Ми живемо в одному і тому самому світі, але спостерігаємо цей світ різними очима, звідси і різний світогляд у різних спостерігачів. Сьогодні в суспільстві непроста дискусія щодо мобілізації між людьми з різними світоглядами, бо одні бачать війну з окопу, інші ж бачать її опосередковано. Більше того, наш власний світогляд – то не константа, а змінна. От і мій світогляд змінився за останній десяток років.
Тому я б хотів подискутувати з людиною з іншим світоглядом – зі собою 12-річної давнини. Отже, учасники дискусії: Олександр з позивним Ябчанка, старший лейтенант ЗСУ, командир 2 взводу роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вінчі” імені Дмитра Коцюбайла; інший учасник – також Ябчанка Олександр, тільки 12-річної давнини, що живе у наш час, лікар-педіатр, асистент кафедри педіатрії, окрім того організатор запальних вечірок у горах.
Ябчанка Олександр: Привіт, нумо знайомитись. Я – лікар педіатр, а ще організатор фестивалю електронної музики у зимових Карпатах.
Олександр з позивним Ябчанка: Бажаю здоров’я. Я – лікар-педіатр, командир піхотного штурмового взводу.
Ябчанка Олександр: Дозволь запитання.
Олександр з позивним Ябчанка: Звісно, питай.
Ябчанка Олександр: Я лікую дітей, а у вільний від роботи час організовую фестиваль електронної музики у засніжених горах. Усі зароблені гроші ми віддаємо на ЗСУ, але нерідко чуємо дорікання про те, що забави не на часі, бо ж війна. От я і хотів почути твою думку, чи це норм?
Олександр з позивним Ябчанка: Звісно, я відповім тобі на запитання. Але дозволь поцікавитись перед тим – що ти думаєш з цього приводу?
Ябчанка Олександр: Ну, я собі думаю так – час зараз вкрай непростий, тому кожен має добре робити свою роботу і в міру можливості допомагати як силам оборони, так і одне одному. Кажуть, я непоганий дитячий лікар і непоганий викладач педіатрії. Окрім того, організовуючи дозвілля, я допомагаю людям відпочити від непростої реальності, зароблені ж кошти віддаю на Сили оборони на нашу перемогу. Мені здається, що це справедливо. Натомість мені закидають, що несправедливо, коли одні сидять у окопах по коліна в болоті, а інші гасяться на дискотеках.
Олександр з позивним Ябчанка: Знаєш, коли я сидів у болоті, то не думав про те, що несправедливо, що зараз хтось танцює у клубі. Навпаки, я думав про те, що своїми діями даю можливість комусь жити нормальним життям, у тому числі й ходити на дискотеки. Тим більше, якщо у мене над головою висить мавік, куплений на зібрані тобою гроші. Для мене несправедливо було б програти у цій війні.
Ябчанка Олександр: Я тобі вдячний за відповідь. А ще принагідно дякую, що ми відбились від русні, і за те, що можу почуватись безпечно у власній країні.
Олександр з позивним Ябчанка: А чи ти певен, що відбились?
Ябчанка Олександр: Ні, ну звісно, я розумію, що війна триває. Але мені здається, що найстрашніше вже позаду.
Олександр з позивним Ябчанка: На жаль, я думаю, що тобі так лише здається. Бо від того часу принципово не змінилося нічого. Є ворог, російська федерація, ціллю якого і далі залишається знищення української державності. Там, де цей ворог стає владою, тобто на окупованих територіях, настає пекло. Те, що вони там роблять, – за визначенням геноцид. Сумним прикладом є Ірпінь, Буча, Бородянка і, на жаль, багато інших місць України. Що західніше вони просуватимуться, то більше звірітимуть, адже в їхньому збоченому уявленні що західніше, то більше “нацистів”. Тому, боюсь, якщо ми програємо, то найстрашніше ще попереду.
Ябчанка Олександр: А ти припускаєш, що ми можемо програти?
Олександр з позивним Ябчанка: Ну, посуди сам. 24 лютого 2022 року в Україну вторглося угруповання кількістю 180 тисяч. Нині на нашій території їх понад 400 тис. У них мобілізаційний ресурс в рази більший за наш, і наш ворог набагато менш чутливий до людських втрат.
Ябчанка Олександр: Знаєш, я собі геть інакше уявляв ситуацію на фронті зараз. Бо ж я думав, що їхні елітні війська, оті 180 тисяч, ми вибили ще минулого року, техніку сучасну попалили, тепер там мобіки на старих танках, а їхня лінія оборони от-от посипиться.
Олександр з позивним Ябчанка: На жаль, друже, то ти собі лише так уявляєш. У війні таких масштабів вирішальне значення мають цифри і технології. Замість тих, кого ми вибили, вони відмобілізували свіже гарматне м’ясо – і жодних передумов, що то м’ясо у них скоро закінчиться, немає. Отже, за цим показником у них ресурсу на роки. Щодо техніки й озброєння, то тут процитую Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного: "Не можна недооцінювати Росію. Вона зазнала великих втрат і витратила багато боєприпасів. Але вона ще довго матиме перевагу в озброєнні, техніці, ракетах і боєприпасах. Її оборонна промисловість нарощує обсяги виробництва”. Джерело більш ніж авторитетне, чи не так?
Нагадаю, що ми на сьогодні цілком і повністю технічно й економічно залежимо від наших союзників. А де гарантія, що зі зміною влади, зокрема у США, ми матимемо чим воювати?
Ябчанка Олександр: Жорстко. Як думаєш, що нас очікує?
Олександр з позивним Ябчанка: Боюсь, що воюватимуть усі, й усі воюватимуть до кінця. Питання лише у тому, воюватимуть де і яким буде кінець.
Ябчанка Олександр: Звучить геть песимістично і дещо маніпулятивно. Ну що означає “всі”? Я педіатр, лікую дітей, з мене в окопі толку небагато. Та й, відверто кажучи, не дуже хочеться на фронт. Зрештою, це нормально – туди не хотіти.
Олександр з позивним Ябчанка: Так, цілком нормально. Але вибору, на жаль, немає. Давай я спробую пояснити сказане. Не забувай, що ота еліта, яка заходила минулого року, не самознищилась – її вибивали наші бійці ціною власного здоров’я, а нерідко й життя. Ми зазнали важких втрат за ці два роки. Так, з мого підрозділу із тих, що починали війну у 22-му, боєздатних залишилось не більше 30%. Це не означає, що всі загинули – більшість вибула через поранення. Та й серед тих 30% боєздатних, що залишились, важко знайти когось без поранення. У мене от уже третє. Я, звісно, повернусь, але поранення усе ж даються взнаки, та й вічно таланити не може – рано чи пізно при такій динаміці я теж вийду з ладу. По інших підрозділах, боюсь, ситуація не краща. Коли виб’ють нас, держава прийде по тебе. Звісно, ти можеш відпетляти, але в такому випадку нас буде ніким замінити, фронт посиплеться, а далі по тебе прийде вже інша держава – держава-агресор, держава-окупант. Я до того часу вже буду, скоріш за все, мертвим. І знаєш, що найжахливіше? Коли сюди зайде окупант, то живі заздритимуть мертвим.
Ябчанка Олександр: Страшні у тебе метафори.
Олександр з позивним Ябчанка: Жодних метафор – це історичний факт. Сто років тому півмільйонна армія українців повернулася додому після Першої світової війни. Повернулась озброєна, з бойовим досвідом – тільки от воювати їм не хотілось. З цілком зрозумілих причин: навоювались, втомились, нехай тепер інші воюють. Влада УНР як влада демократичної республіки вважала, що воювати за республіку мають добровольці, а хто не хоче, то може собі йти додому. От і порозходились вони по домах. Країну окупували більшовики. А горе-вояки, котрі розійшлись по домах, через півтора десятка років помирали з голоду, дехто їв власних дітей. Ти усвідомлюєш усю трагедію того, що відбулось? Відмовилися чинити організований опір у складі армії власної держави – нас окупувала держава-агресор і заморила голодом мільйони. Це нам урок, що не можна міняти гідність на безпеку, бо залишимось і без гідності, і без безпеки. До речі, нещодавно видання The Independent оприлюднило інформацію про те, що путін планував спричинити голод в Україні після окупації. Які дивні збіги, чи не так?
Ябчанка Олександр: Знаєш, коли ми вчили на уроках історії про Голодомор, я був упевнений, що “ніколи знову”. А тут ти намалював картину невідворотного кінця.
Олександр з позивним Ябчанка: Я не казав про невідворотність, а лише описав імовірний розвиток подій. І ймовірності ці залежать передусім від нас. Від кожного з нас. Нам потрібна загальна мобілізація. Я не про мобілізацію в окопи – точніше, не лише про окопи. Я про мобілізацію суспільства. Кожен в міру своїх можливостей, а нерідко і понад міру. Якщо можеш тримати зброю у руках – готуйся, бо з високою ймовірністю тобі таки доведеться нею воювати. Якщо кажеш, що ти економічний фронт – то воюй. Воюй на цьому фронті так, наче від цього залежить твоє життя, бо твоє життя таки від цього залежить. Що я маю на увазі: об’єднуйся з колегами по економічному фронту й обирайте, яку саме бригаду, ну, чи хоча би батальйон, ви забезпечуватимете всім необхідним. Мова саме про самоорганізацію шефства над підрозділами, позаяк само собою воно не зробиться. Це не просто донатити на ЗСУ – це самоорганізація і координація допомоги тому чи іншому бойовому підрозділу. Що технологічнішим буде підтримуваний вами батальйон, то вища ймовірність, що ми, бійці фронту окопного, не закінчимось – або закінчимось не так швидко, як без твоєї фінансової допомоги. Бо якщо ми закінчимось, то тобі доведеться змінювати фронт економічний на фронт окопний, а я б цього правда не хотів. І це стосується кожного громадянина нашої республіки. Ми повинні прокидатись і лягати з думкою про перемогу, тільки тоді матимемо шанс її здобути.
Зрозумій, ми зробили свій вибір 24 лютого 2022 року, коли обрали свободу і боротьбу, а не покірну капітуляцію. У той день я їхав до Києва і думав про те, яким буде кінець. Думав, що він настане у зруйнованому Києві чи десь у криївці в Карпатах, якщо вдасться вирватися з руїн окупованого міста. Зараз у нас є опція, про яку я тоді навіть боявся мріяти: кінець може бути в деокупованому Криму – наприклад, у Севастополі, під звуки електронної музики в чудовій компанії на молодіжному фестивалі. І це буде кінець росії.
Ябчанка Олександр: Слухай, не економічний фронт я не потягну, а от медиком би до вас пішов.
Олександр з позивним Ябчанка: Ну, тоді повтори такмед, і я тебе познайомлю з найкрутішою медичною службою на фронті “Ульф”.
28.01.2024