Югославська трагедія

У 11-му та 12-му номерах популярного радянського видання «Роман-газета» за 1951 рік публікується роман нікому не відомого письменника Ореста Мальцева «Югославська трагедія». Книга – очевидна шаблонна графоманія – відразу стає пропагованою і популярною, видається вже під твердою обкладинкою, автор удостоюється Сталінської премії. У Спілці письменників ні для кого не є секретом, що Мальцев написав свій роман за особистою вказівкою радянського диктатора Йосипа Сталіна.

Чому ж за книгу про Югославію не взявся жоден інший радянський літератор, якому хотілося б вислужитись перед «вождем»? Чому вибір партійних інстанцій зупинився на маловідомому літераторі, про якого ні до, ні після написання цього роману ніхто не згадуватиме?

А тому, що творче завдання виглядало абсурдним навіть для вірних солдатів партії, «інженерів людських душ» та пристосуванців. Необхідно було в об'ємному творі довести, що лідер югославських комуністів Йосип Броз Тіто – західний шпигун та фашист, очільник фашистської «кліки Тіто-Ранковича», як називали радянські пропагандисти режим Югославії за іменами керівника країни та голови її спецслужб.

Ще за три роки до появи роману Мальцева маршал Тіто вважався зразковим комуністом, а зовсім ніяким не фашистом. Він – фактично єдиний із усіх комуністичних лідерів – зміг не просто закликати до повстання проти Рейху, а й сформувати дієздатну партизанську армію, здатну воювати з ворогом. Тіто викликав захоплення не тільки Сталіна, а й союзників Кремля, які загалом не мали позитивних емоцій до керівників комуністичних партій. У країнах, які воювали з Гітлером, партизанського маршала сприймали як головнокомандувача союзної армії. Сталін нагородив його орденом «Перемога»: цю нагороду отримували лише радянські полководці та керівники союзних армій і держав. Іноземних громадян, які здобули орден «Перемога», взагалі за всю його історію було п'ять осіб, серед яких – генерали Ейзенхауер та Монтгомері. Після війни Тіто вдалося взяти під контроль всю територію довоєнної Югославії та приступити до зразкової побудови соціалізму за сталінським зразком – колективізація, індустріалізація, класова боротьба.

Але Сталін посварився з Тіто. Надмірна самостійність комуністичного маршала його дратувала, а ще більше дратувало бажання Тіто домінувати на Балканах. Сталін ненавидів самостійних гравців, у його оточенні після серії чисток залишилися лише нікчемності, і нікчемності ж мали очолювати фактично окуповані Радянським Союзом «країни народної демократії» – всі, хто просто здавалися вождеві та його соратникам особистостями, були розстріляні або хоча б заарештовані, у в'язницях опинилися майже всі майбутні лідери соціалістичних країн хрущовських та брежнєвських часів – Янош Кадар, Владислав Гомулка, Густав Гусак...

А в Югославії радянських військ не було. Вимогу Сталіна про зміну керівництва партії та країни Тіто відкинув. Тому Сталін вирішив назвати Тіто шпигуном усіх розвідок, троцькістом (це було ще довоєнне страшне звинувачення) та фашистом. Радянський Союз розпочав антиюгославську пропаганду та підготовку диверсантів, які мали повалити ненависний «фашистський режим». Майбутнього вбивцю Тіто, радянського розвідника, направили до Белграда під маскою… посла Коста-Ріки. Але Сталіну, звичайно ж, хотілося ще й роману – щоб усі його вороги були викриті як літературні герої. «Югославська трагедія» віддзеркалює ці побажання вождя. У читача не залишається жодних сумнівів у тому, що Тіто – справжнісінький «фашист», до того ж близький друг і агент іншого очевидного «фашиста» Вінстона Черчилля. Літературний Черчилль спілкується з літературним Тіто приблизно з такою самою теплотою, з якою через десятиліття справжній Борис Джонсон спілкуватиметься з Володимиром Зеленським. Але насправді британський аристократ Черчилль та лідер югославських комуністів Йосип Броз Тіто не були великими друзями, під час війни у Великої Британії були в Югославії свої інтереси.

Тому не треба дивуватися з того, що Путін, його міністр закордонних справ Лавров і російські пропагандисти говорять про «фашистський режим» у Києві. Сталін, його міністр закордонних справ Молотов та радянські пропагандисти говорили про «фашистський режим» у Белграді з такою самою безглуздою переконаністю. До речі, для Тіто ці звинувачення були на краще – він порвав не лише зі Сталіним, а й зі сталінізмом, припинив колективізацію й індустріалізацію, а до таємно організованого концтабору відправив прихильників Кремля, які познайомилися з радянським досвідом на власній шкурі. Думаю, що і нам розрив із Росією та «русскім міром» допоможе не просто вижити, а й надалі жити по-людськи. Я й уявити не можу, що було б з Україною, якби Росія й надалі душила нас в обіймах.

А що ж «Югославська трагедія», цей премійований твір про югославських «фашистів»? Після смерті Сталіна його наступники заборонили перевидавати роман, а згодом вилучили книгу з усіх радянських книгарень та бібліотек.

І про Ореста Мальцева більше ніхто нічого ніколи не чув.