Коли я вирушав до Праги отримувати нагороду громадської організації «Post Bellum», я й не думав, що писатиму цю оповідь. Україна – в огні, і постраждалим не до моїх нагород. Тому про заплановану церемонію я повідомив лише найближчих друзів, а сам з дружиною Любою зайняв свої місця у потягу, що прямував до Перемишля, щоб далі пересісти на потяг до Праги.
Втім історія ця почалась іще задовго до цього. Бо на початку жовтня керівниця громадської організації «Post Bellum — Україна» Євгенія Нестерович приголомшила мене вісткою про це нагородження, яке поки що в Чехії не розголошували: інтригу треба було зберегти до самого 17 листопада – великого й дуже популярного в народі національного свята Чехії. А 6-го й 7-го жовтня група працівників і телеоператорів «Post Bellum» приїхала до Львова, щоб зняти про мене презентаційний «відеомедальйон», і я вдячний, зокрема, керівництву львівського Музею «Тюрма на Лонцького» за надану можливість провести зйомки не лише в УКУ, а й у цьому символічному для Львова місці.
І ось ми під опікою приязної пані Євгенії прямуємо до Праги. По дорозі ще раз запам’ятовуємо: організацію «Post Bellum» заснували в Чехії 2001 року журналісти й історики, відтоді вона збирає спогади, особистий досвід і свідчення очевидців визначних подій ХХ (і ХХІ) століття – з особливою увагою до досвідів тоталітаризму. Найбільший проєкт «Post Bellum» — цифровий публічний архів «Пам’ять народів», що наразі містить уже понад 14 тисяч свідків у базі даних, понад 7 тисяч опублікованих свідчень та понад 15 тисяч зареєстрованих дослідників, які користуються усною історією як своїм первинним джерелом.
До речі, українських голосів у «Пам’яті народів» досі менше сотні. Щоб задокументувати українські свідчення очевидців ключових подій ХХ та ХХІ століття, розповісти наші історії боротьби з тоталітарними режимами та розбудови власної державності, 2020 року й була заснована організація «Пост Беллум – Україна».
А нагородою «Пам’яті народів», за словами пані Євгенії, щорічно (з 2010 року) вшановують видатних борців із тоталітаризмом, людей, для яких людська гідність – це не порожній звук. Мета цього нагородження зрозуміла: розповісти історію своєї країни через життєві історії її борців та борчинь. Церемонія нагородження відбувається у Національному театрі у Празі в День боротьби за свободу й демократію, 17 листопада.
Приїхавши до Праги, ми відразу ж потрапляємо в магнітне поле сердечної опіки співробітника міжнародного відділу «Post Bellum» Мартіна Оцкнехта. Здається, в цьому чоловікові енергія добротворення не згасає ніколи. Він знайомить нас із керівництвом своєї організації, невтомно водить містом, розповідаючи про магічний для чехів день 17 листопада, в який двічі упродовж ХХ століття відбувалися визначальні для чеської історії події: 1939 року, коли після студентських протестів проти вбивства нацистами студента Яна Оплетала Гітлер закрив усі чеські університети (з того часу цей день став Міжнародним днем студента); і 1989 року, коли в Празі почалась Оксамитова революція. Як бачимо, лише кілька днів відділяє це свято від магічного для українців Дня святого архистратига Михаїла 21 листопада, з якого почалися дві українські революції і який назавжди став для нас Днем Гідності та Свободи.
За кілька днів мого перебування в Празі Мартін організував чотири інтерв’ю зі мною, що дало мені можливість більше розповісти про обставини російської війни проти України і про важливість міжнародної моральної та військової підтримки для нашого народу. Втім за весь час нашого побуту в Празі ми не зустріли жодної людини, яка б не розуміла цього з півслова. Чехи мають дуже сильне відчуття, що Україна захищає не лише себе, а й їх також, захищає вільний демократичний світ. І це наше враження підтвердили Тимчасовий повірений у справах України в Чехії Віталій Усатий і перша секретарка Посольства України з питань преси та культури Тетяна Окопна, які гостинно прийняли нас у Посольстві та почастували смачним чеським обідом.
А на саме свято 17 листопада перед тим, як іти на церемонію, невтомний Мартін провів нас по одній із центральних вулиць, на якій експонувалися масштабні виставки не лише про дні Оксамитової революції, а й про визвольну боротьбу українського народу. Були там стенди з фотографіями й описом боротьби України з комуністичним тоталітаризмом, але центральним «експонатом» було цивільне українське авто, знищене в бомбардованому російськими снарядами Ірпені й привезене членами «Post Bellum» спеціально для виставки. Зворушливо було дивитися, як чехи ставлять на рештки цього спотвореного авта запалені свічки… І взагалі зворушувало те, що в цей похмурий хмарний день під дощем ця вулиця була переповнена людьми: там були й молодь, і діти, і старші люди. Відчувалося, що це справді важливий день для чехів.
Важливою частиною програми була зустріч лауреатів та запрошених гостей з Колегіумом «Post Bellum», членами якого є високі достойники чеського суспільства, які дбають про добре ім’я цієї організації та про її фінансову стабільність. Треба сказати, що збереження пам’яті про боротьбу з тоталітарним минулим у Чехії значно престижніше, ніж поки що в Україні. Вони не просто зберігають цю пам’ять – вони її плекають. Втім на захист українців скажу, що в нас, бачиться, одна фаза боротьби стрімко переходить у наступну. Ні́коли й озирнутися…
Саме в гущі запрошених гостей я й натрапив на законно обрану президентку Білорусі Світлану Тіхановську. Познайомився з нею – і, ясна річ, розмова відразу зайшла про емоційне напруження у стосунках між українцями й білорусами. З одного боку, ми не добачаємо в теперішніх білорусах самих себе на ранніх етапах нашої сучасної визвольної боротьби. Це сьогодні ми такі круті та відважні… З іншого боку, білоруси також часом не усвідомлюють, що народ у стані війни не може бачити світ інакше, ніж чорно-білим: або ти друг, або ти ворог. Отож ми з п. Тіхановською порозумілися і зичливо потиснули одне одному руки.
Головна зала Національного театру – красива й просто інкрустована історією – була переповнена: святковий настрій відчувався з усього. Мене організатори залишили «на закуску», тож переді мною вручили відзнаки чотирьом іншим лауреатам: з Чехії – Марії Гензловій та Марії Сусєдковій, зі Словаччини – Анні Шестаковій та Павелу Елі Ваго. (Поясню, чому були нагороджені не лише чехи, а й словаки: Чехословаччина розділилась на Чехію і Словаччину протягом 1989–1992 років, після подій Оксамитової революції, мирно й безболісно, тому це називають «оксамитовим розлученням». Чеський і словацький народи далі підтримують дружні стосунки, особливо коли це стосується спільного історичного періоду.) Через дуже вже похилий вік не всі могли прийти чи приїхати на вручення й послали своїх найближчих родичів. А на великому екрані перед глядачами проминала вже напівзабута історія духовного опору двом тоталітаризмам ХХ століття. І кожна історія унікальна – зі своїм пакетом символів, із гідністю та стражданням.
Українську сторінку вечора відкрила Євгенія Нестерович, розповівши про діяльність «Пост Беллум – Україна», що була створена 2020-го і за два роки – часи ковіду та війни – встигла зібрати до ста свідчень. А я в той час усоте подумки повторював собі, що́ саме не смію забути у своєму виступі. Зала зустріла мене оплесками, а нагороду вручили дівчина і хлопець, двоє юних учнів Адаптаційного центру Пам’яті народів для українських школярів у Празі. Добре, що п. Євгенія встигла попередити мене, що Суспільне ТБ в Україні таки транслюватиме цю церемонію, а тому я вплів у своє подячне слово й звернення до українців. Для тих, хто не мав змоги прослухати мій виступ, подаю його найважливіші частини:
«Я надзвичайно вдячний керівництву “Post Bellum” за цю нагороду. І не лише тому, що вона вручена мені особисто, а ще й тому, що вона вручена українцеві, представникові того народу, який веде велику, тяжку боротьбу за свою незалежність та свободу. Перед нами стоїть справді екзистенційний вибір, бо путін поставив під сумнів і наше право бути окремим народом, і наше право збудувати свою державу. Він висміює Україну і вважає її історичною випадковістю. Але ми вистоїмо і переможемо. Тому що ми подолали страх. Я щасливий сьогодні бачити український народ консолідованим. Він вчився бути єдиним на Майданах. Сьогодні війна навчила нас бути єдиними. І оскільки сьогодні вперше ведеться трансляція нагородження і в Україні, я хотів би сказати до своїх краян: “Друзі, будьте єдиними. Слава Україні! — Героям Слава!”.
Я також щасливий, що ми, українці, не одні — з нами сьогодні увесь вільний світ. Я вдячний вам, присутнім тут чехам, словакам. Ваша допомога для нас є неоціненною. Ми б не вистояли без допомоги світу. Я переконаний, що разом нам вдасться збудувати новий міжнародний порядок, в якому таки буде місце для незалежної України. І що важливо, основою цього міжнародного порядку будуть два поняття — правда і любов. Це саме ті слова, які ви використовували під час своєї революції. Дякую вам!»
Треба сказати, що після моїх слів «Слава Україні! — Героям Слава!» зала вибухнула оваціями. У мене було таке враження, що присутні просто огорнули мене своєю солідарністю і симпатією.
А на завершення прозвучали три гимни: України, Чехії та Словаччини. Це ніби ще раз підтвердило той факт, що Україна – навіть перебуваючи на сході Європи – культурно ніби повернулася в сім’ю центральноєвропейських народів, з якими колись жваво спілкувалася і з якими її ріднить ціла низка культурних феноменів. І за ці символічні моменти я чи не найбільше вдячний дружній до нас Чехії.
22.11.2022