У сьомі роковини з дня відходу у засвіти великого музиканта та знаного українського вченого-дослідника національної культурної спадщини, композитора Романа Стельмащука (02.07.1965–19.11.2015)
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
...Твоя Україна, Твій Шевченко...
Ми про це з Тобою ніколи не говорили, оскільки багато чого залишалося в недомовлених словах-символах, зрозумілих тільки нам. Останній наш символ, з яким я залишився наодинці — це Хрест... Це сталося сім років тому, в такі ж лагідні, як і зараз, але прохолодні листопадові дні. Ти раптово пішов у світ возвишеного, я ж залишився у світі земному. На Твоєму похороні я ніс перед домовиною Твій Хрест і мені здавалося (за якимись таємничими нашіптуваннями чи знаками), що я піду наступним — як той, хто несе Хрест...
...Про Шевченка (як і про Україну) ми не говорили з Тобою напевно тому, що жили цим, що це нам передалося чи прийшло якось природньо — від народження. Адже наші батьки не тільки шанували «Кобзаря» і його творця, а й розповідали (з пам’яті) його вірші нам, своїм дітям. Рівно ж — як співали народних пісень і шанували всі українські прадавні звичаї-обряди і — любили свою Україну. Ми, Романе, отримавши ці щедроти, невимушено стали першим поколінням Незалежної України, яку ми в собі відчували повсякчас. Та водночас ми напевно стали останнім поколінням, яке «зачитувалося» Шевченком і з великим пієтетом ще тоді, на зламі 80–90-х минулого сторіччя, пошановували його «шевченківськими» вечорами. Очевидно, ми вже тоді це інтуїтивно відчували і боляче, кожен по своєму, переживали.
Так, ми дуже часто спілкувалися символами і між ними завжди на першому плані був цей невимовлений, а — головний символ Твоєго життя — глибокий пієтизм і шана до всього національного, українського. Пригадую, як наприкінці 1970-х Ти чи не вперше запросив мене до свого родинного помешкання в Дрогобичі, на тодішній вулиці Радянській, щоб показати цінну і унікальну історичну пам’ятку. На почесному місці в кабінеті батька, в охайній оправі був відрізок червоної тканини, про яку Ти якось щиро, по-братньому, але не без гордості оповів, що це крайка тієї самої червоної китайки, якою в 1912 році за стародавнім козацьким звичаєм було накрито домовину класика української музики Миколи Лисенка.
І прочитав мені цю історію, як проводи геніального композитора переросли в справжню національну маніфестацію за участю численних делегацій з усіх куточків України (і царської Російської імперії, і Австро-Угорської монархії). Для того, щоб царська поліція не конфіскувала цю безцінну реліквію — червону китайку, саме львівська музична делегація (О. Нижанківський, Ф. Колесса, С. Людкевич) взяла її на збереження до Львова у сховища Вищого музичного інституту, який згодом став нести ім’я Лисенка. З приходом до Львова 1939 року радянської влади, збереженням китайки опікувався директор консерваторії Василь Барвінський, а після його арешту — композитор Анатолій Кос-Анатольський. З часу заснування музею Лисенка в Києві цінну пам’ятку передали до новоствореної експозиції, а її два невеличкі фрагменти залишилися в Кос-Анатольського і в його молодшого приятеля — Степана Стельмащука…
Це було в час зимових канікул...
...Ти вмів щедро ділитися своєю Україною — Шевченком, Лисенком. У його музику Ти був фанатично залюблений, адже чи не щодня — і для мене також — перегравав його твори із багатотомного видання, яке було прямо поскладане на Твоєму фортепіано, а ще — познайомив мене з тим, хто зробив твердим наш характер і сформував життєве кредо. Це було в час зимових канікул, на нашому спільному першому курсі Дрогобицького музичного училища. Дні були напрочуд морозні і сонячно-яскраві, а глибокий чисто-іскристий сніг просто манив своєю різдвяною магією. Ти просто і невимушено сказав, що маємо «вивчити» стежки Івана Франка і пройти його дорогою між Дрогобичем (від старої солеварні) і Нагуєвичами, якою він в юності стоптував свої ноги під час студентських молодіжних мандрівок!
Це було просто казково (напевно — під впливом прочитаного тоді ж Гоголя і його різдвяних містерій) і фантастично — нам не потрібно було зважуватися на щось невідоме чи може й навіть — небезпечне. Ми просто зібралися зранку і з мойого дому на Коцюбинського, через Горішню Браму, в напрямку Борислава і Східниці попрямували через ліс, яким нібито і ходив молодий Франко з Нагуєвич до міста...
І ось перед нами садиба Франка, цінні реліквії його побуту, а поруч в лісі — його стежки з казковими персонажами творів. Яке це було для нас, юних і романтичних, незбагненне щастя своїми кроками відчути цю стежину, а головно — відчути велич Каменяра. А на завершення цього дивовижного дня, пізно ввечері, коли ми повернулися додому, Ти витягнув невеличку збірку поезій Франка («З вершин і низин») і почав читати:
Не забудь, не забудь
Юних днів, днів весни, —
Путь життя, темну путь
Проясняють вони.....
... а далі продовжував притишено і схвильовано —
Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік,
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить.
А добро веселить, –Той цілий чоловік.
Тож сли всю життя путь
Чоловіком цілим
Не прийдесь тобі буть —
Будь хоч хвилечку ним...
Ми мовчки пообіцяли один другому спробувати стати тим «цілим чоловіком»... Тепер, Романе, можу з впевненістю сказати — Ти мав щастя бути Чоловіком цілим! Старався і я, поруч з Тобою, бути хоч хвилечку ним...
... Ти зумів навчитися (і вчив мене) шанувати таланти і співпереживати їхню творчість, часом — всупереч життєвим обставинам. Пригадую в ці далекі ще «радянські» часи, на якомусь офіційному концерті в Будинку культури (з відповідною радянською патріотичною тематикою та червоною символікою) Ти скромно а з гордою стрункою поставою виходив у вишиванці на сцену і грав «Прелюд пам’яті Шевченка» Якова Степового (Якименка) — палкого прихильника шевченкового слова, послідовного продовжувача М. Лисенка, справжнього культурного будівничого нової української музичної культури по Першій світовій війні. Тепер цей Прелюд у Твоїй майстерній оркестровці звучить на багатьох сценах світу, оспівуючи нашу Україну.
Яким міг бути Твій Шевченко? Яким символом? Символом віри, боротьби, душевного неспокою і невичерпної життєвої наснаги, а головне — символом України — такої чомусь стражденно різної, але такої до болю рідної. Чи не таким символом був Шевченко і для Бориса Лятошинського, який написав свою геніальну фортепіанну «Шевченківську Сюїту» 1942 року. Перебуваючи у вимушеній евакуації (майже як Шевченко на засланні), композитор болісно пронизує мелодії своїх прелюдій настроями туги за залишеною Україною, нездійсненними мріями про майбутнє щасливе життя на оновленій землі. Поетичним епіграфом першої прелюдії циклу є рядки з ліричної перлини Шевченка «Сонце заходить, гори чорніють», що створена в Орській фортеці, вдалині від рідної України, за якою поет безвимовно тужить.
Саме цю прелюдію Ти обрав для оркестрування (як і Степового) і ця Прелюдія стала частиною твого Шевченка. Як і ряд вибраних солоспівів на тексти Шевченка Твоїх, Романе, корифеїв — Лисенка і Степового — які Ти, на моє прохання, підібрав і опрацював протягом 2013–2014 рр. до 200-річчя від дня народження Великого Поета. Згодом ці твори неодноразово прозвучали в багатьох концертних залах України у славний шевченківський ювілейний рік — тоді тільки розпочиналася війна і Шевченкове слово гріло, закликало, переконувало і вело до нового бою. Звучать вони і сьогодні, адже ж війна продовжується і нам потрібна ця музика, нам потрібне це слово!
Згадую зараз Твою «лебедину пісню» і Твій останній недомовлений символ. Після натхненного і успішного відзначення 200-річного ювілею Шевченка ми готувалися до 200-річчя Михайла Вербицького в 2015 році.... Так, Ти якось важко надавався до розмов на цю тему і зі строгою відповідальністю брався за роботу, про яку я Тебе багато просив. Ти весь час сумнівався і відкладав. Вже наближався час складання концертних програм з творів Вербицького і ось — ми зустрілися після тривалої літньої паузи. Я тоді влітку пропустив Твоє 50-річчя і Ти якось загадково обійняв мене за плече, спокійно і впевнено сказав — «все ж тільки тепер починається, ми обов’язково про це поговоримо....». Ми домовилися про зустріч «на Михайла», щоб наздогнати відзначення Твого ювілею, а заодно — поговорити про ювілей Вербицького, — і Ти поклав мені на стіл щойно майстерно зроблену Тобою партитуру його «Заповіту», який і став Твоєю недоспіваною піснею. Через день по нашій зустрічі я ніс перед Твоєю домовиною Хрест і понад невимовну тугу і сльози мені тремтіли Шевченкові слова:
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.....
Ти, Романе, свою коротку життєву місію виконав бездоганно і залишив свій яскравий слід в історії, вже занотований на сторінках її головного тексту. Нам же залишається щоденна праця на майбутнє і віра в Перемогу!
16.11.2022