Цієї ночі відійшов у засвіти Тарас Лозинський – іконописець, реставратор, колекціонер-зберігач українських мистецьких скарбів, редактор та видавець багатотомної антології українського мистецтва, співзасновник та віцепрезидент Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, викладач в Іконописній школі УКУ, (авторський курс "Шедеври малярства для іконописців"). Член наглядової ради Львівської національної академії мистецтв.
Чутлива, мистецька, цілісна натура. Безкомпромісний активіст у правдивому значенні цього слова. Великий патріот і меценат. Усе робив категорично до кінця, вигорав як вогонь.
Мав 64 роки, народився 28 березня 1959 року у Львові.
Рік тому, якраз перед Різдвом, у віці 39 років помер його син, відомий львівський художник та іконописець, голова львівської «Асоціації музеїв та галерей».
У 1981 році закінчив механічний факультет Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, інженер-механік поліграфічних машин.
Завжди хотів вчитися на маляра. А моя родина не мала 5 тисяч рублів – щоб тоді, “за москалів” (період радянської окупації), поступити у вищий заклад, треба було дати 5 тисяч рублів хабаря. А мій тато був перукарем, мама займалась вихованням дітей. Ніякого стосунку до малярства вони не мали взагалі. Шансів поступити не було жодних.
Мої батьки хтіли, аби їхня дитина була головним інженером заводу, а не якимось там маляром чи графіком. Отака у них була ідея-фікс. І я правдами-неправдами вступив до поліграфічного інституту на інженера-механіка поліграфічних машин. Та не покидав мрії стати маляром – ходив на приватні уроки до Патика. Навіть просив його допомогти мені вступити до прикладного. Готовий був кидати науку в поліграфічному. А він мені каже: “Чи маєте ви шанс без знайомств і без грошей вступити? Дуже сумніваюсь. Ви і там не поступите, і тут кинете”.
Так я залишився в поліграфічному. А після інституту мене забрали до армії. В поліграфічному не було військової кафедри, тому я не отримав офіцерського звання і пішов рядовим. Але… стався випадок. Знаєте, ото донька Гната Хоткевича, коли її запитали, чи вона вірить у випадок, сказала що – "Ні, випадку в житті нема. А коли Господь Бог хоче допомогти людині, не залишаючи свого підпису – бажає залишитись анонімом, то посилає їй випадок". Так ось пішов я у військкомат. Беруть вони мої документи, не заглядаючи у них, лише питають: “Хто ви є?” – кажу, що закінчив поліграфічний. “А спеціальность какая?” – художник.
Привезли мене в полк, відкриваю свій квиток, а там написано – “Львівський поліграфічний інститут. Спеціальність — художник”. Я замовк. Мені більш нічого не треба було. Моя мрія здійснилась. Згодом всі й забули, що закінчував я механічний факультет. А пам'ятали, що Лозинський – маляр. Таки наука у Патика двічі на тиждень впродовж чотирьох років не пройшла намарно".
У 1987–2001 роках працював реставратором у майстерні Ніни Присяжної.
З 1989 року займався іконописом на склі, автор близько восьмисот робіт. Мав персональні виставки у Львові (2013, 2019). Його роботи іконостас церкви у Волі Гамулецькій,
Автор книг «Ісус» (2003, спільно з Ігорем Калинцем), «Галицькі оповідки діда Тео» (2016).
Упорядник низки альбомів та каталогів творів українського мистецтва – «Іван Гречко» (2006), «Михайло Бойчук» (2010), «Анатоль Петрицький» (2012), «Українське мистецтво XV–ХХ ст.» (Т.1 – 2007, Т.2 – 2008); щойно перед смертю закінчив редагувати альбом Сергія Васильківського. Всього у його доробку понад 40 мистецьких видань.
Один з ініціаторів видання серії «українське народне мистецтво» — «Жіноча сорочка Борщівсько-Заставнівського Придністров'я» (2013), «Рушники Наддніпрянської України» (2017), «Буковинські жіночі сорочки» (2018), «Українське народне мистецтво» (2021).
Зібрав велику колекцію творів народного мистецтва. А почалось було все, як він потім згадував у розмові з Яриною Винницькою та Уляною Явною для «Ковчегу», "з гуцульської кахлі. У майстерні Патика побачив кахлі, побачив ікону на склі, і вирішив, що хочу і собі таке – бо ж Патик для мене був великим авторитетом. У мене були гарні вчителі. Тоді у 1981 році ми з Роксоляною мріяли про миску з вершником. Поїхали до Косова, з Косова до Кутів на базар. На базарі нічого так і не знайшли. Тоді нам порадили їхати в Микитинці – "там жиє жінка, яка має то, шо ви шукаєте". Автобус не прийшов, тож ми з Пістиня до тих Микитинців відправились пішки. Знайшли таки ту жінку – і виносить вона цілий мисник мисок. Продала нам тільки шість. Серед них була і миска з вершником. А решта, каже, лишаю на “простибіг”. Простибіг – то така давня традиція: коли гуцул чи гуцулка вмирає, то довкола труни ставлять миски, і кожен після похорону бере собі миску за молитву і прощення гріхів померлого.
Запросив якось Лемика подивитись на мої миски. А він глянув і каже: “Та хіба то миски? Ви мисок не бачили. Приходьте до мене – я вам покажу миски. Ваші – то все ХХ століття”. Приходимо до нього – а там бомба! Самі дев’ятнадцятки стоять з розливами. І тоді ми вирішили – отаку ще миску, як в Лемика, треба дістати. І от вже з Юркевичем приїхали до Мишина і пішли від хати до хати. Але ж місцевої “термінології” не знаємо. Кажемо: “Мисок керамічних хочемо, з кераміки”. А нас ніхто не розуміє. Баби дивляться на нас, як на дурників. Вже п’ята хата і ніц – та нарешті одна жінка здогадується: “Вони, певно, черепові хотєт?”. Брали все, що нам виносили – облізлі, биті, будь-які – такі жадні були тих мисок. Зайшли до одної хати. А жінка каже – там на поді є ще якісь миски. Полізла, зняла свічник гарний і миску – одну з найкращих в моїй колекції, найдавнішу з пістинських мисок. Забрали все. І якось так відразу склалось – я почав збирати кераміку, а Юркевич – трійці.
А перша наша кахля Бахматюка з’явилась так: виміняли ми її у Лемика на книжку – перше видання “Мотрі” Богдана Лепкого. Поставили на шафку і давай рахувати – дев’ятнадцять штук треба, щоб заповнити цілу полицю. Гадали, що до кінця життя не зберемо. Але якось воно пішло-поїхало. Систематично, без відпусток, без перепочинку їздили по селах. Скільки разів я обіцяв Роксоляні, що то вже все. Але дзвонять, кажуть, є там гарні миски для вас – з’явилися господарі хати, треба їхати завтра – і я знову їду.
В одній хаті нам сказали, що мають гарні образи на шклі, але поставили їх в стодолі, привезли дрова і тими дровами закидали, то певно їх вже нема, не вціліли. Але моя Роксоляна полізла – відкидає ті дрова, відкидає, а потім з’являється на порозі – і ляля в руках! Ціленькі!! “Шикарнєйші” образи. Один унікальний – з Плащаницею. І далі та гуцулка нас скеровує – ідіть до тої останньої хати, там є п’єц. Ми прийшли, а нам кажуть – не продаємо. А так, щоби продати? – Та ви не заплатите. – Та кажіть скільки? – 100 рублів. Ми заплатили. Без ніяких.
Розібрали ту піч. Поскладали у мішки, мішки на плечі і вбрід через річку. Прийшли на зупинку, автобуса нема, стали лапати машину – машини не стають. Ми поховались з тими мішками, Роксоляна сама спинила машину, так ми і доїхали до Косова. Шофер відмовився брати гроші – “Що ви?! Ми люди ґонорові!”. Стали ми на подвір’ю мити ті кахлі, а господиня, у якої ми мешкали, побачила і каже – чекайте, я ще такі маю. Отак ми і збирали нашу колекцію.
З 1984 по 1987-й що два тижні поїздка. За будь-якої погоди. Влітку і взимку. Мали 35 рублів зі собою. А потім сиділи без копійки. Це був жах! Тітка Роксоляни нас підгодовувала, інакше б голодували. Всі кошти вкладали в колекцію. А потім почалася епоха сорочок – 1987 рік.
Я страшно захотів тернопільську сорочку. Побачив їх, знову ж таки, в Лемика і Гречка. Але ніхто не сказав мені, де їх шукати – всі колекціонери тримали у таємниці назви сіл. Хтось пустив чутки, що такі сорочки, певно, з Чорткова. Сідаємо на автобус до Франківська, з Франківська до Бучача, далі до Чорткова, питаємо за ті сорочки, а на нас як на дурних дивляться. Нема тут таких сорочок. Ну нема то нема. Поїхали назад.
А потім випадково жінка Бойка – вона була архітектором, реставратором, і направили її у Борщівський район, в Скалу-Подільську по роботі. Повертається з відрядження, йдемо на каву, і вона розповідає: “Слухай, там тих сорочок, як гною – по 30 рублів”. Я не повірив. Поїхала спершу дружина Роксоляна, сама з коліжанками. Привозить лялю-сорочку. Одну. Каже: “А нащо мені більше?”. Тоді я взявся до справи. Машини не маю, грошей не маю. Треба було загітувати когось з машиною і назбирати грошей. Я брав сорочку, обходив своїх родичів, друзів та й питав – “Хочете таку сорочку? Тоді дайте 30 рублів, я вам привезу”. Так я назбирував рублів 300–400. Привозив усім, та й мені залишилось. Повертався з мандрівки, висипав з мішка всі сорочки і, звісно, мав право першим вибрати – то найкращі залишав.
Був випадок, коли заладували багажник і вже готові були їхати, а тут підходить дідо і каже: “Моя жінка просила передати, що є 3 сорочки і 5 крайок. Прийдіть подивіться”. Кажу: “Та я грошей вже не маю. Нема про що говорити”. Але іду, а там….. “австрія” такого рівня, ляля, а не сорочки. У мене у кишені 13 рублів. "Пані, що ви хочете за ті сорочки?” – питаю. “По 2 рублі дасте?”. А за крайки що хочете? – По рублеви. Отак за 11 рублів я то всьо загріб.
* * *
Цей рух почався ще у 1960-х. Вітрук був першим разом з Гречком. Тоді всього було “навалом”. Люди просто виставляли образи під хатою, а Гречко вибирав. Ніколи більше 2 рублів не давав за ікону на склі. Тоді з кахлів ХІХ ст. кури їли зерно, з мисок собаки хлебтали воду. Але нам вже такого щастя не було. Хочеш кахлі з печі? Треба привезти нові, розібрати стару піч, поставити нову і ще гроші заплатити. Робили це до спілки – 3–4 чоловік. Потім ті кахлі ділили. Одного разу знайшли п’єц, де були дві кахлі, підписані Бахматюком. Нас троє, а всі хочуть ту підписану кахлю. Тоді я виміняв “з підписом” на чотири без.
А потім почалась епопея з сорочками. Вони йшли мішками. Просто мішками. Приїздили додому і висипали на підлозі гори. Йдеш селом і купуєш все підряд за 15–20 рублів. Ціни росли. Одна жінка в Шупарці витягнула гарну таку сорочку і хотіла за неї 300 рублів. Ми відмовились. А вона каже: “Ніде ви не дінетесь, ще повернетесь”. Так і сталося, купили в неї ту сорочку за 300 рублів.
Потім я перейшов на буковинські сорочки. Зайшов до Національного музею, побачив дві сорочки в експозиції, і подались ми на ті села. А нам виносять оті вишиті бісером. Я пояснюю, що мені таких не треба. “Певно, вони з плечиками хотєт” – нарешті здогадалась одна жінка. Це було воно. Але місцеві не цінили їх зовсім – вони вмирали за тими сорочками, що бачили на Оксані Білозір.
Якось завалилися ми в село аж трьома машинами. Сорока, ми з Петруком, а там ще Дзиндра приїхав. Це був дурдом – всі лазимо по селі один поперед другого, ґвалти робимо. А тих старих буковинських сорочок так багато не було – могли зловити 2–3 на день. На одному куті села могло поталанити, на іншому – ні. Тому у нас була така домовленість – їдемо разом, то разом і ділимо – кидаємо все на купу, а потім з купи маємо право вибрати лише одну сорочку зі своїх, а решту ділимо по якості рівно між усіма. Дзиндра вполював одну сорочку просто небаченої краси – рожеву (це тепер найкраща сорочка в колекції моєї дружини Роксоляни). Я як побачив, то відразу вирішив – що би то мені коштувало, вона буде моя.
Починається поділ. Ясно, що ту сорочку він залишив собі. А далі була ще така домовленість – якщо вже купу поділили, тоді можна при бажанні здійснити обмін. Дзиндра мені й каже: “Дуже хочу ту твою, у гарному стані. Мені для доньки треба”. Я відразу погодився і обміняв на омріяну ружову.
* * *
Було таке село Михайлівка. Чим воно відрізнялося – там були чорні сорочки з виноградом, шиті бісером. За ними дуже гонили, вони були популярні, бо не пускали (не пускали фарбу при прані). І в тому селі пасся Сорока і Лемик. Сорока “наївся” вже добре (взагалі, він завжди щиро ділився інформацією, був нашим “батьком” в колекціонуванні) і каже: “Поїдьте в Михайлівку, купіть сорочку для дружини”. Згодом зустрілися ми в церкві, святимо паски, а він не підходить і руки не подає. Я питаю: “Що сталося? – “А чого ви не поїхали до Михайлівки?” – “Та по святах поїду”. А він аж кричить: “Їдьте вже, там такі сорочки з пацьорками”. А тут Лемик іде – став, покрутив пальцем біля скроні, бо зрозумів, що таїна села видана.
А оті знамениті червоні сорочки з села Вербовець. Нам старші колекціонери казали, що вони з села Зелене, десь ген там під румунською границею. І ми, як вар'яти, їхали туди. І, звісно, нічого не знаходили – ті спеціально скеровували нас у невірному керунку, аби уникнути конкурентів. Та сама історія з кахлями – послали нас у верхи до села Дземброня. І якби не Патик, ми б так і тинялись тими горами. Це він пояснив нам – кахлі продавали в Коломиї, а купували їх багаті села довкола Коломиї – Ключів, Мишин, Березів. Туди треба їхати. Куди ви претеся в ті гори?
Поїхав якось Петрук на Закарпаття до родини. Повертається і каже: “Катастрофа! Їду електричкою, а в кожному селі коло церкви – гори старих ікон, гоори!” По церквах тоді робили ремонти, викидали старі ікони і просто складували їх на подвір’ї, щоб згодом викинути або спалити. Ми сіли на машину і поїхали. Таки правда! Купи старих ікон, лежать просто як сміття. Питаємо дозволу – будівельники кажуть, що будуть палити – забирайте. То було страхіття. Вандалізм, який не могли зупинити ніякі комісії. По всій Галичині. Коло Яворова, як віддали церкву громаді, баби взяли ведра і почали мити іконостас – і все знищили.
Ситуація була яка – ми не мали грошей, то домовились з Дзиндрою, що він дає дві машини, заправляє їх бензиною, дає гроші на поточні витрати. Тоді панувала думка, що ікони XVIII століття нічого не вартують, а Возницький взагалі казав, що XVII століття – то не ікона. Тільки XV і XVI століття брав у галерею. От ми і домовилися: всі “вісімнадцятки” – Дзиндри, а решту старших ділимо на всіх. За літо кожен мав по дві-три непогані ікони.
На Франківщині якось надибали дзвіницю, а там десяток ікон XVIII століття. Староста сказав, що треба говорити зі священником. Приїхали до священника, запропонували дати гроші на церкву, а священник – такий дідок худорлявий – курить і дивиться на нас. Думаю, от зараз буде лекція, а він нам каже: “Їдьте до церкви”. Приїхав слідом за нами і питає, що ми хочемо. Ікони? – забирайте. Завантажили ми ікони в багажник, і питаю: “Скільки дати на церкву?”. Він каже: “Їдьте з Богом”. Стали сперечатися, бо таки хотіли підтримати церкву. А він: “Скажете ще одне речення, не віддам”. Перехрестив нас: “Вас Бог благословив”. Не знаю, що він собі думав, але не хотів брати грошей на церкву".
Талант – це коли тобі Бог дав шанс з окремих кавалків зліпити ціле, створити новий світ. А ще є талант помітити геніальне, навіть якщо воно десь на смітнику. Сила Всевишнього направляє людей у правильне місце у правильний час.
(Тарас Лозинський)
08.03.2023