Вчора на 75-му році життя після тривалої хвороби помер Василь Овсієнко, український дисидент і політичний в'язень радянських часів.
Про це повідомив редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані:
«Не стало Василя Овсієнка – людини численних чеснот, християнина, українського філолога, редактора, літописця руху опору, популяризатора життя і творчості Василя Стуса та інших дисидентів, політв'язня брєжнєвсько-горбачовських таборів… Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони».
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки Радомишльського району Житомирської області. У 1967–1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету. Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Розповсюджував український самвидав у середовищі студентів.
З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.
У 1972 році допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати журнал «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України».
Уперше за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді був заарештований 5 березня 1973 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди. Вирок: 4 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 ( Лісне Теньгушовського району) і 17-А (Озерне Зубово-Полянського району) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 року на «профілактиці» в Київському КҐБ відмовився від визнання вини.
Звільнившись у березні 1977-го, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем, підтримував листування з іншими політв’язнями та долучився до Української Гельсінської групи. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана УГГ. У вересні 1977 р. попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 р. Подав 7 січня 1978 р. заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».
18 листопада 1978 року Василь Овсієнко був затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього членкині УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вилаяв його матом і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і каґебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору міліціонерам – ніби відірвав міліціонерові два ґудзики. 8 лютого 1979 року засуджений до трьох років позбавлення волі за кримінальною статтею, його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. У тюрмі відсидів з кримінальними злочинцями. Під час ув’язнення відмовився свідчити у справах інших дисидентів, а також писати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ.
9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну – або 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. За новою політичною статтею Овсієнко 26 серпня 1981 року був засуджений за антирадянську агітацію й пропаганду.
Відбував покарання у таборі особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Чусовського району Пермської області разом із Василем Стусом та іншими українськими політв'язнями. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12 серпня 1988 року. Менш як за добу літаком спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня 1988 року.
Загалом відбув за ґратами за свої переконання 13,5 року.
У вересні 1988 Василь Овсієнко увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської групи.
У листопаді 1989 року – учасник експедиції у Пермські табори з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.
З квітня 1990 року був секретарем Української республіканської партії з видавничих справ. З травня 1997 року – заступник голови Республіканської християнської партії.
У 1996 році вийшла книжка нарисів-спогадів «Світло людей» – про Василя Стуса, Оксану Мешко та Юрія Литвина (друге видання, у двох книгах, 2005 рік).
Із червня 1998 року Овсієнко став координатором програми Харківської правозахисної групи. Він записав і опублікував найбільшу кількість інтерв’ю з колишніми політв’язнями, склав біографічні довідки про кожного з них, його робота лягла в основу електронного архіву справ політв'язнів Харківської правозахисної групи. Опублікував багато спогадів про дисидентів на «Історичній правді».
Разом із Євгеном Захаровим Василь Овсієнко уклав 4-томне видання матеріалів Української Гельсінкської групи (2001) та «Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна» на 208 імен (2006).
Василь Овсієнко лауреат Премії імені Стуса за публіцистику (2000), премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність» (2006), нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2005), орденом «За мужність» І ступеня (2006), орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009).
20.07.2023