Інтерв’юер: Валерія Козак
Дата інтерв’ю: 5 липня 2018 року
Ви згадували про своїх Батьків – чи достатньо вони приділяли вам уваги?
О! Приділяли дуже багато уваги. Найбільше бабуся, Батько ще працював. Батько був значно старший від Мами. Фактично моє народження перескочило через одне покоління, якось так треба висловитися, бо мій Батько, щоб ви добре орієнтувалися, 1888 року. Бабуся, бабуся за Мамою, — 1880 року. Бачите, мій Батько мало не такий за віком, як Мамина мати. Мама 1915 року, значить різниця там… 27 років
Батько мало розповідав про події воєнних літ. Розповів кілька епізодів про те, як він мало не загинув ще в Першу світову війну на італійському фронті — війна йшла між Австро-Угорщиною і Італією, там на тому фронті. Тут був фронт і там був фронт. Про італійський фронт, як його мало не вбило віддаленою чергою з кулемета, лишився живим тільки завдяки миттєвій реакції — упав у рів. Також як його відкопали після влучення гарматня [рос. „снаряду“] в хату, де вони перебували. Убило всіх, навіть спочатку не хотіли відкопувати…
Отже, там він брав участь в бойових діях, Батько. Пізніше вже він опинився в Польщі, от, і під час Західно-Української Народної Республіки він себе критично повів щодо влади — пам’ятаю з його слів, трохи десь дозволив собі написати якийсь твір чи якусь п’єсу поставити з учнями школи про корупційність української, нової української влади. Ну, не довго думали і його зрекрутували до Української галицької армії. Так щоби ви знали про той похід на Київ, то він був в корпусі генерала Кравса при штабі, там мав коня і був старшиною (за совєтською термінологією офіцером) для спеціальних доручень.
Про похід УГА на Київ розповідав, як одного разу, вже на Україні, звідусіль з піснями понадходили до них добровольці. Роздали їм зброю, а на ранок глядь — нікого не залишилося. Пішли карати. Як Тато висловився, не один тоді повис. Ну, то таке.
Про доцільність відновлення бандерівцями державности в 1941 році відзивався критично: „ліпше було сидіти тихо“ — казав. Про партизанку висловлювався теж критично — „замахнулися віником на сонце“. Так аби Ви орієнтуватися в тому, що я таки пам’ятаю дух епохи, який мені передав Батько, не так, як його пам’ятає переважна більшість моїх однолітків, батьки яких вже наполовину були зсовєтизовані.
Щось подібне і про Маму можу сказати. Батько був страшенним авторитетом для мене, дуже великим авторитетом, ну, але він там пеленки з-під мене не прав, абсолютно, він навіть жив в окремій кімнаті. Його називали пан‑професор — Бабуся так називала його, зверталася до нього як пан-професор, все. А бабуся щодня по сходах вниз і вгору тягала мій візочок, в якому мене возили, і до парку — маю багато знимок, коли з Мамою я в парку. От в парку Йордана, так звані Залізні Води по-іншому, там косили сіно, накладали такими копицями — то я там маю знимки з граблями коло того сіна десь, десь дійсно чотири-п'ять років. І дуже мене оберігали від всяких простуд, що було всупереч Батькові: Батько казав гартувати дитину. Ну, але Батько не міг на то вплинути, тому що Батько пішов на роботу, а мене окутали. Пам’ятаю взимку на лещатах (маю знимку з Парку культури Богдана Хмельницького), ну то я нещасний стою на тих лещатах, то в такому зимовому довгому дуже грубому пальті — пам’ятаю, яка то мука була то пальто на себе натягати, закутаний, зав’язаний три рази навколо шиї, з піднятим коміром, з якоюсь такою шапкою з вухами і ті палиці в руках, і собі не уявляю, як я взагалі міг рухатися. Але десь якось рухався, їхав. І дуже-дуже плекали — Ромчик, Ромчик. Чи Ромчик їв? Бабуся по ґанку (в нас довгий такий ґанок з подвір’я) ганяла за мною, бігала по ґанку за мною то з ложкою тертої моркви, щоби Ромчик підживлявся вітамінами, то з тертим яйцем гоголь-моголь, о. Ну так, може навіть занадто, занадто робили з мене маминого синочка, таке було. Я пам’ятаю, що сестра Матері, котра було в гості приходила, Маму трохи за те критикувала, так таке було.
Ромчик (1953)
Заїжджі називали нас „мєстними“. Одного разу Бабуся (я був ще геть малий) на дзвінок відкрила двері одній жінці, яка спитала, чи бабуся „мєстная“ (певно, когось або щось розшукувала і потребувала допомоги в „місцевих“). Бабуся, ясна річ, не втямила, про що йшлося, і відповіла, що м'яса не потребує. В ті часи селянки з приміських сіл ходили по домівках з „парашутами“ (з білого рядна звинені у формі наплечника мішки з молоком, сметаною, ще там з чимсь) і пропонували купити то сметану, то свіже м'ясо… Також мандрівні нютувальники та гострильники заходили на подвір'я — тижня не було, щоби з подвір'я не було чути їхніх закликів та шелесту інструментів.
Так гадаю, в кожній камениці мешкала двірничка. Наша мала вхід до своєї сутерини одразу з брами. Брама замикалася на ніч, і коли хто приходив домів пізніше, мусив будити двірничку. Одного разу ми з Батьками поверталися з гостей у тітки, брама ще не була зачинена, але на першому марші стало геть темно. Я поспішив уперед і страшно скрикнув, наштовхнувшись на живу людську істоту, — було ж темно, хоч око виколи. Це виявилася донька двірнички Оля, моя однолітка, яка цілувалася з кимсь. До сутерен отої двірнички я забігав часто, там збиралося декілька дітей і ставили театр. В сутеренах було десь з три-чотири приміщення, в яких мешкали люди. Це були повноправні „квартири“ зі своїми номерами. Щойно за пізнього Брежнєва вони дочекалися свого щастя — держава запустила програму переселення мешканців сутерен до помешкань в новобудовах.
Мама любила критикувати звичку, яку принесли Совіти,— ходити на закупи з „авоськами“ (це такі плетені сітки, які поміщалися до кишені; назва походить від москальського виразу „авось (пощастить на щось натрапити і купити)“). Казала мама, що за Польщі ніхто би не дозволив собі йти по вулиці з такою сіткою, з якої стирчать, наприклад, ніжки обскубаної курки. Коли щось купив, казала мати,— то несеш загорнуте…
* * *
До дитячого садочка мене не віддавали. Тому я ріс дуже „домашнім“. Пригадую, що мамина сестра тета Марійка маму за це критикувала. Взагалі критикували моїх батьків за те, що вони ростять з мене те, що зветься „stary malenki“ (такий відомий польський вираз). Також, в міру змоги, „берегли“ від „вулиці“, хоч надвір „на гірку“ пускали бавитися з сусідськими дітьми, але завжди стежили, аби моє товариство складалося з дітей батьків більше інтеліґентних, не хуліганів.
Відповідно, ріс сором'язливим. Десь в перших класах трапився випадок — чи то я не так повернувся, чи до мене під час уроку хтось звернувся, але поставила мене учителька стояти коло парти за кару. А якраз припекла мене мала нужда, та я соромився зголоситися до виходка. А може й боявся, бо з нами то було строго: наказали стояти, то і стій. Вчителькою була дружина директора школи, про неї говорили, що прийшла з фронту, де була медсестрою. То я й тиснув, тиснув у собі ту нужду, потім не витримав та й почав помаленьку попускати ногавицею. А дівчинка, що ділила зі мою парту, помітила струмочок на підлозі, та й нумо в крик — Мацюк впісявся!! Ми не мали імен, тільки назвиська, себто фамілії (за Совєтів казали „прізвища“ і тепер далі так кажуть, хоча прізвисько то є „кличка“). Ото було сорому!
У школі заборонено було бігати в часі перерви коридорами, хлопці могли тільки стояти плечима до стіни, руки за спину, а дівчата переходжалися парами з кінця в кінець коридором, узявшись навхрест за руки. Зате хлопці з'їжджали задками по „перилах“ (поручнях сходових маршів), за що, коли їх схоплювали на гарячому, піддавалися карі візитом до кабінету Директора. Кара ця була найгіршою і найстрашнішою, бо Директора всі учні несамовито боялися.
Ромко Кісь (Жденієво, 1964)
До піонерських таборів в середньому шкільному віці мене не віддавали. Один тільки був випадок у 1964 році, коли мене після 8го класу віддали до туристичного табору „Полонина“ у Славському від Львівської (дитячої) туристичної станції, яким керував місцевий вчитель (за України — посол до Верховної Ради) Дем'ян Григорій Васильович. Зате тричі в старших класах перебував у шкільних карпатських таборах (після 7го класу — Іршава, 1963 рік, після 8го — Жденево, 1964 рік, після 9го — Воловець, 1965 рік). Коштувало так, що батьки могли собі дозволити за мене заплатити. У Воловці на центровому майдані стояла бочка на двох колесах зі сухим вином, така ж, як і ті, що з них квас або пиво продають. То ми туди вчащали. Вино було нам по кишені. Більше, як склянку, не брали. З організаторів і керівників у таборі найвиразніше пригадую вчителів Богдана Фільваркова (англійська мова, син вивезених), Мирослава Івановича Дєдика (фізика, сина начальника муніції [зброї] УГА), Святослава Семеновича Вдовенка (англійська мова). Нині я про те, щоби записати малу дитину хоча б до міського шкільного табору, з фінансових міркувань не можу навіть мріяти.
Роман Кісь з однокласницею (1966)
Певного разу одна група дітей вийшла у прогулянку в гори і вчасно не повернулася. Сутеніло. Зорґанізувалася друга група і на чолі з місцевим хлопакою, який наймався до табору за туристичного провідника чи щось такого, вирушила на пошуки тої першої. Цікаво поночі мандрувати карпатськими стежками… Я визвався йти замикальним, то все мені чудилося, що зі заду хтось на мої плечі нападе. Недобрий хтось. Отої першої групи, ясна річ, не знайшли, а самі змилили зворотну дорогу і аж на другий день вийшли голодними на асфальт. Колєґа Ромко Кісь показав мені знайдену в кишені маленьку присохлу шкуринку зі сала і хвалився, що він її, мовляв, смокче. Мені посмоктати не запропонував, а чи то я й не хтів у нього брати — не пригадую. Кіся потім трохи переслідували Совєти, навіть до каталажки запроторили було на певний час, а виріс з нього відомий учений історик, написав купу товстелезних книг. Коли в 70х УКДБ мене кликало розпитувати про нього, то назвало мене його найкращим товаришем. Хтось мусив поділитися своєю оцінкою нашої дружби. Ромко присутній на тій знимці, про яку згадував, трьох голясиків, виструнчених з тичками германських воїв у римському вітанні. Ще там стоїть майбутній головний педіятр області. Третім — Ваш Автор.
Жденієво, 1964
То ось ми вийшли на асфальт, йдемо шосою в напрямі нашого містечка, Жденієва, де то наш табір розташований, аж глядь — назустріч біла „Волга“ з начальством. Мчить нас розшукувати. За дві чи три ходки нас перевезли. А тоті, що ми на їх пошуки вибрались, устигли й повернутися і поснідати вже. „Волгу“ місцевий голова позичив. Бензину теж. Бензини за проклятих Совєтів було неміряно, та й облік не провадили. Хочеш — сідай і їдь. Лиш машини не розбий.
Роман Кісь, Богдан Гурський, Левко Павлів (Жденієво, 1964)
Пізніше у війську, не маючи практики кермування, я для забави взяв переїхатись поночі німецькою шосою командирський „уазик“ — і забув, узимку, відкрити повітряну заслонку вже розігрітого при русі автомобіля двигуна. Двигун витримав десь 5 кілометрів і згорів. То мені вирахували одну зарплату яко компенсацію за причинену Радянській армії матеріяльну шкоду. Командир пів року тиснувся поруч з водієм в кабіні „Уралу“ на виїздах батареї в поле. Але мені нічого не було. Приємно згадати, наскільки серйозно мене покарали…
Коли аж так до чогось тягне — є шанс, що одразу вдасться, як тільки випаде нагода. „Учебное пособие по вождению автомобилей“ я купив собі у сьомому класі і напам'ять вивчив способи перемикання швидкостей, запуск двигуна, всі ті педалі, ґаз („акселлератор“), муфта („сцепление“), гальмо („тормоз“), „стартёр“, знав, що бажано двічі витискати „сцепление“ при перемиканні на вищу швидкість і додатково торкати педаль „ґазу“ при перемиканні на нижчу швидкість, і що можна гальмувати мотором. Все це — жодного разу не сидівши в кабіні за кермом. І оде — сів та й поїхав. Досі дивуюся, як не з'їхав у рів, що обабіч шосе. Аж мороз бере, коли ниньки усвідомлюю оту небезпеку. Видно, Бозя мала иньші пляни… наприклад, щоби шановний Читач ниська оте читав.
Ровером теж снив, аж лягав на підлогу і дриґав ногами перед Батьками, аби мені його купили. Але те ніяк не допомогло. Купив собі „Туриста“ вже на власну стипендію (підвищену, 45 рублей, але ще не „лєнінську“— 70 рублей). Часто їздив, навіть на село за 60 кілометрів, врешті щось мені не сподобалося і взявся його розбирати „для профілактики“. Зібравши взад, зауважив-єм кульки підшипника, яким не знайшлось місця в ступі коліс при збірці докупи. Не міг я з тим змиритися і продав ровера. Щасливий покупець не здогадувався про деталі від ровера, які залишилися на підлозі мого помешкання. Але ровер їздив!
Так от, коли в молодшому моєму шкільному віці на Академічній (бульвар Шевченка) Мати попросила якогось хлопчика, аби дав мені спробувати свого „Школьника“, — і знаєте що? я вперше в житті сів на ровера і одразу поїхав! Иньші довго вчаться і багато падають, а щасливі батьки їх за сідла тримають і вправляють спортивний біг поруч. Отака‑то сила непереборної хіті. Опісля мій брат другий тіточний, теж Ромко мав на ймення, але Смішко писався, давав мені свою „Україну“, і я там біля Порохової вежі їздив „під рамою“. А знову ж вуйко мій, що теж мешкав біля Порохової вежі в тій же камениці НТШ, мав собаку безпородну, то й давав мені по неділях з нею бігати на Кайзервальд. Там ми досліджували потічок, який плив яром аж до дерев'яної церкви у Кривчицях, до залізниці доходили. Цікаво та й трішки тривожно незвідані романтичні місця відкривати. Нині „Шевченківський гай“ тото все позагороджував і бере гроші.
Ромчик в Черчі (1958)
02.07.2024