мами заощаджень не було. Мама витрачала всі гроші на харчі, на життя. Потім якось знову відновилися ті 500 рублей, то я купив (то ж смаркач, 18 років) до хати якісь трохи меблі, якийсь диван, якусь шафу — і досі стоїть,— і якісь фотелі з таким журнальним столиком, отак-то.
Ромчик з Мамою і Батьком
До речі, коли ховали Батька з дому, я грозив почати полеміку зі священником, бо ховати мав православний, а я знав, що правильна віра — греко-католицька, а православна — то московська. Тоді Батьків друг доктор Шеремета узяв мене вбік та й прочитав лекцію, аби я сидів тихо, бо часи змінилися і наступає тяжкий режим. Це вже був ранній Брежнєв, кінець хрущовської відлиги.
А чи було у Вас телебачення?
Ми були небагаті. Я тут прочитав спогади такого собі Ілька Лемка, то в нього були перші вже апарати телебачення, перші радіоприймачі там на короткій хвилі і так далі. Тато говорив так: „маєш радіоточку, там Москалі передають дуже багато дуже гарної музики і класичної, і народної, і більше тобі не треба“. І десь ще Батько жив — то значить ще шкільний вік, десь міг бути 7-8й клас, — я дуже наполіг, щоб все-таки купили радіолу. Та радіола мала таке згори, що треба платівку вінілову ставити. Платівки по-совєтськи звалися „пластинки“. Ну, то тими пластинками я заслуховувався, ми всі заслуховувалися. До мене приходили товариші мої, і ми їх слухали, ці пластинки. А пластинки треба було купувати у так званих фарцовщиків — вони діставали з Америки, моряки привозили через Одесу. До речі, нашим людям Америка присилала пачки. Мені теж Америка пачки присилала з хустинами на голову. Ті хустини — тут же їх не було, а жінки на селі дуже ті хустини любили, в кожній скрині там по кілька тих хусток. Ці хустки ми відносили до комісійного магазину і їх там віддавали в тому комісійному магазині, і нам, коли вони продавалися (а вони продавалися нарозхват), — і нам якісь гроші з того капали. Я не скажу, що того вистарчало на життя, але якась допомога. А написав братові (а брат, до речі, мій двоюрідний — він відомий співак був, Любомир Мацюк, в діаспорі кілька плит награв з такою жінкою, Ія Мацюк. Ну, вони є там і в інтернеті, і в історії українській вони є) — то я йому сказав, та пришли мені хоть раз якісь джинси. То він мені прислав джинси, але він не дуже розумів, які я хочу джинси, то він мені прислав зеленого кольору джинси. А коли я схотів білого кольору, то прислав білого, кремового кольору джинси. Я пам’ятаю — то ж таке життя було, тут можна багато розповідати. Тут по центру по „стометровці“ дефілювали, молодь дефілювала проспектом Свободи, але далі, як за вулицю Жовтневу (тоді називалася), ми не заходили, бо ми вважали, що там далі — то робітничі квартали. І оскільки ми вчилися англійської мови в спеціяльній школі з поглибленим вивченням іноземної мови, то було поняття Eastend — в Лондоні є Westend і Eastend. От, Eastend — то такі квартали, ми туди не ходили, бо ми вважали, що то Eastend. Насправді то не є східний, а якраз західний кінець Львова. То ми тут дефілювали. Різні — різна така… назвати її золота молодь не можна, бо я, наприклад, не був золота молодь, бо я не мав грошей, але були такі, що мали гроші — переважно то були сини приїжджих і переважно Жиди. До речі, я про тих Жидів, що приїхали з Москалями, повинен сказати, що вони всі були антирадянськи налаштовані. Польські Жиди повтікали, а оці були дуже цинічно налаштовані щодо ідей комунізму. Вони осміювали цю радянську владу, просто осміювали, то видно було при будь-якому спілкуванні, і займалися фарцовкою — але фарцовкою займалися і наші, но тільки не всі. Я десь там це бачив, там трошки так, скраю, воно нікого не минало, ну пів-на-пів там ось. Когось минало, когось не минало. Дали сорочку продати, дали то чи інше продати, потім щось купив, а хотів продати — віддав продати, гроші не віддали мені і так далі. То що, то були ті пачки, що йшли з Америки, то були джинси, багато різного було, були сорочки-„батона́“ (Москалі називали батона́, у множині, бо ці сорочки мали ґудзики на комірцях, ґудзик є button). Таке не вироблялося в Радянському Союзі. Були з ґудзиками, були і без, навіть краватку американську я купив. Купив у фарцовщика такий плащ демісезонний, що під шию запинався, американський. Все з тих пачок. А мої знайомі, то вони їздили по селах і тото збирали, відкуповували в людей оті товари. Тепер їздять за вишиваними сорочками.
Дехто з „фарцовщиків“ мандрував в пошуках американської мануфактури зі страшною силою. Кожен в моєму товаристві прагнув усього американського, бути вдягненим „в Америку“ з ніг до голови. Черевиками закінчуючи, краватка, джинси — вже сказав, і таке інше. До чого веду — що до мене приставали один-два рази, переслідували: продай зелені джинси. Чому? Тому що всі були сині, а мої були темно-зеленого кольору. Ви собі зараз можете піти, вибрати який хочете колір, а там всі були тільки сині, я один мав зелені. До речі, в тих зелених джинсах я ще ходив на босу ногу, як Остап Бендер без шкарпеток ходив з того роману чи то „Дванадцять стільців“, чи „Золоте теля“ — там на першій сторінці описано, як він ходив без шкарпеток. І у нас зайшла мода, щоби влітку теж ходити без шкарпеток, в таких тапочках, капцях таких, знаєте, в таких легеньких кросівках, з матерії зроблених, розумієте. А от кросівки „Ботас“ я мусів привезти вже коли служив в Німеччині, купити їх не можна було тут. Тут товар був, щось за Совєтів було добре: сосиски були з м’ясом, я вже казав, оселедці були з бочки, а от італійські мешти в магазині я добув, коли їх туди завезли, я на них потрапив. Часом можна було потрапити, але то треба було вставати рано — нормально рано собі встав і цілий день ходиш по всіх магазинах. Включаючи комісійний. Я ті мешти і нюхав, і цілував, мало не облизував ті італійські мешти.
При цій нагоді мушу признатися, що я не вмів відрізняти з‑поміж чужинців Жидів від Москалів. І навіть ніколи не задумувався про расове походження того чи іншого знайомого з-поміж заїжджих. Для мене всі були однакові. З декотрими Жидами товаришував, не застановляючись ні на мить і не помічаючи їхніх семітських рис. Для мене вони всі були, як тепер кажуть, „рускоязичними“, а отже Москалями. Персональне і загально-політичне часто розходиться, особливо в підлітковому віці, коли найважніше — „тузки“, забави, нові знайомства, залицяння, перші еротичні спроби… Так, я чув удома, що є десь якийсь таємничий евентуальний народ, званий Жидами, і що нам потрібно брати з них приклад, бо вони тримаються купи і собі взаємно допомагають. Але в матеріалізованому вигляді розрізнити їх на вулиці я не вмів і не мав у цьому цікавости. Це вже геть у зрілому віці я почав зауважувати семітські риси, тай то лиш тому, що Жиди розгорнули нестримну аґітаційну компанію проти антисемітизму. Якби не отой їхній рейвах у ЗМІ, я б досі не знав таких слів, як семітизм, антисемітизм, не знав би, що семітизм прирівняний резолюцією ООН до нацизму, і не знав би, що Жиди є кровними (за батьком) братами Арабам. Отим заїжджим Жидам забракло розуму балакати по-нашому, в тім уся їхня біда.
Маю вражіння, що в Жидів існує якась ґрунтовна конкуренція між „Жидами“ і „Євреями“. Оті, що наїхали з большевиками, кривилися на слові „Жид“. А оті рештки місцевих, що остались після війни, обурювалися при слові „Єврей“. З цього приводу є свідчення Микити Хрущова, „Мемуары Никиты Сергеевича Хрущёва“, розділ „Начало второй мировой войны“, часопись „Вопросы истории“, ч. 7, стор. 91, 1990 р., а рівно ж багато можна знайти в Павутинні:
„In some modern languages, including Armenian, Greek, Italian, Romanian, and many Slavic languages, the name Hebrews (with linguistic variations) is the standard ethnonym for Jews; but in many other languages in which both terms exist, it is currently considered derogatory to call Jews "Hebrews".“
* * *
Роман Кісь (між 1964 а 1966 рр.)
Ставлення до суспільства у віці зовсім дитячому було в мене однозначним: окупація (московська) і русифікація. Вулиця, магазин, школа — все дуже чуже. Підлітками часом знайомляться на вулиці. Слабе володіння російською мовою накидало певні труднощі і виробляло комплекси щодо спілкування, особливо з дівчатками поза школою, бо вулиця була російською. Діти не вміють себе ненавидіти на етнічному ґрунті. Тим паче, що все москальське було „проґресивнішим“. Про космополітизм міського середовища добре написав професор Грицак у своїх „Розмовах про Україну“. Його космополітичне середовище, правда, було більш інтеліґентним, аніж моє — через вибір професії. Студент історичного факультету більше торкався культурного середовища, чим студент фізичного. Хоч треба замітити, що моє середовище було, щонайменше, двоїстим: з одного боку — націоналістично налаштовані дітлахи чи підлітки (пам'ятаю, як познайомився, вже студентом, на одних посиденьках з Ігорем Калинцем, як Роман Кісь, якому, за висловом КҐБ, я приходився „найближчим товаришем“, заходив раз до мене з Грицьком Чубаєм, рекомендуючи того як „геніяльного українського поета“), а з другого боку — геть космополітичне „центрове“ середовище фарцовщиків (перекупників) і гуляк. В жодне з цих середовищ я не занурювався повністю, тримався збоку, більше часу тратив на „науку“ (себто освіту — „Ромчик має вчитися“). Ставлення до держави у мене, вже тепер як у підлітка, розділялося на політичне і „економічне“. Політично я ненавидів і державу, і суспільство як чужі, репресивні та зросійщуючі. Але я здавав собі справу з того, що заїжджі, та й взагалі Москалі, не можуть ставитися до держави так, як Українці. Бо вона їм рідна, а невдачі чи недоліки можуть тільки боліти, але не викликати ненависти, як в Українців, яким ця держава є чужа. Щодо „соціялістичного способу господарювання“ — то я вірив, що керівництво держави чесно робить все можливе, аби економіка розвивалася, а причиною невдач не є еґоїзм корумпованої влади.
Ромчик
В розмовах між молоддю стало теоретичне питання: що є перше — українська мова чи українська (космополітична) держава? Наразі не маємо ні одного, ні другого…
Добре пам'ятаю катеґоричне твердження Батька, якого я на той час не міг зрозуміти: „Якщо колись повстане незалежна Україна, то держава тоді буде ще більш куревською, аніж нині (під Совєтами)“. Малою дитиною я не дуже тямив, що то є „куревська“, і не дуже вірив, що омріяна Україна, за яку батько як народний учитель і як старшина УГА в міру сил боровся, буде якоюсь не такою… Зрозумів тільки тепер… Совєтів Батько теж не щадив, казав: яка вже Польща була паршива в порівнянні з Австрією, то Совєтська держава „і близько не стояла“, як тепер говорять.
Ромчик з Батьком (1952)
Про ректора університету Лазаренка Батько у своєму максималізмі висловлювався зневажливо в тому плані, що той підспівував радянській владі, як Тичина і подібні діячі.
Принагідно згадую, десь за рік перед смертю (то тільки тепер стало видно) Тато розчулився та й узявся просити-заклинати мене ніколи Москалям не служити. Я теж почувся лірично, то й обіцяв. Обіцянки дотримувався, навіть до партії не вступив, хоча в часі військової служби пропонували, але нічого з того дотримання посту не маю. Москалі обійшлися без мене.
З дитинства пам'ятаю, як до нас часом приходив на обід монах з тих Українців, які відмовилися влаштовуватися на будь-яку офіційну працю в радянській державі, вважаючи таку працю колабораціонізмом. Направляв людям годинники і за це харчувався. Цей бік українського життя незаслужено забутий дослідниками історії, які переважно більше кидаються на модні лискучо-героїчні теми визвольних змагань.
Оті згадки про совєтське переслідування так запали до дитячої свідомости, що, коли десь в газеті „Вільна Україна“ натрапляв‑єм на прізвища артистів з префіксом „засл.“, трактував його як „засланий“ (до Сибіру). Дитині брак мудрости аналізувати такі, наприклад, речі, як те, що в радянській ґазеті не могло писатися інформацію про засланих. Коли в родині кажуть, що хтось зостав засланим, то це так наче його анкетні дані, отже вони відкриті, офіційні, і з ним подорожують. Дитина вірить кожному друкованому слову, вважаючи його правдою. Так її вчить буквар.
Розповіді про арешти Українців мали один наслідок. Я у дітвацькому віці теоретично готувався до ймовірного арешту,— в майбутньому житті, звичайно, — не за порушення якогось закону, а з простої причини, що я Українець. Це щось подібне до уявлення жидівської дитини, що її можуть запроторити за расовою ознакою. Я не відчував себе травмованим, але переконаний, що будь-який психіятр назве це травмою дитинства. Перед дзеркалом роздивлявся, чи не розрісся мій шлунок забагато, бо в тюрмі харчування мізерне, відповідно, остерігався відчуття голоду. Хтось би мав відповісти за цю травму щасливого радянського дитинства.
* * *
А стосовно музики Ви згадували — яка була ваша улюблена?
Мені Мама в подарунок (з якої нагоди, вже не пригадую) фінансово допомогла купити магнітофон — звичайно, з рук: в магазині, як розумієте, цього не можна було купити; он він стоїть, оцей магнітофон. То магнітофон „Комета“, найкращий магнітофон на касети з плівками; була ще „Яуза“, був „Дніпро“, були ще приставки магнітофонні до радіоли, так як я сказав. А цей був найкращий, найякісніший, найдорожчий, він здертий з німецького „Ґрюндіка“.
Почав я записувати в березні 1967го року, а останній запис зроблений у лютому 1971го року. Платилося по 9 копійок за перепис одного кавалка (доріжки) з платівки. Фарцовщики позичали, або самі приходили, або й готові записи приносили. Пам’ятаю, до мене додому прийшли, сиділи, поки я декілька вінілових тих дисків не записав. Маю записи, маю ще каталог своїх записів, які групи записував. Отже, першу музику, яку я пам’ятаю, — це рок-н-рол, пізніше твіст, пізніше шейк… Крім того, того soul music, то є негритянський блюз. Ну, то і все. Каюся, ставлення до всього радянського, в тому числі до музики, було таке, що я її не чув, не бачив і не хотів чути. Лічилася тільки американська музика. І англійська. На тій радіолі, чи не „Рига“ вона називалася, ще ж, окрім платівок, звичайне радіо слухали з Заходу — так, радіо з Заходу слухали, Голос Америки слухали, Тато страшно любив слухати BBC. Щогли для глушіння західних станцій височіли в Митрополичих садах на Сьвятоюрській горі. Здається, було їх три. „Свободу“ тяжко було слухати, але можна було на радіо Люксембурґ слухати музику.
Батько переказував мені, що люди, вже при очевидній поразці Німців, лічили на продовження війни Англосаксами проти Москалів. Це не єдиний випадок зради Американцями своїх бундючних „ідеалів“. Наприклад, мій брат перший стриєчний мусив утікати з Австрії, де альянти дозволили Москалям панувати і порядкувати, як в себе вдома. Ще ж невідомо, скільки українських вояків залишилобся живими, якби не зусилля Вишиваного і Квіслінга. А скількох Американці таки віддали братам Москалям?
Всі ми були американофілами, в тім числі і „рускоязичні“. Кохалися в музиці rock'n'roll, blues, jazz, country, rhythm and blues, soul music, танцювали twist, shake, slowfox (slow foxtrot). Beatles спочатку ми не розуміли — „то такі, що все одне і те ж співають“ (повторюють ті ж слова) казали. Перевагу віддавали „інструменталці“ — музиці без слів. Та швидко звикли до нової моди — виконання пісень не солістами, а групами. І Бітлів полюбили. Але з родиною, в гостинах, співалося поширених народних пісень і колядувалося — звідкіль я й навчився деяких напам'ять.
Beatles наступили після рок-н-ролу. Кого ж я можу назвати… Для мене зараз най-най улюбленішим є Ray Charles — я Ray Charlesа можу слухати вічно. З груп то є Beatles, Monkeys, Rolling Stones — то якби я підготувався, то зміг би більше назвати… оцей Elvis Presley, звичайно, нас не обминув, не обійшлося без нього. Paul Anka… відразу не пригадаєш, я так просто вириваю з пам’яті. Знаєте, я вам зараз прочитаю. От я взяв свій каталог — вони в мене ще всі є на касетах. Дивіться, я так не буду вибірково, а відразу так гамузом, то буде їх багато:
Golden 12, Shadows, Dave Clark Five, Kinks, Animals, Wailers, Hollies, Rattles, Manfred Mann, New Beats, Beaves, Blue Jeans, Five Keys, Niebiesko-Czarnie, Big Beat;
Atlantics, Platters, Royal Gardsmen, Birds, New Christy Minstrels, Pozo Seco Singers, Simon and Garfunkel, Bee Gees, Eric Burdon & The Animals, Shades of Love, Spencer Davis Group, Pretty Things, Merseybeats, „Dave Dee, Dozy, Beaky, Mick & Tich“;
Johny Otis Show, Dick Glasser, Tommy Sands, Big Dave, Chad & Jeremy, John Davidson, Bob Delan, Billy Joe Royal, Norte Americanos, Otis Redding, Eddy Floyd, Solomon Burke, Aretha Franklin;
Tom Jones, Jim Reeves, Duane Eddy, Johnny Rivers, Duane Eddy, Little Richard, Buddy Holly, Herb Alpert, Chubby Checker, Cliff Richard, Dean Read, Dimitrov, Tony Sheridan, Brian Hyland, Wilson Pickett, Carla Thomas, Arthur Conley, Percy Sledge, Sam & Dave, Ben E. King, Rick Nelson (Ricky Nelson), Trini Lopez, Roy Cordell with Jan Garber and His Orchestra, Cinco Latinos, Otis Redding and Little Joe Curtis, Wayne Fontana & The Mindbenders;
Humperdinck, Roy Orbison, McGuire Sisters, Gary Lewis and The Playboys, Lulu and The Luvvers, Teddy Bears, Ian and The Zodiacs, Led Zeppelin;
Oliver and the Twisters, Fats Domino, Sam Cooke, James Darren, James Brown, Buddy Killen, Dave Rich, Bob Brain;
Jimmy Powell, Mac Kissoon, Don Fardon, Stevie Wonder;
ну і Adamo тут вже є, я вже казав, Mama’s and Papa’s, Conny Francis, дівчинка така, і ще Frank Sinatra, звичайно, але ще і його донька Nancy співала. Я деякі пісні навіть зараз пам’ятаю. А до речі, по піснях англійську мову можна було вивчити, тому що часом дикція була така, що ти просто слухав і запам’ятовував — наприклад, в пісні „Ramblin’ Rose“ (Nat King Cole). Ще Paul Jones, Johnny Howard Band, ну і вже хай буде досить, ще тут кілька є. Ну от така от музика.
Ви любили слухати?
Так, і до мене приходили: „Підем до Ромка слухати музику“.
А що про свята можете сказати? Чи Ви святкували якісь релігійні чи були якісь радянські свята?
Щодо радянських свят — так, ганяли на ті демонстрації, та ми якось так намагалися опиратися, я навіть срібну замість золотої медалі отримав, бо я сказав „а є свобода ходження?!“ В нас поширилася свого часу в старших класах така мода — з будь-якого приводу прикликати „свободу“: свобода ходження, свобода говоріння, свобода сидження… свобода всього. То от такі трохи м’які, м’яко-бунтівні настрої. І я сказав: я не піду на демонстрацію. А там хто організовував зі школи оту демонстрацію (це була завідувач з навчання (завпед), сувора така радянська бабонька), то вона й каже: коли ти до нас так, то й ми до тебе теж будемо так. Але так в основному то ходили, звичайно, на тоті демонстрації. Всілякі оті свята — то було для того, щоби відпочити. Я пам’ятаю ті всі свята: в молодших класах я нікуди не ходив і про якісь свята не знав, хіба випадково десь-звідкись-якось. Я тільки пам’ятаю, як Батько прийшов з демонстрації в день похорону Сталіна з пов’язкою чорною, ну бо їх там ганяли на той похорон Сталіна, от.
Десь в 11му класі Ґєньо Сенів залучив мене до передруковування певних невинних карток — здається, з „Історії України-Руси“ Грушевського. Невинних як на сьогодні, а під Москалями могли бути неприємності. Батько десь добув на мить „Нарис історії України“ Дорошенка і дав мені прочитати. Я щасливий, що не виріс радянським ідіотом, і з глибокою вдячністю шаную моє українське — хоча далеко не героїчне — оточення.
В старших класах ми не пили горілки, але могли зібратися випити сухого вина — ну, то було святкування, то було вільне, так сказати. Або зібратися, в кого була вільна хата, десь Батьки поділися,— то збиралися і робили танці. Ну, коли робили танці, то й музику, про яку я говорив, то й було трохи сухого вина — так десь кляса одинадцята, перший курс, другий курс, отаке от.
Коли збиралися маленьким товариством в когось на помешканні, бажано при відсутності батьків господаря, то робили танці, і коли танцювали, то вже був вечір. Тоді то гасили світло і „зажималися“ по закутках. Таке от, тиснулися одне до другого і цілувалися, таке було. Більше там чогось не було, бо все залежить від того, яке товариство і який соціальний зріз, все від того залежить. То це такі були радянські свята.
(збережено правопис автора)
11.07.2024