Замість свята

Замість свята. Сусідство і близькість як мистецький процес

Театральні фестивалі асоціюються з імпрезами, нагородами, представленням найкращих і найновіших вистав та часто слугують маркером успішності постановок. «Близькі незнайомі: Схід» – вже третя едиція фестивалю у місті Познані (Польща), що присвячена соціально-політичним і культурним контекстам сусідніх країн: у 2019-2020 рр. у фокусі була Україна, а у 2021 - Україна і Білорусь. В час, коли офіційна влада і частина громадян Польщі висловлюють негативні настрої щодо мігрантів з України і Білорусі, фестиваль стає полем перетину і близькості, взаємного пізнавання сусідів: «Незгода з насиллям поєднує наші країни – тому ми можемо вчитися одні в одних стратегій опору і, водночас, емпатії й чутливості», – зазначають організатори у програмному тексті.

Чимало театральних колективів відмовляються від «успішних» художніх форм на користь активізму, демократизації процесу і уваги до людей поряд. Цікаво, як такий підхід починає працювати у більш масових і масштабних подіях, що зазвичай наповнені атмосферою свята. Під керівництвом кураторки Аґати Сівяк (у 2019-2020 рр. також співкураторки Йоанни Віховської, яка у 2022 долучилась до програмного консультування української частини фестивалю) фестиваль «Близькі незнайомі» замість представлення «найкращих зразків» шукає способи налагодження справді близької, часом навіть тактильної, комунікації між різними середовищами і культурами. 22-26 вересня тут можна було відвідати запрошені та спеціально створені резиденційні проєкти, що висловлюють надію на створення «безпечного місця: дому, міста, країни, укриття» і не лише мріють про цю утопічну реальність в майбутньому, а й самі творять такі місця і середовища.

«Площа Свободи»,  фото: Марек Закшевський.

Перформативно-дослідницький процес «Площа Свободи», над яким під час резиденції працювали українська режисерка Роза Саркісян, польська драматургиня і кураторка Йоанна Віховська та особи з познанського квір-середовища, був презентований на площі біля Театру Польського впродовж усього фестивалю. Тут встановили невеличкий будиночок, дизайн якого розробили Кію Шаланкевич, з написом «Квір собі», що перегукується із гаслом «Народ собі» на будівлі Театру Польського. У будиночку і поряд з ним на площі впродовж фестивалю відбувалися різні активності та заходи: «Imaginary Ballroom» – перформанс і розмова про культуру ballroom, яку провели вогери Жасмин і Сіноа; «Queer Metamorfozy z Kiju S1E1» – інтерактивна інсталяція від Кію Шаланкевич; прем’єра квір-звукового пам’ятника майбутньому «In Your Ear» та розмова про квір-музику і dj-сет авторства masscry (Даріуша Ціхоша); «Національне читання квір-літератури», підготовлене за провідництва проф. УАМ Блажея Варкоцького та за участі, серед інших, актора і актриси Польського театру у Познані – Пьотра Домбровського і Барбари Красінської, а також квір-треш перформанс «Таємна сміттєва альтанка № se7en» у виконанні drag queens Бабці і Врони.

«Площа Свободи», фото: Марек Закшевський.

Активності в межах проєкту не мали на меті представлення мистецьких творів чи подій, які можна  відвідувати і споживати як культурний продукт, а діяли як простір зустрічі й знайомства з квір-культурою, в якому важливими засадами є безпека, свобода і взаємоприйняття. Роза Саркісян і Йоанна Віховська, які, у співпраці з консультанткою Домінікою Мондри, розробляли механізм процесу, запропонували відкриту структуру, в якій кожен, кожна і кожні з учасників/-ць вирішували як саме хочуть взяти участь і чим поділяться з публікою. Важливо, що проєкт не був поміщений у театрі, або іншій інституції,  яка б його гостила і надавала майданчик для висловлювання квір-осіб. Поширена модель створення мистецтва зі спільнотою часто позиціонує інституцію, або команду, що реалізовує проєкт, як покровителя, який запрошує ті чи інші спільноти представити себе та проговорити важливі для неї проблеми. Тут, уникаючи патерналістського підходу, самі представники квір-середовища виступили тими, хто запрошують у власний простір не тому, що потребують прийняття, а з готовності відкритись, дозволити всім бажаючим дізнатися про квір-культуру, що, здебільшого, існує в дуже закритих просторах і середовищах.

«Площа Свободи», фото: Марек Закшевський.

Інший проєкт, що був підготовлений в межах фестивалю – відеоінсталяція «Живе Білорусь», яку створила білоруська мисткиня й активістка Світлана Гайдальонак у співпраці з кураторкою соціально-мистецьких проєктів і драматургинею Пауліною Скорупською, оператором і режисером Пьотром (Пітольдом) Мацєєвським та скрипалькою і композиторкою Катажиною Клеббою. Тут мисткиня розповідає про свою участь у протестах в Білорусі, про загрозу обшуків, напруження і страх, що супроводжували її в рідній країні. Трансформована у мистецьку форму реальність, про яку ми начебто знаємо, але з якою не маємо прямого контакту, апелює тут до чутливості глядачів і загострює погляд.

«Крикуха. Stand up (for your rights) comedy», фото: Марек Закшевський.

Про політичну ситуацію в Білорусі, власну активістську та мистецьку діяльність також розповідала у моновиставі Яна Шостак. У копродукції з незалежним театром Комуна Варшава, мисткиня реалізувала постановку «Крикуха. Stand up (for your rights) comedy», в якій звертається до жанру стендапу, щоб розповісти про власні критичні стани, які переживає в полі активізму, де потреба дії та допомоги лише зростає, а покращення не настає. «Я використовую сатиру й чорний гумор, щоб дистанціюватися і отримати полегшення для себе та товаришок у цій сюрреалістичній ситуації» –  зазначає Яна Шостак. Та зберігати дистанцію мисткині вдається недовго – говорячи про необхідність активізму і недостатню увагу міжнародних організацій та ЗМІ до ситуації в Білорусі, перформерка постійно апелює до себе, власного досвіду і болю, оскільки займається організацією гуманітарної допомоги для переслідуваних та здійснює публічні акції в підтримку своєї країни (серед них, «Хвилина крику» – голосовий пам’ятник на підтримку ув’язнених і вбитих за протестну діяльність білорусів), але говорячи про власне виснаження і безпорадність все більше замикається в цих емоціях. Проговорюючи гострі і важливі теми, мисткиня входить у гнітючу психологічну форму, що радше вибудовує стіну між нею і публікою, замість утворювати мережу контакту та заангажованості. Тут нездатність трансформувати персональний болісний досвід у досвід перформативний спрацьовує проти мисткині – з позиції глядача складно увійти в цей досвід і розділити його з перформеркою.

«H-effect», фото: Марек Закшевський.

У співпраці українських режисера, драматурга Сашка Брами і продюсерки, дослідниці Марії Ясінської, скрипаля Остапа Манька із польським музикантом Вітольдом Олешаком, куратором Рафалом Зьомбкою та візуальним митцем Мареком Страшаком постав відеоконцерт «Пандемія.ua». Вихідним матеріалом до спільної роботи стали відеорепортажі про підпільні рейв-вечірки, що відбувалися у Львові під час локдауну. Ці відео є частиною мистецького проєкту «МИ», який у березні 2020 року розпочали Сашко Брама, Олена Апчел і Крістіна Головко, запросивши всіх бажаючих знімати відеощоденники свого життя під час карантину. В Україні проєкт «МИ» був презентований як серія документальних відеоробіт, а в майбутньому має бути перейти також у театральний формат. Натомість у події під час фестивалю, нарацію документального відео було трансформовано у художній візуально-музичний ряд, що переповідає не історію героїв і героїнь, а стан та атмосферу пандемічної реальності – апатія, потреба соціальних контактів, драйв і нудьга рейву, що стає способом ескапізму.

«H-effect», фото: Марек Закшевський.

Відвідувачі фестивалю також мали можливість взяти участь в аудіопрогулянці «Та прогулянка», яку під час попередньої едиції фестивалю, у 2020 р., створили українські митці Діма Левицький і Пьотр Армяновський (група Pic Pic), кураторка «Близьких незнайомих» Аґата Сівяк та композитор Патрик Ліхота. Слухаючи голос та аудіоряд в навушниках, публіка прямує вулицями Познані і через місто пізнає історії жінок, які тут досвідчують або досвідчили складні життєві ситуації: ось перехрестя, де на Алю напали, тому що вона квір особа, яка не ховається і відповідає на грубий оклик на вулиці; ось піцерія італійця з Верони – сюди приходить Ольга, вона мусить поновлювати документи, що дають право проживання і праці в Польщі, доводячи, що не порушує закон, не обманює систему, сплачує податки; а це супермаркет «Biedronka» – одне з місць де під час локдауну у 2020 році, коли були заборонено збиратися групами, люди протестували проти заборони абортів, утворюючи довжелезні черги до магазинів. Архітектура, написи на стінах, люди на вулицях, барельєфи розповідають історії, або ігнорують їх, віддзеркалюють життя одних мешканців і приховують інших. Придивляючись до публічного простору, читаючи його мову, можемо дізнаватися про людей, які живуть поряд нами: тих, хто гордо відповідають прийнятій нормативності і тих, хто до неї не може/не хоче припасуватися.

«H-effect», фото: Марек Закшевський.

Єдина вистава фестивалю, що була представлена на великій сцені Театру Польського – «H-effect», незалежна продукція організації «Арт Діалог» в режисурі Рози Саркісян. Драматургію вистави створили Йоанна Віховська і Роза Саркісян на основі текстів та імпровізацій акторів і актрис. У виставі грають Ярослав Гавянець, за освітою юрист, учасник бойових дій, Катерина Котлярова, документаторка військових злочинів та порушень прав людини, колишня воячка батальйону «Айдар», Роман Кривдик, актор, учасник бойових дій, Оксана Черкашина, актриса театру і кіно, Родіон Шуригін-Геркалов, художник костюмів і стиліст, ЛГБТ-активіст. Тут різні життєві досвіди і позиції учасників та учасниць щодо війни, свободи, боротьби за державу і за себе зіштовхуються в непростій конфронтації офіційного наративу і незручних реалій війни. В одній із сцен прапор України виступає ґвалтівником. Цю сцену грає актриса Оксана Черкашина, до якої потім буде спрямоване запитання: «Хто дав тобі право говорити про війну?». А може саме актриса, перебуваючи на сцені театру, здатна озвучити те, про що самі військовики говорять тільки пошепки наприкінці вистави: «на війні 30% небойових втрат, на війні є самогубства, які реєструють як бойові втрати, на війні ґвалтують жінок будь якого віку». Може, почувши Родіона Шуригіна-Геркалова, який з дитинства відстоює себе в гетеронормативному суспільстві й запитує: «Ти вийдеш на Майдан, якщо мене вб’ють?», ми звернемо увагу, що для когось боротьба за права і свободи триває все життя. А якщо кіборг Ярослав Гавянець, який брав участь в обороні Донецького аеропорту і перебував у полоні, відмовляється бути героєм в очах своєї доньки, привидом, що спонукає «стати збройно проти моря мук і край покласти їм борнею», чи будемо ми готові переглянути героїчно-патріотичну риторику, якою наповнений медійний простір?

«Укриття», фото: Марек Закшевський.

Чуттєвий та інтимний перформанс «Укриття» розробила для фестивалю українська мисткиня Вікторія Миронюк у співпраці  з художницею Ольгою Склярською і актрисою Театру Польського Корнелією Травковською. «Що для нас найважливіше, що ми хочемо забрати зі собою, коли зовнішньому світу загрожує катастрофа?», – запитує авторка проєкту. До найсокровенніших моментів з минулого, що стають нашими життєвими амулетами, повертає відвідувачів і відвідувачок ритуал у невеликій «халабуді», як ті, з дитинства, споруджені зі стільців і покривал. Наодинці з Корнелією Травковською, яка проводить гостя або гостю власним минулим і пропонує поділитись із нею своїми історіями й переживаннями, що допомагають в моменти непевності. Прості дії – миття рук, вдихання аромату, розмова – стають тут магічними знаряддями, які наповнюють спокоєм і дають надію, що все якось буде. Замість того, щоб створювати «мистецький продукт», Вікторія Миронюк зосереджується на тому, що відбувається з людиною, яка приходить в «Укриття», як вона почувається і як дати їй шматочок безпеки.

«Укриття», фото: Марек Закшевський.

У таких мистецьких практиках, як згадані вище проєкти Вікторії Миронюк та Рози Саркісян і Йоанни Віховської, авторки і автори відважно відкидають успіх та «художню якість» як критерії і цілі роботи. Вони використовують перформативний простір як такий, що має потенціал нетипової взаємодії людей, яка за інших обставин може ніколи не відбутись. Готовність театрального фестивалю стимулювати подібні практики засвідчує новий поворот, який нам ще потрібно окреслити і назвати. Це не мистецтво зі спільнотою і не перформативний спосіб існування в театрі, тут комунікація між учасниками події відбувається на засадах не співпраці – а зустрічі, не тривалого процесу взаємопізнання – а цінності моменту і контакту, навіть випадкового (на приклад, у публічному просторі). Замість повторного проговорювання травми, мисткині пропонують листок подорожника – простий, але дієвий лік – щоб до тої травми прикласти, бо часом нам потрібно просто відчути себе в безпеці.