Образ Вінстона Черчилля залишається одним із найпривабливіших образів епохи російсько-українського протистояння. Хоробрий політик, який не побоявся не тільки виклику Адольфа Гітлера, а й був готовий чесно розмовляти зі співвітчизниками про всі ті страждання й жертви, які пов'язані з війною, Черчилль залишається важливим прикладом політичного діяча, здатного на вчинок і готового до відповідальності.
Проте варто пам'ятати, що політичний феномен Черчилля як одного з лідерів вільного світу та беззаперечного лідера британців часів Другої світової війни пов'язаний ще з однією важливою політичною особливістю – національним прагненням до єдності. Ба, більше – якби не це прагнення, Черчилль навряд би взагалі відіграв ту історичну роль, для якої його обрала епоха.
На початку Другої світової війни консерватори мали беззаперечну більшість у Палаті громад і вважали очільника уряду Невіла Чемберлена своїм справжнім лідером. Чемберлен відмовився від посади очільника уряду тільки з однієї причини: він не мав можливості очолити уряд національної єдності. А лорд Галіфакс, ще один популярний лідер консерваторів, не бажав очолити цей уряд, бо шукав шляхи до переговорів, а не до продовження війни з нацистами.
Так що Черчилль прийшов на Даунінґ-стріт не як національний лідер, а як символ національного компромісу. Національним лідером його зробила національна єдність. І що парадоксально – на першому етапі війни затятість Черчилля підтримував радше лідер лейбористів Клемент Еттлі, повоєнний очільник уряду, ніж міністри-консерватори. Для того, щоб сер Вінстон став беззаперечним лідером власної партії, знадобився час.
Саме тому нам варто зрозуміти, що національна єдність під час випробувань – це не гасла і звернення до громадян, а правильно побудовані інституції. Саме така правильна побудова й дозволяє владі часів війни уникнути найбільшого ризику – втрати довіри. Довга війна обов'язково «зʼїдає» цю довіру – це закон історії. Суспільство передбачувано втомлюється, починає шукати винних у тому, що події не розгортаються за тим чи іншим фантастичним сценарієм. Ну і вибори – ті самі вибори, які є абсолютно недоречними у час війни. Ми, з одного боку, маємо очевидний суспільний консенсус щодо недоцільності їхнього проведення, а з іншого у нас не можуть не виникати підозри, що якби вибори пройшли вже сьогодні, країною почали б керувати більш ефективні урядовці. Й вони вже точно сприяли б розвитку ситуації у правильний бік.
То що ж робити в такій ситуації? Правильно – єднатися.
Коли я виступаю з цим твердженням, то обов'язково наражаюся на критичні оцінки з боку дуже різних людей. Прихильники влади передбачувано не бачать необхідності ділитися відповідальністю з опозицією й навпаки. Але чи дійсно ви вважаєте, що прихильники британських консерваторів були у захваті від того, що заступником голови уряду Його Величності був лейборист? А зараз до уряду, переформатованого ізраїльським прем'єр-міністром Беньяміном Нетаньягу після нападу терористів з ХАМАС, увійшли політики, які присвятили останні роки краху політичної карʼєри прем'єра. Ба, більше – жоден із них, здається, не має сумнівів у тому, що після війни карʼєра Нетаньягу має закінчитися. І що з цього? А нічого. Бо коли мова йде про збереження нації, значення має тільки нація.
Своїм впертим ігноруванням необхідності інституювання національної єдності ми робимо погану послугу самим собі. Бо мимоволі переконуємо і власних громадян, і своїх союзників, що нічого екзистенційного не відбувається – а відбувається, факт, бо ми з вами живемо у безжальну епоху «остаточного вирішення українського питання» й маємо цьому зловісному плану протистояти. Ну й питання легітимності й довіри, яке обовʼязково постане, – його треба вирішувати вже вчора.
Як має виглядати таке інституювання, можна обговорювати. Розширення складу РНБО, формування військового кабінету, переформатування уряду – може бути чимало варіантів. Але головне – щоб напередодні нових непростих випробувань ми мали ефективне, професійне і єдине керівництво воюючою країною.
Черчилль – так Черчилль.
12.11.2023