На ранок після такої довгої доби я дозволив собі поспати трохи довше. Коли воюєш у 21 столітті технологіями цього століття, то замість новин у фб можеш собі дозволити черпати новини безпосередньо з місця події. Й оце заглядаю я в робочу групу – а там повідомлення “пі@дари зайшли у бліндаж”. Думаю оце “ну не може ж це бути наш бліндаж, той що Жмур”, а з іншого боку думки “так а якщо це якийсь ближній до дороги бліндаж, то це взагалі катастрофа”. З отакими роздумами заходжу я у стрім, на якому бачу, що в бліндажі таки хтось лазить – і це явно не наші. Питань у голові мільйон, але найголовніші з них – “що, бля, відбулось” і “що тепер робити!?” Поки я намагався дати на них відповідь, в ефірі почув, що прийнято рішення штурмувати “Жмура” вже, допоки ворог не встиг закріпитись і підтягнути резерви. Штурм мав здійснюватись силами новоприбулого військового формування і нашими рівнянами, котрі поміняли нас учора. Якщо пригадати мої попередні розповіді про наші штурмові дії, то отакий спонтанний штурм не дуже вписується у звичну концепцію ведення бою.
старший лейтенант ЗСУ, командир 2 взводу роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла
Я затамував подих і втупився в екран. Група Дєда у складі Гадюки, Дири, Денчика, Хохла, ну і, власне Дєда рухалась посадкою ближче до правого краю, по лівому флангу мали просуватися бійці новоприбулого підрозділу. Що відбулось далі, не налазить на голову ні з точки зору доцільності таких дій, ні з точки зору результату цієї авантюри. Бійці новоприбулого підрозділу в повний зріст ішли – так, саме йшли з гордо піднятими головами і автоматами – по лівому флангу посадки, але не посадкою, а поруч із нею, тобто фактично полем. При цьому панове примудрились подавити вогнем противника, що вів оборону з виходу з бліндажа. Нагадаю, що обороняти “Жмур” – діло не дуже зручне, бо в бліндаж є всього один вхід, він же і вихід, і він же єдино можлива вогнева точка. От саме у напрямку цього виходу і вели вогонь колеги з новоприбулого підрозділу. У цей час група Дєда рухалася згідно з попереднім планом, періодично ведучи вогонь по супротивникові, який знаходився назовні від бліндажа. Іншими словами, одна група виконувала попередньо поставлену задачу за класикою ведення штурмових дій, обережно просуваючись посадкою, інша ж група авантюрним нальотом намагалася досягнути тієї ж мети. Результат перевершив усі очікування: ворог просто втік зі займаних позицій. Моєму здивуванню, як і, зрештою, моїй радості не було меж. Це, знаєте, як загубити щось вкрай цінне, а потім знайти неушкодженим.
Посадка. Скрін відео з дрона
Проте залишалося запитання, то що ж у біса відбулось і що робимо далі. Виявилось, що мала місце звична армійська недокомунікація. Тобто позиції то ми передали, а от панове, котрі туди зайшли, не могли похвалитися злагодженістю і бойовим досвідом. Як наслідок, поставили недосвідчених бійців і не донесли важливості цієї позиції для загальної ситуації у цій зоні. Після ворожого артобстрілу бійці просто вирішили змінити місце, бо “Жмур” видався їм не найкращим прихистком.
Ще однією неприємною новиною того дня були невдалі штурмові дії новоприбулого підрозділу – їм не вдалось ані просунутися на якусь значну відстань, ані закріпитися бодай десь попереду “Жмура”. Таким чином, за результатами цього драматичного дня ми не втратили позицію, але і не просунулись ані на метр.
Було прийнято компромісне рішення, що позицію далі утримує наш підрозділ, бійці ж підрозділу новоприбулого нам у цьому допомагають. Наступного дня випадало моє чергування, а отже я повертався на “Жмур”.
Наші позиції поблизу Бахмута. Скрін з відео Олександра Ябчанки
Перед виходом на позиції ми, як звикло, заїхали на КСП. Ситуація на “Жмурі” й околицях була дуже напруженою, але контрольованою. Перекладаючи на побутову мову, це означає, що ворог невпинно криє артою і штурмує наші позиції. Причому атакує як фронтально, йдучи у лобові атаки, так і намагається обійти нашу посадку полем через накопані у ньому траншеї. Лише на “Жмур” попередньої доби ворог здійснив 8 атак, не менше разів він штурмував траншеї в полі ліворуч від бліндажа. То був початок квітня, коли Генштаб фіксував близько 60 боєзіткнень на добу – четвертина з тих атак відбувалася на “Жмурі” та навколишніх полях. Така інтенсивність бойових дій призводила до шалених втрат ворога на цій ділянці, але, на жаль, і ми зазнавали втрат. Переважно це були контузії й легкі осколкові поранення, проте люди невпинно вибували зі строю. На КСП ми проговорили плани на найближчий час і розподілили обов’язки. Мені того разу випало командувати обороною “Жмура” безпосередньо на самій позиції.
Взагалі поняття “командувати” у нас доволі багатогранне. По-перше, якщо ти чимсь командуєш, то маєш бути у процесі не менше, аніж ті, котрими ти командуєш. Історій, аби хто дав наказ і самоусунувся від його виконання, я в батальйоні не пам’ятаю. Процедура командування може бути дистанційною і безпосередньо на полі бою. У нашому випадку функції були розподілені таким чином. Філя командує з КСП, забезпечуючи ситуаційну обізнаність щодо місця ведення бойових дій і навколо, забезпечує координацію зі всіма, хто потрібен для ведення бойових дій (аеророзвідка, артилерія, сусідні підрозділи), ну і безпосередньо даючи команди мені щодо ведення бою. Моє завдання було куди простішим – мені треба було, аби оті Філині накази втілювались у практичні дії.
Олександр Ябчанка веде відеозйомку на позиції. Скрін
“З бліндажу не вилазь, командуй роботою на місці”, – сказав перед виїздом з КСП Філя. “Звісно, братан”, – відповів я, розуміючи, що трішки лукавлю командиру і другу. Філя, вочевидь, це теж розумів, бо військова наука, що командир намагається залишатись у відносній безпеці, аби підлеглі не “посипались” у разі його загибелі, суперечить традиції батальйону, коли командир веде за собою. Та і рація з бліндажа погано ловила, а отже вилазити – то було цілком виправдано, так би мовити, “з необхідності”.
Зайшовши на “Жмур”, я познайомився з приданим підрозділом, розподілив ролі в обороні позиції і запропонував продовжити копати другий вихід з бліндажа. Він був потрібен на випадок, якщо ворогу вдасться перекрити наш основний вхід, щоб мати змогу вийти з бліндажу для ведення оборони позиції. Почали ми цю роботу одразу, як закріпилися на “Жмурі”, просто справа то доволі “напряжна”, бо ж копати треба у посадці, а посадка – то ліс, а ґрунт у лісі пронизаний корінням. Отак ми помаленьку і рили траншею, яка за декілька тижнів урятує нам життя. Отож я хлопцям запропонував просту формулу: або відбиваємо штурм, або копаємо траншею, яка у випадку успішного для противника штурму може стати нашою рятівною паличною. Хлопці радо згодились – і я пишу це не для гарного слівця. Ну, по-перше, я таки запропонував, а не наказав, хоча формально (та й неформально) був командиром на цій позиції. Іншими словами, мій стиль командування – то не змусити підлеглих робити те, що я хочу, а обґрунтувати їм робити те, що нам усім потрібно.
Робота наша виглядала як завжди: “пташки” в небі відслідковували переміщення вагнерівців, туди “насипала” арта; коли рештки їхньої штурмової групи доходили на відстань метрів сто до бліндажа, ми вискакували назовні, займали свої позиції й кожен вів вогонь у напрямку противника. Взаємодія у нас була пречудова, бо я отримував усю необхідну інформацію від Філі, а хлопці поруч виявились і здібні до розуміння, і напрочуд сміливі, та ще й працьовиті. Бували випадки, коли вони вибігали з бліндажа, навіть не дочекавшись моєї команди, бо чули в рацію оце Філіне “пі@ари почали рух у ваш бік”. Дехто з товариства вже мав бойовий досвід, у декого ж це був перший бойовий вихід, проте суттєвої різниці я не відчув. А от що я відчував сильно – то здивування. Перших години три вони періодично перепитували, чи наша “пташка” в небі. Я відповідав ствердно – бо де ж їй ще бути, як не в небі. На раз п’ятий я таки поцікавився, чому постійно перепитують. На що отримав аргументовну відповідь: “Ну, в дрона потрібно змінювати батарею, зрештою, дрони часто збивають – я ж не знаю, як справа з вашим дроном”. Тоді я пояснив, що у нас літає декілька екіпажів, коли один іде на перезарядку, інший уже над позицією, і що втрата дрона не є причиною, аби не літати, бо кожна з груп пілотів має дрон запасний, а як треба, то й ще підвезуть. “Оце ви заряжені”, – відреагував боєць на моє пояснення і поставив логічне питання: “А звідки у вас то все?“ “Від волонтерів”, – відповів я. І розказав, що найкорисніше, що я роблю на цій війні – це “жебраю в інтересах підрозділу, так що, панове, я – висококласний професійний жебрак”. Ми дружно поржали з такої фаховості, як розпочався черговий штурм. Результат мало чим відрізнявся від штурмів попередніх. Щоправда, те, що мені здавалось уже звичною роботою, хлопці робили з завзяттям і навіть захопленням – створювалося враження, що постійні обстріли нашої позиції ворожою артилерією їх мало цікавили, бо вони потрапили у конфігурацію бойових дій, де можливий ризик для життя незрівнянно нижчий, аніж ймовірність завдати ворогу ураження. Кожна така лобова атака обходилась вагнерівцям у декількох убитих, а якщо додати до цього їхні втрати на підході й у відступі, то кожен м’ясний штурм – то мінімум мінус десять ворогів. “Та ми б з вами воювали так усю війну”, – казали мені хлопці, незважаючи на те, що ми знаходились по кістки в болоті, під постійними обстрілами і відбивали періодичні штурми. Філя був явно задоволений нашою роботою і написав у своєму твіттері пост наступного змісту: “Всі, хто знають Саню Ябчанку, знайте – він рекс пі@єц. Сьогодні так вагнерів розносив”. Я усього цього ще не знав, бо ж на “Жмурі” нема інтернету, тому коли нас поміняла наступна зміна, настрій мій був радісний, але я геть не давав собі звіту, що ми от прямо круто відпрацювали. Для мене це була така ж робота, як попереднього разу під командуванням Льохи “Кліща”, з тією лише різницею, що функцію Льохи того разу виконував я.
По поверненню на КСП ми зустрілися з Філею і Маляром. І от тут я дещо навіть зніяковів, бо Маляр сказав, що так, як нині, не хвилювався вже давно. Тоді я пригадав собі отой перший штурм “Жмура”, який спостерігав з коптера і хвилювався так, як жодного разу в самому бліндажі. У той вечір я отримав свою першу нагороду “За досягнення у військовій службі”, проте досягнень ніяких би не було, якби не люди, що оточували мене тоді, оточують зараз і, маю велику надію, оточуватимуть до глибокої старості!
20.02.2024