Українці мовчання

60-річний житель Абакана уродженець Одеси Ігор Покусін, який публічно виступив проти російського вторгнення в Україну, зазнав цинічних й жорстоких переслідувань з боку російської влади. Звинувачення у вандалізмі – Покусін пошкодив банери з літерою Z у центрі Абакана та на будівлі республіканського музею Хакасії написав "Слава Україні" – було доповнено звинуваченням у державній зраді. Дружина Ігоря Покусіна побоюється, що на українців у Росії очікують масові переслідування.

 

 

Цей висновок знову нагадує про долю російських українців, від яких тепер вимагають підвищеної лояльності, підозрюють кожного у підтримці України та неприйнятті російської агресії. 2022 року ми остаточно переконалися, що бути українцем у Росії просто небезпечно. Якщо сам президент цієї країни вважає, що немає ані такого народу, ані мови, ані держави, тоді як ти можеш зберегти свою ідентичність навіть за умови абсолютної лояльності?

 

3 жовтня 1948 року перший посол Ізраїлю у Радянському Союзі Голда Меїр відвідала Московську хоральну синагогу на святкуванні єврейського Нового року. У храмі в одному з московських провулків зібралися тисячі людей – і це у розпал антисемітських репресій та арештів діячів єврейської культури, яких незабаром розстріляють. "Такий океан любові обрушився на мене, що стало важко дихати, думаю, я була на межі непритомності... Люди простягали руки і плакали..." – писала Голда Меїр через роки у своїх спогадах. Цей візит став легендарною подією і був зображений на купюрі у 10 шекелів. Однак важливо те, що навіть у цій ситуації загального захоплення люди боялися говорити з ізраїльськими дипломатами. В Ізраїлі народилася фраза, яка стосувалася всіх радянських євреїв – «євреї мовчання». Але кожен, хто насмілювався заговорити з ізраїльським послом, знав, чим він ризикує. Навіть дружина міністра закордонних справ СРСР, найближчого соратника Сталіна В'ячеслава Молотов,а та сама колишня радянська міністерка Поліна Жемчужина, опинилася у ГУЛАГу після розмови з Голдою Меїр.

 

Українці в Росії наблизилися до цієї небезпечної межі. Я добре пам'ятаю час створення перших українських організацій у Москві – тоді, коли в самій Україні режим Володимира Щербицького робив усе можливе для боротьби не лише з «українським націоналізмом», а й із будь-якими змінами. Український рух у російській столиці важко було тоді назвати численним, але ми не боялися влади і знали, що бути українцем, розмовляти між собою українською мовою на вулиці чи у вагоні метрополітену – це не злочин. Згодом російська влада почала встановлювати контроль над українським рухом, інфільтрувати його агентами спецслужб, призначати керівниками українських культурних організацій «перевірених осіб». Бібліотека української літератури, яка змогла з'явитися в Москві завдяки ініціативі місцевих активістів та щедрим подарункам з України та інших країн, була спочатку розгромлена, а потім взагалі знищена. Але після початку війни стало неможливо бути вже не лише «політичним», а й «побутовим» українцем. Все те, що російські шовіністи завжди вкладали у поняття українства – борщ, сало, вареники, гопак – уже сприймається майже як дискредитація російських збройних сил, які воюють за те, щоб на українській землі не було жодної України. І це, між іншим, не перебільшення: адже окупанти оголошують «Росією» будь-який окупований український регіон і просто не звертають уваги на те, що етнічні українці становлять переважну більшість у кожній області нашої країни. То кому ж танцювати гопак та готувати борщ, якщо українців не існує?

 

Люди, які почуваються українцями і вже через свою національну приналежність не можуть ужитися з державою, яка почала підлу війну проти їхньої Вітчизни, змушені піти в підпілля – або на них чекає доля Ігоря Покусіна. Всім іншим теж доведеться робити нелегкий вибір між остаточною відмовою від власної ідентичності та повною підтримкою путінського режиму або ж життям із тавром потенційного зрадника Батьківщини. Нічого нового у такій долі немає – радянські євреї жили в цьому стані десятиліттями після того, як Ізраїль продемонстрував готовність іти власним політичним курсом і захищати свій суверенітет – ще й у союзі зі Сполученими Штатами й іншими країнами цивілізованого світу. Після перемоги у війні 1967 року ненависть досягла апогею, і з цього моменту вибору вже не було: або тобі вдається «відмежуватися» від євреїв, або на тебе завжди дивитимуться з підозрою – яким би вірнопідданством ти не відрізнявся.

 

У Росії, на відміну від СРСР, національність у паспортах не пишуть. Отже, українців та уродженців України, які змушені будуть «захотіти» стати росіянами, буде чимало. Але, втім, і в нашій країні багато етнічних росіян остаточно стануть українцями – просто щоб не ототожнювати самих себе з країною, яка вбиває і їх самих, і їхніх близьких. Так війна призвела до остаточного та безповоротного розмежування України та Росії на національному та людському рівні.

 

 

18.12.2022