Відбувалось усе це якраз після березневих снігопадів. Знаєте, то ота “найкраща” пора, коли в тебе все ще зима, бо ж на полях іще лежить сніг, – але вже весна, що більше нагадує пізню осінь, бо під ногами болото, а в окопах води подекуди по пояс. Тобто поки дійдеш до позицій, то будеш по пояс мокрий, а тобі ще хтозна скільки воювати. І тут зі мною сталось маленьке побутове диво. У сусідній кімнаті висіла нижня частина костюму хімзахисту. То такі собі гумові кальсони, тільки не під одяг, а поверх, висотою попід самі груди. На КСП мені люб’язно дозволили ті кальсони взяти, і більшої удачі на той вечір годі було і сподіватись. Вдягнувши хімзахист поверх одягу, я накинув розгрузку і бронік – і, як би сказав мій дідо у такому випадку, “став кум королю і сват міністру”.
старший лейтенант ЗСУ, командир 2 взводу роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла
Ми висунулися з КСП, як уже стемніло. Доїхали на спартані до місця висадки, швиденько вигрузились і пішки попрямували на наші позиції. Рухалися спочатку полем, а далі траншеєю, бо у траншеї шанси вижити набагато вищі, адже осколки, що розлітаються від розриву міни, летять поверху. Зате є зворотний бік руху траншеєю – це вода, що туди стікає з талого снігу, і болото як наслідок такої кількості води. Отак і рухаєшся до позицій, змінюючи небезпечне для руху поле на безпечнішу, але неприємну і важкопрохідну траншею, подекуди пробираючись по пояс у воді і в’язнучи у болоті. Єдине, що тішило у цій ситуації, – то це одягнутий поверх одягу хімзахист. Позицій, де можна було заночувати, було дві: “Грязь” і “Связь”. “Грязь” – то бліндаж по кісточки в болоті, зате доволі просторий, “Связь” – бліндажик маленький, зате сухіший, а ще на “Связі” був старлінк, що давало змогу подекуди навіть конектитись на заняття з філософії. Того вечора було не до філософії, ми зайнялися приготуваннями до завтрашнього виходу і вляглися поспати бодай на пару годин.
Вдосвіта наші пілоти вже облітали простір навколо “Жмура” – активності противника вони не спостерігали. Це обнадіювало, проте не давало жодних гарантій на те, що у бліндажі немає ваґнерівців. Біля сьомої ранку група у складі Кліща, Тьомича, Борчика, Білого і мене висунулась посадкою у бойовому порядку до позиції “Жмур”. Рухалися двійками, у першій двійці, всупереч воєнному ділу, йшов командир взводу Кліщ і Тьомич, далі ми з Білим, замикав Борчик.
Чому я кажу, що наші дії суперечили класичному уявленню про рух групи. Бо командир мусить іти всередині групи, але аж ніяк не попереду. Зрештою, чував я і про випадки, коли командири взводів керують групою, так би мовити, дистанційно. Відмінною рисою батальйону “Вовки Да Вінчі” є те, що командир не віддає накази, а веде за собою. Це ще неодноразово врятує і наші позиції, і, зрештою, наші життя. Сумарно за результатами півторамісячного перебування нашого бату на тій ділянці ми загубили 21 бійця загиблими. Ворог натомість лише на цій ділянці за цей час втратив, за скромними підрахунками, десь зо 5 сотень (біля 500)!!! Одна з причин такого розгромного рахунку – те, що командир, який безпосередньо на полі бою, і обізнаний краще, і керує вміліше, і на дурницю людей не посилатиме, бо йде туди, куди посилає сам. Та й загалом з суто морально-етичної точки зору, дії такі і повагу викликають, і упевненість у діях підлеглих. Проте зворотною стороною такої шляхетної поведінки є ризик загинути самому. Тому я з жахом спостерігаю, як Філя (командир роти) періодично бігає поруч з нами по передових позиціях – разом з тим, коли Філя на позиціях, то ми маєм плюс до бойового духу. І це я кажу про командира роти – командир же взводу (той, що Кліщ) з нами на позиціях просто завжди. Така традиція у батальйоні – традиція, яку сповідував і сам командир батальйону Дмитро Коцюбайло з позивним Да Вінчі. Ота ціна наших порівняно невеликих втрат – це життя тих, хто веде нас у бій.
На “Жмурі”, окрім трупів росіян, не виявилося нікого, що нас цілком влаштовувало. Не влаштовувало це, вочевидь, росіян живих, котрі помітили наш маневр у своєму дроні й відкрили шквальний вогонь по “Жмуру”. Нас їхній вогонь не те, щоб дуже тішив, але і загрози смертельної не становив, оскільки бліндаж надійно захищав від осколків і навіть тримав пряме попадання зверху. А от виходити з бліндажа бажання не було ані найменшого, бо при такій інтенсивності вогню більше шансів отримати поранення, аніж не отримати. Дуже глючне відчуття, коли яма в землі, перекрита брусами, сприймається тобою як зона комфорту, незважаючи на те, що у тій зоні зимно, мокро, болота по кісточки, та ще й чотири рускі жмури поруч. Проте виходити таки довелось, бо після артпідготовки противник вирішив нас зі “Жмура” вибити.
Про їхнє переміщення ми знали завчасно, бо “очі” в небі висіли постійно, наводячи арту на виявлених вагнерівців і даючи нам чітке розуміння щодо кількості ворогів і їхнього точного місцезнаходження. Це давало змогу покидати бліндаж лише тоді, коли противник уже був на відстані від нас біля сотні метрів. Часу цілком вистачало, аби зайняти позиції назовні й почати вести вогонь по противнику. Переважно ми навіть не бачили ціль, але точно знали, що вона там є. А шість автоматів, що неспішно ведуть вогонь у потрібному напрямку, – то на порядок потужніше за групу піхоти, котра по двоє намагається до нас наблизитись. Того дня нас штурмували разів зо сім з одним і тим самим результатом: ми розбивали їх на підході спочатку артою, а потім зі стрілецької зброї, а коли вони починали відходити, то ми їм ще “насипали” вслід. Іноді їм вдавалося наблизитися навіть на відстань візуального контакту, проте результат був незмінним. Але оті вискакування зі “Жмура” і для нас не минали безслідно, адже ворог не припиняв обстрілювати позицію, навіть коли його штурмовики були у безпосередній близькості від нас. Іншими словами, супротивникові було цілковито наплювати на ризик ураження своєї штурмової групи, аби тільки знищити нас. Таким чином, міни калібром 120 мм періодично “ляпали” у безпосередній близькості від нас, але оскільки ми вели вогонь з лежачого положення, осколки розлітались над нашими головами, проте вибухова хвиля таки давалася взнаки навіть за наявності в усіх активних навушників. Навушники на війні – то не лише інструмент, аби не контузило, то ще і більші шанси залишитися живим, бо навіть після такої кількості прильотів ми були у цілком функціональному стані.
Так пройшов цей довгий день, за результатами якого ми втримали позицію, завдали ворогу відчутних втрат і залишились живими й відносно неушкодженими. Але це була лише перша частина завдання на сьогодні – нас ще очікувала евакуація побратимів, котрі загинули вчора. На самій позиції нас змінили рівняни (побратими з третього взводу нашої роти “Гонор”), ми ж мали доставили тіла загиблих побратимів спочатку до “Жмура”, а далі ношами аж до точки евакуації. Чому я кажу “аж”, бо то були чи не найважчі метри у моєму житті. Знаєте оте відчуття, коли мусиш щось робити, а руки відмовляються слухатись. “Три-чотири, взяли”, – і ти вже біжиш по болоту вперемішку з учорашнім снігом, біжиш, бо як тільки супротивник виявить переміщення групи (так-так, у них теж є дрони з теплаками), то почне вести по нам прицільний вогонь з арти. На останні метрів триста нас уже просто не вистачило – ми буквально завалились у дальній бліндаж і попросили побратимів, котрі були там, донести тіла до місця евакуації.
Завантажуватись у спартан потрібно так само швидко, як і розвантажуватись, адже ймовірність прильоту артилерії чи ПТУРа вкрай висока. Це, мабуть, останнє, на що у нас залишилися сили. Коли ми приплентались на КСП, то нас чекали обнадійливі новини про те, що на завтра плануються штурмові дії новоприбулим підрозділом з метою відкинути ворога ще далі від дороги. Оскільки підрозділ штурмуватиме ворога від наших передових позицій, то і позиції ці логічно буде передати у зону відповідальності новоприбулих. Іншими словами, з учорашньої доби випливали два висновки: перший – наша пригода на “Жмурі” добігає кінця, другий – пригоди останньої доби були не даремними. А коли втрачаєш друзів і сам ризикуєш не повернутись, то усвідомлення, що робиш не марну справу, дуже допомагає не з’їхати з глузду.
13.02.2024