Терапія театром

Терапія театром: осмислення та переживання трагічного досвіду

Серед «подій», які здійснюють негативний вплив на психоемоційний стан людини, для українського сьогодення найбільш актуальною постає повномасштабна російсько-українська війна. У цьому руслі важливою темою для дослідження є терапевтичні особливості театрального мистецтва в умовах війни. Зокрема, ми прагнемо з’ясувати, як впливає війна на театральне мистецтво і, яким чином воно здатне «лікувати» суспільство у її умовах.

Функції театру під час війни

Тема місії та завдань театру опісля 24 лютого 2022 року висвітлена відомими представниками українського постдраматичного театрального мистецтва в одному із випусків циклу дискусійних програм «Плани на завтра» –  «Театр крізь війну: терапія, документ, розвага?» [13]. Так, на думку директорки та художньої керівниці Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки Ольги Пужаковської, сьогодні театр може мати на меті здійснення трьох основних функцій: терапевтичної, документалістичної і розважальної. Ольга підкреслює, що найбільш популярним напрямком буде саме останній, адже реалізація перших двох є значно складнішою.

Обкладинка випуску циклу дискусійних програм «Плани на завтра» – «Театр крізь війну: терапія, документ, розвага?». Джерело

Проте, як саме театр може бути терапевтичним тепер, які аспекти формуватимуть цю терапевтичну дію?

За словами режисера і художнього керівника незалежних театрів Харкова («Нафта», «Прекрасні квіти») та Львівського незалежного театру «Варта» Артема Вусика, театр може бути інструментом терапії і діалогу, якщо він знає, як це робити. Адже традиційна театральна освіта в Україні не зосереджена на розвитку «терапевтичних» форм театру, у її фокусі театр драматичний. Утім, терапевтичний ефект для соціуму зумовлює уже той факт, що театр діє під час війни: глядачеві важливо бачити та відчувати цю боротьбу. У якійсь мірі цей чинник можна вважати самодостатнім.

Другий аспект, який Артем висуває як терапевтичний, – «підтримка». Ольга Пужаковська розкриває його іншими словами: основна терапевтична ідея театру тепер – дати людині відчуття, що вона не одна, не самотня; із додаткових ідей – можливість спільно рефлексувати і переосмислювати нашу дійсність разом із виставами.

Ведуча циклу дискусій «Плани на завтра» Ірина Старовойт доповнює терапевтичні можливості театрального мистецтва у наші дні у метафоричній манері: «…театр – це не лише дзеркало, а й прожектор, який допомагає нам бачити далі».

Що є необхідним для того, аби «театр як терапія» розвивався в Україні?

Аналізуючи інтерв’ю із Ольгою та Артемом, доходимо висновку, що справа, передусім, у театральній освіті. Ольга свідчить, що найскладнішим завданням для претендентів на посаду актора у театрі найчастіше є власне висловлення на одну із запропонованих тем. Тобто, актори добре справляються із традиційними завданнями драматичного театру: зіграти байку, продекламувати вірш тощо, але, коли мова стосується особистісного спектру, власної думки, критичного мислення вголос, то це завдання може поставати непосильним для них. Артем підтримує бачення колеги у цьому контексті.

Звідси, можемо зазначити, що «терапевтичні» форми театрального мистецтва (до прикладу, форум-театр та плейбек-театр) виходять далеко за межі традиційного драматичного інструменту, вони є радше постдраматичними, а інколи і зовсім руйнують усталене уявлення про театр, адже актори там часто звертаються до глядачів не через призму персонажа, а від власного імені.

Саме практичне та метафоричне усунення масок у театрі зумовлює найпотужнішу терапевтичну дію, яка спрацьовує як на глядача, так і на актора.

Але чи можна вважати такий театр театром загалом, де проходить межа між мистецтвом і реальним діалогом?

Думаємо, ми зможемо одержати відповідь на це запитання у майбутньому, адже зараз ми проживаємо лише перші етапи трансформації українського театрального мистецтва. Однак, можемо впевнено зазначити, що у театрі майбутнього справжній людський досвід буде одним із найцінніших рушіїв.

Другий чинник, який позитивно впливатиме на розвиток «театру як терапії» в Україні, стосується уже не взаємодії театру із глядачем, а взаємодії театрів між собою. Ольга і Артем наголошують на необхідності розповсюдження культури  «імпресарійних театрів» – театрів, які надають свій гральний та репетиційний майданчик трупам і акторам із різних театрів. У Харкові різновидом такого театру є Дім Актора, однак у Львові та багатьох інших містах України таких театрів зовсім немає. Така театральна практика є розвиненою більшою мірою закордоном, що формує якісніший міжкультурний діалог та обмін досвідом, децентралізує театральне середовище, дозволяючи будь-яким бажаючим митцям бути почутими і побаченими. В Україні цю функцію частково виконують театральні фестивалі, але не у достатній мірі.

На додаток, Ольга та Артем наголошують, що важливим є розвиток сучасної театральної критики. Про театр необхідно писати, але академічний театрознавчий стиль не здатний створювати щирі діалог із читачем і дискурс із колегами. Тому дієвим буде спрямування театральної критики у руслі особистісної саморефлексії, аби про театр було цікаво читати та відвідувати його, усвідомлюючи, що для цього не є необхідними специфічні знання та освіта.

Терапевтична дія як складова розважальної та документалістичної функцій театру

Ми, як і відомі представники українського постдраматичного театрального простору, є прихильниками розмежування терапевтичної, документалістичної та розважальної функцій театру. Втім, справедливим буде визнати, що розважальна та документалістична функції також супроводжуються терапевтичною дією у певній мірі.

Проаналізуємо окремі українські прем’єри 2022 року у трьох напрямках: розвага, документалістика, терапія, –  зосереджуючись на віднаходженні терапевтичної дії у кожній із них.

Прикладом розважальної імерсивної постановки є вистава-екскурсія «Easy recycled» від Львівського вільного театру пошуку і провокації «Живаго», прем’єра якої відбулась у листопаді 2022 року. Події у виставі стосуються нашого часу та реалій, однак, слово «війна» тут звучить лише як загальний контекст, про який не можна забувати. Основний акцент вистави спрямований на західноєвропейський сучасний мистецький простір, його, на перший погляд, неочевидну недосконалість та внутрішні протиріччя.

Такий тип театру спрацьовує у руслі відволікання глядача від того негативного досвіду, який він проживає тут і зараз, дозволяючи по-доброму посміятися із середовища, яке ми так часто схильні ідеалізувати та висвітлити причини для цінування нашої української безпечної реальності.

Протилежними є особливості документального театру, адже він, на відміну від розважального, не відволікає глядача, а навпаки постійно наводить фокус на найважливіші події, які відбуваються. Терапевтичний ефект тут здійснює можливість прорефлексувати війну такою, якою вона є: говорити про війну прямо та щиро, віднаходячи однодумців і рухаючись далі.

Прикладом реалізації такого театру є робота режисера із Херсона Андрія Мая, який сьогодні створює документальні вистави про війну в Україні у Німеччині, розпочавши працювати над цією темою із 2014 року. Виставами, над якими працював Андрій після 24 лютого є «Про війну» і «Трибунал над Путіним».

Фото із вистави «Про війну». Джерело

Андрій як вдівець та батько неповнолітнього сина вбачає свою місію у тому, аби розповідати про війну закордоном та надавати можливість робити це українським колегам, –  у цьому і основна терапевтична ідея документального театру зараз: відрефлексувати війну, щоб рухатися далі.

Актуалізація «терапевтичних» форм театру

Повертаючись до терапевтичної функції театру як відокремленої від розважальної і документалістичної та, зачіпаючи відомі різновиди «терапевтичного театру», відзначимо, що в умовах війни по-новому актуальними постають  практики лялькотерапії у постановках.

Прикладом є лялькова вистава «Леся та Андрій зустрічаються у Львові» від Львівського незалежного театру «Варта». Персонажами вистави є звичайні діти: Андрій – переселенець із Харкова і Леся – переселенка із Києва. Для них важливою є доля України та особиста участь у формуванні українського майбутнього.

Фото з персонажами вистави «Леся та Андрій зустрічаються у Львові». Джерело

Ситуації, у які потрапляють герої, видадуться серйозними маленьким глядачам, а дорослим – милими та дещо наївними. Проте, вистава пронизана позитивним гумором, який підбадьорить глядачів будь-якого віку.

«Леся та Андрій зустрічаються у Львові» –  це вистава про такі відомі, але важливі явища як любов, дружба, щирість, взаємопідтримка і допомога, –  що викликає у реципієнтів і творців світлі почуття та емоційне полегшення.

Практики форум-театру в умовах війни не завжди можуть стосуватися війни як такої, інколи вони про повсякденне життя у її контексті, адже воно нікуди не зникає. Вистава «Справж_НІ» від ГО «Театр змін» піднімає питання, що стосуються повсякденного пласту: як продовжувати жити та працювати в умовах війни; як поєднувати повсякденні, професійні справи і творчість; як будувати діалог із тими, хто поруч та шукати підтримку.

На додаток, варто зосередити увагу на прем’єрах «Imperium delendum est» від Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки і «Вона Війна» від Львівського театру «Варта» та Харківського театру «Публіцист». Обидві вистави містять елементи документалістики, сторітелінгу, імерсивності, перформативності, гепенінгу, медіа-мистецтва. Основними виконавицями обидвох вистав є жінки.

На думку О. Пужаковської,  «Imperium delendum est» є радше не рефлексією про війну, а реакцією на неї. У цій виставі багато люті, злості, експресивних емоцій, зумовлених у її творців початком повномасштабної війни. Саме розділення цієї реакції і емоцій із глядачем спрацьовує терапевтично.

Фото з вистави «Imperium delendum est». Джерело

Запитання актрис щодо того, яким має сьогодні бути театр, перегукуються із запитаннями глядачів про те, яким сьогодні має бути життя як таке. Спільні відчуття невпевненості у майбутньому та сумніви щодо того, чи кожен із нас діє вірно, зумовлюють взаємну емпатію, яка дарує присутнім відчуття несамотності.

«Вона Війна» змальовує різні історії жінок в умовах війни, демонструючи, на скільки особистісний досвід може відрізнятися у залежності від місця перебування, умов, власного вибору. Комусь довелось покинути межі країни, вберігаючи життя дітей, інші ж – зайняли позиції на фронті. Втім, одне постає очевидним: війна впливає на усіх, кого вона торкається, без винятку. Усвідомлення цього і є терапевтичним містком порозуміння між тими, хто прожив, на перший погляд, різний досвід. Адже по-справжньому важливою є спільна мета – вільне, незалежне життя на рідній землі.

Фото з вистави «Вона Війна». Джерело

Звісно, ми висвітлили не усі приклади прояву терапевтичної функції театрального мистецтва в умовах повномасштабної російсько-української війни. Однак, ми розкрили основний зміст терапевтичного впливу театру на українське соціокультурне середовище у ці часи. В умовах війни театр може діяти у трьох найпоширеніших напрямках: як терапія, як документ і як розвага. Останні два також здатні супроводжуватися терапевтичним ефектом.

Театральне мистецтво може «лікувати», завдяки зверненню до багатьох тем та аспектів, пов’язаних чи зумовлених війною. Воно може розважати і відволікати; свідчити факти «в обличчя», допомагаючи їх відрефлексувати, аби рухатись далі; допомагати віднайти способи адаптації до повсякденного життя в нових умовах –   умовах війни; нагадувати про важливість любові, дружби, щирості, взаємопідримки та допомоги, а також, що будь-яка наша дія на користь перемоги є цінною; створювати середовище, у якому можна спільно проявляти лють, злість, експресію і почуватися не самотнім; усвідомлювати цінність кожного окремого прожитого досвіду та розуміти, що у цій війні кожен веде боротьбу із свого фронту, однак задля спільної мети.

Отож,  терапевтична роль театрального мистецтва у воєнні часи у сучасній Україні є значною та охоплює багато аспектів. В умовах війни по-новому актуальними стають «терапевтичні» форми театру: форум-театр, плейбек-театр, методи лялькотерапії тощо. Митці також створюють вистави у змішаних жанрах та стилях, з використанням елементів «терапевтичного» театру.

Практична та ідейна відповіді театрального мистецтва на війну, його дерусифікація, трансформація, волонтерська, оборонна та мистецька діяльності постають першим та найважливішим фактом у контексті терапевтичного впливу на соціокультурне середовище.

Основною терапевтичною ідеєю театру у часи війни є формування для людини почуття несамотності.

Окрім цього, театр здатний діяти прогнозуюче, створювати концепцію ймовірного майбутнього, що породжує відчуття впевненості та безпеки.

Інші ж аспекти, що формують терапевтичну ефективність театру проявляються точково: розвага; документ; рефлексія; звернення до таких базових необхідних явищ як любов і дружба; адаптація; експресивне звільнення емоцій; усвідомлення цінності особистісного прожитого досвіду як того, що впливає на спільну перемогу.

Для того, аби театр міг бути мистецькою терапією, важливими є здібності його творців у даному ключі. Відтак, терапевтичний ефект здатен здійснювати, передусім, той театр, у якому актори вміють звертатися до глядачів від власного імені, а не через призму традиційних драматичних масок.

У терапевтичному театрі найбільш цінним виступає людський фактор – щирість і справжність досвіду, який в українській дійсності пов’язаний з осмисленням руйнівного впливу війни на країну, спільноту, людське життя загалом; переживанням емоцій, які людина стримує у повсякденні, однак має змогу проявити у межах театрального майданчика, де актор та глядач вступають у своєрідний діалог щодо колективного та індивідуального травматичного досвіду.

Сподіваємося, що розвиток терапевтичної функції театрального мистецтва у сучасній Україні все активніше та якісніше реалізовуватиметься у нових постановках – як тих, для яких терапія є першометою, так і тих, для яких вона буде додатковою дією.

Також  про  роль театрального мистецтва у часі війни  чит. тут.