Колідувати

Ми знали коліди напам’ять, вчили «ролі», віншування. Починали ще з Пилипівки – Різдвяного посту. Робили репетиції. Розучували нові коліди, повторювали вже знані.

Ходили по двоє колядувати – пастушки в пишних коронах, зроблених вдома з картону, оздоблених позлітками й кольоровою тасьмою, іконами. З вертепою – кількапроменевою зіркою, змайстрованою з дерева. Прикрашеною сухозліткою, облямівками. Тримали вертепу в руці й крутили за сонцем, як колядували. Одягали довгу гуцульську сорочку поверх теплої куртки, підперізуючись попружкою з кольорової вовняної пряжі; під корону – велику святкову хустку з тороками, в ромби, зигзаги, клинці. Поспішали від одної хати до другої, зібравшись після Святої Вечері в дорогу. Аби колядувати, Добру Новину звіщати. Ходили два дні колядувати – на Святвечір й на Різдво. Бувало – й на третій й четвертий день – на Збора й Штефана, коли в інше село, на май дальні ґруні, до родаків, свояків.

– Ой, колідо, колідочько, ика ти нам мила, шо Пречиста Діва Мати Сина породила.

Нас приймали по дорозі, частували, давали на дорогу в торбинку пампушків. Перезавивали, переперізували. Випроваджали аж надвір, питали, чи не боїмося самі ходити, чи з нами нема когось з дорослих, хто б нас водив увечері колядувати. Зустрічалися з іншими пастушками на вузьких утрамбованих стежках, пропускали одні одних, світячи ліхтариками, ‘би ніхто не впав у кучугури зі снігом, не набрав зими в чоботи, не провалився у зими глюбокі. Компаніювалися, з ким по дорозі. Чекали одні на одних під хатою, по черзі заходили в хату, виколядовуючи ґаздам свої коліди, ролі, віншування, мир і спокій цему дому, тут не буде місця злому.

– А ци можна запитати, хто ви є, прошу сказати.

– Ми маленькі пастушки, шо пасемо овечьки.

– Звідки ви, якого роду?

– Українського народу! Бог дав щастя і свободу.

На Різдво рано зустрічали старших колядників – як ішли до церкви. В гуцульському. З бартками срібними. В сардаках. Кожухах. Сорочках. В пасках вибиваних. Тузінках. В катарваках на шапках-рогатівках. З дзвінками дзвінкими і радісними. Ці коліднички, шо си зибрали, їх дєдя й мама чєсно навчали, чєсно навчали Бога взнавати, на Риздво рано колідувати.

Трохи захрипали, голос нам сідав, хапали морозяного повітря безміри. Мороз, граючись, вимальовував візерунки радісні на волоссі, що проглядалося з-під хустки з довгими тороками: На Риздво рано – весела днина, Риздву си тішит’ мала дитина…

Тета Анна вже чекала на нас. Поколядувавши коляду під дверима, ще одну – в хаті, з ролями, знімали верхній одяг, корони, складали вбрання на ліжко й сідали за стіл, тета приймала нас від усего серця. Голубці, студенець, книші з маслом й бринзою, гуслинка, завиванник з маком, узвар теплий, солодкий. Ми чекали, аби лиш піти колядувати до тети на Рикаливку. Аби дочекати цеї Днинки. Харчуйтеси, діточки любі, позмерзали, саракі, натрудилиси, біднітка. Дорога далека. Труд великий. Бідашечьки мої любі. Грійтеси. Видогрівайтеси.

Розказували, де були, скільки хат обходили, скільки ще маємо. Та й куда йдемо ще, поки не стемніло, поки ще світло надворі.

– Бувайте нам тепер здорові, гаразд і силу Бог вам дасть. Коні, воли і коровки, вашій нивці урожай.

– Всім нам в мирі і в достатку знов тут бачитись за рік.

– Ой, цему ґазді вивці, корови, бо ми вже йдемо, будьте здорові!

– Иґіт’ здорови!

знимки  Надії Чуби (вгорі) та Олега Нетецького