«Якось-то йдучи уночі…»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Якось-то йдучи уночі

Понад Невою... та йдучи

Міркую сам-таки з собою:

— Якби то, — думаю, — якби

Не похилилися раби...

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра! і був би брат!

А то... нема тепер нічого...

Ні Бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми, дотепні доїзжачі,

Хортів годуємо та плачем.

 

Отак-то я собі вночі,

Понад Невою ідучи,

Гарненько думав. І не бачу,

Що з того боку, мов із ями,

Очима лупа кошеня.

А то два ліхтаря горять

Коло апостольської брами.

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

«…Міркую сам-таки з собою». Із тим зачином мимоволі повертаємося до знаного: «Жити – значить мислити» або – «серцем жити» («Співають ідучи дівчата»). А з уточнювальним «сам-таки» – до теми самотності.

Здається, що «самотність» – не надто точний термін: «сам» – ще не значить «самотній»: «з собою» ж міркую. Інша річ, коли того невловного «себе» (зворотний займенник), до кого звертаємося, з ким міркуємо, бесідуємо, – немає: «Йду вже, без себе, однак, бо без тебе...» – з гумором торкається Авсоній, представник пізньої античності, тієї складної теми – другого «Я», з ким бесідуємо. З гумором, бо наприкінці епіграми: «Лиш повернувшись, цілість верну собі: до окрушинки / Все, що мого в мені, – йде в твої руки. Бувай» (та «цілість» – стає «порожнім місцем»).

Та коли серйозно, то справжня самотність – коли змовкає діалог із природою, з людьми, з собою. Коли ніде «анікогісінько», а попереду – «анічогісінько» («Минули літа молодії»), коли змовкає і той дивний співбесідник, той «друг внутрь себе» (Сковорода), з яким можна й помовчати на самоті... Справжня самотність – коли мовчанка стає обтяжливою. Коли голова хилиться додолу, та не від важких дум чи вельми поважних думок (як у Роденового «Мислителя»), а від тієї ледь не космічної, нестерпної для людини мовчанки, радше тихоти...

Знамените наше, неперекладне, «собі» («сяду собі...») – знак того, що людина хоча сама, та не самотня: вона – з собою, з тим дивним співбесідником, що всередині нашого єства... «Душе моя убогая, / Чого марне плачеш, / Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, / Хіба ти не чуєш людського плачу? / То глянь подивися; а я полечу...» Знову ж: чим є те «я», коли душа – полетить?.. Згадаймо принагідно перші рядки «Іліади»: «Душі славетних героїв навіки послав до Аїду / Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу / Псам і птахам».

Та коли й далі входитимем у проблеми того другого «Я», то, словами нашого мандрівного філософа, затягнемо себе хай і в цікаві, та в вельми «трудны думи»: «Пропадайте, думы трудны, / Города премноголюдны...» Інша річ – «умности Христовы, в коих сладостна дума»…

Не полюбляв і Шевченко трудних дум: «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя. / А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я...» (прозорий натяк на концепції Й.-Г. Фіхте щодо взаємозалежності «Я» і «не-Я»). Кобзаря вабили ті науки, де переважає естетичний аспект, «захват», як він про це – у листі до Б. Залеського: «Ботаніці й зоології потрібен захват... А цей захват набувається глибоким розумінням краси, безмежності, симетрії і гармонії в природі»...

Не полюбляв Шевченко трудних дум, але не були вони й «сладостні»: «Якби-то, – думаю, – якби / Не похилилися раби... / То не стояло б над Невою / Оцих осквернених палат! / Була б сестра і був би брат, / А то... нема тепер нічого... / Ні Бога навіть, ні півбога. / Псарі з псарятами царять, / А ми, дотепні доїжджачі, / Хортів годуємо та плачем». Якби-то... Скільки-то в нашій історії тих «Якби-то» – зітхань, які лише засвідчують безповоротність часу!..

«Міркую сам таки з собою...» Те «сам-таки» повертає нас тепер до таїни думання: де ж його «хата», що то за голос слів («слова і голос...») – слів, якими думаємо?.. («Або я знаю, що я думаю, поки не скажу?» – почув якось, проходячи, з розмови двох жінок)...

Складається враження, що Шевченкове думання – поетичне, яким було воно в Овідія: «Слово скажу, а воно – віршем одразу звучить» – згадує поет на вигнанні своє дитинство. Шевченко думав віршами. Думав – подумки, а поетичні фрази звучали в ньому. Як ото, заплющивши очі, бачимо картини, так, не проказуючи слів, – чуємо їх... А втім, може й озвучував їх, як це робили й античні, хтозна... Та як би там не було – думав постійно («йдучи уночі...»), думав, бо жив.

І тут згадуємо знамениту, дев’яту з першої книги, Горацієву сатиру, що починається так само, як і Шевченкова поезія. От лише наш поет ішов головною вулицею Петербурга вночі, а римський лірик – головною вулицею Рима вдень: «Йшов якось я по дорозі Святій (такий звичай у мене), / Й думку снував, про дрібницю якусь, увесь у тій мислі...» («дрібницями», з гумором, поет називав свої невеликі, але теж «трудні», бо вимагають великої праці, поетичні твори – оди).

Горацієву думку перервав якийсь настирливий причепа, Шевченкову – зорова омана: видалося, що то «Очима лупа кошеня, / «А то два ліхтарі горять / Коло апостольської брами. / Я схаменувся, осінивсь / Святим хрестом і тричі плюнув...» – маємо нагоду відчути Шевченків гумор: «апостольська брама» – і кошеня, що «лупа очима», а з ним – і простонародне: «...осінивсь / Святим хрестом і тричі плюнув...» Горацій через того причепу втратив нитку свого думання. Шевченко – далі почав снувати: «Та й знову думать заходивсь / Про те ж таки, що й перше думав»...

Кожен найчастіше повертається до чогось свого, що йому близьке, в чому він «компетентний». Шевченко – до найболючішого, до невеселої долі України. Наш Кобзар стосовно себе міг би сказати словами Сковороди: «А мні одна только в світі дума, / А мні одно только не йдет с ума».

От лиш у Сковороди тією думою було «как бы умерты мні не без ума»; цього ж і Горацій просив для себе в оді до Аполлона. У Шевченка ж те «одне» – дума про долю України: «Мені однаково...» Все однаково, однаковісінько... «Та неоднаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять... / Ох, неоднаково мені»...

Важливим, зауважмо, є у Шевченка оте «йдучи...» Важливим було воно й для античних: рух тіла товаришував у них рухові думки; одне було стимулом для другого: «Можна лише подивуватись, як то усілякі рухи тіла розворушують душу» – Пліній Молодший (душу, отже думку). Одне слово, дивитись (ідучи) – і бачити... Хтось, «ідучи понад Невою», минаючи Зимовий та інші палаци, пішов би собі бездумно далі, «тіло без душі» (corpus sine pectore).

Шевченко ж дививсь – і бачив. Як і в іншій, цього ж місяця й року (листопад, 1860) писаній поезії «О люди! Люди небораки!»): «Вночі і ожеледь, і мряка, / І сніг, і холод. І Нева / Тихесенько кудись несла / Тоненьку кригу попід мостом. / А я, отож таки вночі, / Іду та кашляю йдучи. Дивлюсь...»

І знову ж там, у Петербурзі, впала поетові в вічі така промовиста, коли йдеться про приниження людської гідності, вулична сценка: «Дивлюсь: неначе ті ягнята, / Ідуть задрипані дівчата, / А дід (сердешний інвалід) / За ними гнеться, шкандибає, / Мов у кошару заганяє / Чужу худобу. Де ж той світ?! / І де та правда?! / Горе! Горе! / Ненагодованих і голих / Женуть (последний долг отдать), / Женуть до матері байстрят / Дівчаточок, як ту отару...»

Впала та сценка в вічі – й у душу запала. Бо йдеться про те, що вражало поета найболючіше, про зневагу до людської гідності. Саме восени шістдесятого року труну з тілом удови Миколи І було виставлено в Петропавлівському соборі. А щоби показати велелюдність «народної скорботи», до цього заходу залучали й вихованок дитячих притулків «відомства імператриці Марії», опікункою якого й була покійна імператриця, «матір байстрят» («сердешний інвалід» – колишній вояка).

Бачив Шевченко, йдучи, бачимо й ми – темний, з відблисками тонкої криги, плин холодної Неви. Бачимо, як іде наш Кобзар нічним Петербургом. Іде, покашлюючи, вже тяжко недужий... Іде, заглиблений не у щось своє – у людське. Співчуває, але – й подиву, гніву не втримує у рядках, що звучать як епіграф до цієї поезії: «О люди! люди небораки! / Нащо здалися вам царі? / Нащо здалися вам псарі? / Ви ж таки люди, не собаки!»...

Образом спопеляючого космічного вогню закінчується поезія: повинна, врешті, бути правда на землі, інакше «сонце стане / І осквернéну землю спалить»... Спалить, бо воно – «сонце правди», «святої правди». Наче передбачення (сьогодні – це науковий прогноз) сумного кінця нашої планети. Або – відлуння Гіппократової сентенції: «Що не лікують ліки, те лікує залізо, що не лікує залізо, те лікує вогонь...»