Виступ на Конгресі польсько-української співпраці «Спільні справи»,
Варшава, 10 жовтня 2023 року
Szanowni Państwo! Шановне товариство!
Щиро признаюся: події міняються так швидко, що не потонути в дріб’язковостях і виділити головне дуже важко. Ситуація вимагає того стану душі, який у східнохристиянській Літургії окреслюється виразом «Вгору піднесіть серця». Це означає, зокрема, зосереджуватися не стільки на іменах, скільки на феноменах і тенденціях. Отож я дозволю собі виділити три найголовніші тенденції, свідками яких ми стали впродовж останніх тридцяти-сорока років.
Конфлікт історичних пам’ятей
Почну я з того моменту, коли ми, тодішні в’язні ГУЛАГу, складали на початку 80-х років коротке послання до польської «Солідарності». Пам’ятаю не його текст, а його дух: наші погляди були спрямовані не в минуле, а в майбутнє. Усвідомлення спільного ворога творило спільну ціннісну платформу побратимства й велику довіру одне до одного – звичайно ж, дистанційно.
Наприкінці 1980-х у наші стосунки почало вторгатися минуле. Саме таке враження у мене склалося, коли перед проголошенням незалежності України до мене в Дрогобич приїхав польський кореспондент і приголомшив мене запитанням: «Якщо Україна стане незалежною, чи не розпочне вона нову війну з Польщею?» Виявляється, саме такими були побоювання у частини польського суспільства, бо іншою була історична пам’ять. Для того стану умів, який був тоді в Україні, війна з Польщею була б абсурдом.
З тих пір наші стосунки часом ставали схожими на «американські гірки»: у часи майданних злетів України або ж тепер, із початком геноцидної війни Росії проти України, Польща всім серцем солідаризувалася з українцями, нас об’єднувало побратимство боротьби проти спільного ворога, й історична пам’ять відходила на другий план. Проте минав короткий час, й історична пам’ять відновлювала свою пріоритетність.
Отож проблема відмінностей в історичній пам’яті залишається чи не найголовнішою проблемою в українсько-польських стосунках. Втім, часом вона нагадує мені проблему мовних розбіжностей всередині України. Ці розбіжності, звичайно ж, є, але загострюються вони зазвичай перед виборами. Тобто для політиків вони є не стільки проблемою для вирішення, скільки інструментом для використання.
А ще я дуже не люблю ювілеїв, прив’язаних до нашої історії. Вони мають особливу оптику: в них краще видно чорне, а не біле. Їх треба пережити, як негоду. Українцям, правда, більше болять не історичні дати, а прояви погорди. Зневажливе «з Бандерою в Європу не ввійдете» підняло цілий пласт історичної пам’яті, пов’язаний із польською великопанською зневагою. Виявилось, що, як слушно згадує Віталій Портников, «це особливе ставлення до колишньої бунтівної провінції не так просто зникає навіть з культурної підсвідомості». Але важливо, що замість прислухатися до цієї погордливої вимоги, українці тим більше не схотіли зректися Бандери. Тобто зневажливий окрик польського політика досяг прямо протилежного результату.
Історичну пам’ять не вдасться уніфікувати – наші пам’яті закономірно будуть різними. У неврахуванні цього, здається, полягає головна помилка багатьох носіїв польської історичної пам’яті. Скажімо, я особисто підписував уже не одну відозву, в якій українці складали свої вибачення за волинську масакру. Зробив це і наш Президент. Чому це не працює? Та тому, що, з точки зору непримиренних, завжди чогось бракує. А чого бракує? Бракує того, що українці мають визнати повну справедливість польської історичної пам’яті і повну хибність своєї. Якщо цього немає – то, значить, прагнуть уникнути визнання своєї провини.
Так-от, я переконаний, що на цьому шляху правди історії ми не зустрінемо. Історичну пам’ять можна лише розмінувати, позбавити вибухової сили. Тобто зробити те, що всіма силами намагалися зробити польські й українські дисиденти (чи борці з комунізмом). Я згадаю тут лише одне ім’я – Яцека Куроня, хоч при цьому просив би не ображатися всю плеяду польських активістів, які гуртувалися довкола нього. Саме Яцек Куронь став символом національного сумління, очищеного від історичних противленств, і тим самим став повчальним зразком для нас, українців.
Також треба ставитися з вирозумінням до того, що в кожному народові знайдуться свої радикали і свої непримиренні. А в умовах демократії вони завжди матимуть право голосу. Отже, завданням громадянського суспільства є лише відстежувати, щоб ці голоси з маргінальних не стали домінантними.
А тут ситуація доволі тривожна. Схоже, що національні ґонори та егоїзми починають проявлятися в Європі знову, причому щораз голосніше. Від українського «потопельника» давно вже відсахнулася Угорщина, тепер починає – Польща, а до них, як бачимо, доєднується і Словаччина. Непрості процеси відбуваються і в Німеччині. Для справедливості відзначу, що і в Україні проявляється егоїзм болю – і не дай, Боже, іншим народам перейти через те, через що сьогодні проходять українці! До того ж усі ці негативні тенденції відбуваються у зовсім невідповідний час – але про це трішки пізніше.
Утвердження національної суб’єктності українців
Якщо все-таки постаратися знайти раціональне пояснення такій тенденції в Європі щодо України, то я міг би згадати про той сумний факт, що в очах навіть найближчих сусідів український народ донедавна був позбавлений суб’єктності. Ось документальний доказ: на Мюнхенському безпековому форумі 2020 року так звана «Євроатлантична група лідерів безпеки» у спільній заяві під назвою «Дванадцять кроків до більшої безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні» запропонувала безпрецедентне:
започаткувати всеукраїнський загальнонаціональний діалог щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України, включно з Росією, Польщею та Угорщиною.
От просто уявіть собі, як поляки сприйняли би фразу:
започаткувати всепольський загальнонаціональний діалог щодо визначення нової ідентичності Польщі, який врахує погляд сусідів Польщі, включно з Німеччиною, Росією та Україною.
Отож українці в очах іноземців донедавна були позбавлені ідентичності, бо мозаїчність нашої ідентичності вони сприймали як її відсутність, або, в кращому разі, як її невизначеність. Не можу заперечити, що проблеми з окресленням своєї ідентичності мали й самі українці. Отож, кажучи з сумною іронією, Росія і взялася виконувати це побажання західних експертів на свій лад, ввівши війська для підсилення свого твердження, що «росіяни та українці – це один народ».
Здавалося б, своїм жертовним опором українці сьогодні довели свою суб’єктність і вибороли собі право на свій незалежний голос. Але проблема озиватиметься, причому у двоякий спосіб. Так, з одного боку, доки до цього особливого голосу України звикнуть, мине певний час, упродовж якого спроби українців говорити цим голосом часто сприйматимуться як надмірна претензія. Уже зауважено не раз: голос України сприймається прихильно, якщо він збігається з голосом того чи іншого європейського народу. Якщо ж є відмінності, то цей дражливий голос сприймається як претензійний, а віднедавна ще й як ознака невдячності.
З іншого боку, здобуте усвідомлення своєї суб’єктності часом породжує так званий «синдром неофіта». Іншими словами, щоби продемонструвати свою твердість, українські політики часом плутають її з ароґантністю. Досвідчений боксер не потребує демонструвати свою силу – її й без цього всі визнають. Боксер-початківець неминуче буде задерикуватий, щоб за кожної нагоди довести, що він – сильний. Щоб це минуло, також потрібен час. І досвід, якого в українців донедавна не було.
Вміння залагоджувати конфлікти є важливим маркером політичної культури. Адже конфлікти – це природна річ: непорозуміння бувають між усіма народами. І навпаки, надія на безконфліктний характер стосунків є цілковито утопічною. Проблема лише в тому, як ми ці конфлікти залагоджуємо. Якщо їх вирішувати цивілізовано, то конфлікти допомагають узгоджувати позиції. Якщо ж їх розв’язують нецивілізовано, з образами і розривами стосунків, тоді конфлікти йдуть на шкоду.
У 1990-х роках нам, українцям, здавалося, що всі колись підкомуністичні центральноєвропейські народи рвонули вперед і розпрощалися з комуністичною неволею. Проте сьогодні не можна не помітити, ми всі все ще несемо на собі печать тієї давньої неволі – не всі однаково, але всі. І маркером тут і є оце невміння вирішувати неминучі конфлікти інтересів у взаємоприйнятний спосіб. Ба більше, політичні інтереси стають щораз важливішими за спільні європейські цінності, а це означає, що доцентровий рух спинився і поступився динамікою рухові відцентровому.
Здається, Україна відчує це сповна, коли справа дійде до її членства в Європейському Союзі. Скільки її сусідів опустить шлагбауми, висунувши практично неприйнятні ультиматуми?
Втім від природи я не є песимістом. Я представляю українське громадянське суспільство, а не уряд. І коли політики обох народів чубляться, мусить бути хтось, хто збереже голову холодною. Нинішня зернова колотнеча між Варшавою і Києвом має цікаву паралель із колишнім конфліктом відносно цвинтаря Орлят на Личакові у Львові. Тоді політики також постаралися і розмалювали свої обличчя у кольори непоступливості й ворожнечі. І зняти цю напругу тоді вдалося спільними польсько-українськими молитвами на личаківських військових меморіалах. Сьогодні потрібні нові ініціативи наших громадянських суспільств, і добрими прикладами такої ініціативи є недавній польсько-український Форум у Львові і нинішній Конгрес у Варшаві, за який я щиро вдячний його організаторам.
Тривожні знаки часу
Тривалий час міжнародна спільнота була заспокоєна відомим повоєнним гаслом «Never again», яке раптом поступилося місцем путінському «можем повторить» чи «возродим величие и силу России» та її трампівському відповіднику «Make America great again». Так, наче новий штам коронавірусу почав гуляти по всьому світові.
Схоже, що еклезіастівський «час збирати каміння» минає – настає прикрий час його розкидати. Щораз більше оглядачів починають говорити, що ми є свідками кінця донедавньої епохи глобалізації та початку епохи геополітичної фрагментації. Знову ж таки, я не песиміст, а тому вірю, що ця фрагментація виявиться лише неминучим переформатуванням перед новим імпульсом до об'єднання цього світу. Але пережити цей час непросто. Недарма, як кажуть, у китайців є таке прокляття: «Щоб тобі жити на межі епох!»
Вікно можливостей для України було прочинене півтора року, коли українська трагедія була в центрі уваги світу. Тепер атака ХАМАСу стерла українські новини з екранів телевізора. В пам’яті мимоволі зринає історія атак Аль-Каїди на Світовий торговий центр у Нью-Йорку. Тоді Америка миттєво втратила інтерес до України і почала шукати союзництва з Москвою для стримування міжнародного тероризму. Так кремлівський вовк став союзником вівчаря в оберіганні кошари. Не виключено, що сьогодні це може повторитися у пошукові Америкою союзників для «стримування Ірану». Москва й тут радо відіграє цю роль, отримавши знову доступ до кошари. Єдине, на що я маю надію, – то це на те, що українська традиція вічного «наступання на ті самі граблі» не стане американською.
Цими днями висновок світових медій однозначний: йде цілковита руйнація донедавнього міжнародного порядку і нове переформатування світу. Стоїть питання, хто творитиме каркас майбутнього міжнародного порядку: демократії чи диктатури. Щó в цих умовах мають зробити обидва наші народи? Відповідь однозначна: отямитися. Стрепенутися. Усвідомити серйозність ситуації. Причому це треба зробити як політикам, так і нашим т. зв. «глибинним народам», які в умовах демократії суттєво впливають на позиції політиків.
Тому інерція зранених ґонорів, причому з обох боків, і перетягування каната сьогодні стає погибельною. Над людством справді нависла смертельна небезпека – уявіть собі лишень, що сталося б, якби й Китай вирішив скористатися з заанґажованості Америки в Україні та Ізраїлі й відкрив ще один фронт у Тайвані. Кожна тріщина у стосунках між демократичними народами – це місце, куди Росія зі своїм альянсом диктатур обов’язково встромить свій лом.
Отож поляки й українці мають згадати також інший досвід нашого минулого – досвід побратимства у боротьбі зі спільним ворогом і спільного партнерства у побудові вільної Європи. Він є – його тільки треба, ніби стару ікону, відчистити від бруду історичних противленств. А спираючись на цей досвід, ми можемо примножити його новими ініціативами. І саме на цій нашій спільній справі й буде благословення Боже.
13.10.2023