Сага про Війну

Сага про Війну — від «маршу Радецького» до Запорізького Маршу

Війна змушує задавати собі низку питань, знаходити на них відповіді, шукати точки опори, сенси й значення не для того, щоб вижити, а для того, щоб ухвалювати правильні рішення і йти далі. Адже війна — це не тільки потрясіння через велику темряву, а й час, коли ми мусимо знайти майбутнє світло, особисту відвагу й усвідомити власний шлях до перемоги.

Тому в ці перші дні нового року я б хотів поділитись своїми думками не лише як людини, громадянина, батька — а і як керівника великої національної музичної установи, Львівської філармонії. Як і куди ми будемо йти далі?

Володимир Сивохіп разом із синами.

Очевидно, мене розриває біль за ті страшні події, що у ці сильвестрові дні відбуваються в Україні. У рідному Львові, не менш рідному тепер для мене Запоріжжі та в Києві. Як ніколи гостро сьогодні розумію, що Київ — це не тільки місто, де я здобув найвищу свою професійну освіту в Національній Академії Наук, це не тільки місто, яке є столицею моєї Батьківщини. Це одне з багатьох дуже відомих європейських старовинних міст, через яке пролягав великий водний шлях з варяг у греки; це місто-колиска християнства. А тепер, коли одна з його нібито «сестер» стирає місто з лиця землі тільки за те, що Україна є вільною і завжди прагнула бути такою — це дуже боляче.

Перебуваючи на гастролях у Швейцарії та Німеччині, спільно з Академічним симфонічним оркестром у період святкових концертів я роздумую про долю двох військових маршів. Давня європейська традиція: всі новорічні концерти закінчуються відомим «Маршем Радецького» Йоганна Штрауса, а публіка супроводжує його різними шумовими ефектами: слухачі плескають у долоні, притупують ногами… Мені здається, люди це роблять, не задумуючись про суть маршу. У часи австрійського імператора Франца Йозефа це був марш завойовників.

Велика імператорська армія перемагала й поневолювала інші національності… Сьогодні Україна є тією національною вартістю, яку Московія хоче знищити, перемогти. Але вся наша сутність бунтує проти.

Ми почали протест нашої культурної дипломатії ще на початку повномасштабної війни. У Львівської філармонії був підписаний контракт на гастролі до Сполучених Штатів, і зокрема на концерт, який зрештою вже відбувся майже рік тому в знаменитому Нью-Йоркському Карнегі-Голі: там ми мали виконувати фортепіанний концерт Петра Чайковського. Але ми прийняли рішення, що музику росіян виконувати не можемо. Хай це буде історична пауза, але вона настала для нас однозначно. Концертній агенції в Сполучених Штатах ми тоді повідомили, що не відмовляємось від умов контракту і, як не дивно, агенти відповіли “Будь ласка, міняйте програму, — ставте на місце Чайковського те, що вважаєте за потрібне”. Таким чином у нас в програмі з’явилась Третя камерна симфонія Євгена Станковича і замість 20 виконань Чайковського було 20 виконань Станковича. Світ дізнавався не тільки про український оркестр, не тільки про Україну в часі війни, але й про українську сучасну музику та культуру.

Таким чином, з минулого року в наші гастрольні поїздки ми стали додавати щораз більше української музики. Так в репертуарі “оселилась” знаменита Третя симфонія Бориса Лятошинського. Майже у всіх наших гастрольних поїздках звучить і його симфонічна поема “Гражина”. Листопадовий гастрольний тур містами Німеччини відкрив феноменальний фортепіанний концерт нашого львівського репресованого композитора Василя Барвінського. Цю традицію знайомства з його творчістю ми будемо продовжувати далі: в лютому та березні у великих залах Фрайбурга, Карлсруе, Ляйпцига з нашою солісткою, піаністкою Віоліною Петриченко. 13 грудня цей концерт Барвінського пролунав і в Берлінській філармонії. Там же, у день народження Леонтовича у виконанні нашого Академічного симфонічного оркестру та Віоліни Петриченко світ вкотре почув український славетний “Щедрик” (в аранжуванні сучасного харківського композитора Сергія Юшкевича).

Цим самим ми ще раз проголошуємо світовій спільноті: музика голосно розповідає про Україну, її традиції та культуру. Це наш внесок — ми вистоюємо, просимо, переконуємо європейців, що саме зараз ми потребуємо великої підтримки на всіх рівнях.

Тому коли на гастролях вчергове постало питання що ж робити з тим “Маршем Радецького”... Минулого року на цьому місці програми ми грали “Мелодію” Скорика як наш новий духовний гімн України. Але цьогоріч у перемовинах з партнерами ми таки досягли того, щоб звучав інший марш — “Запорізький марш” Євгена Адамцевича. Він пережив свій розквіт в часи, коли Україна тільки думала про незалежність і став символом волелюбності держави. Він пов’язаний з кобзарською традицією. Послухайте лише, як його сприймає публіка.
 

Ось він звучить наприкінці концерту, як символ вільної України і я, диригуючи, дивлюся, як у центрі оркестру, серед групи виконавців на ударних інструментів стоїть мій наймолодший син Андрій, якому тільки 12 років. Він грає на тамбурині, є учасником концерту, маленькою частинкою нашої культурної місії. Я думаю про нього: що він запам'ятає про цю війну і в якій Україні він буде жити? Чи він вже розуміє, яке в нього дитинство — чи воно втрачене, чи навпаки, шлях до великого переможного майбутнього близько?

Я стою перед ним і розумію, що як батько подаю йому приклад. Чи я б мав подати приклад музикантам, артистам, що не знають насправді своєї ролі — чи вже настав той час, що музикантам треба йти служити чи все-таки шляхом ось цієї зброї-музи, яка не мовчить, вони мають переконувати світ, що ми, Україна, непереможні?..

Чи нам йти шляхом Василя Сліпака і стати героями чи залишитись героями на сцені?.. Адже він міг би досі бути героєм сцени, прославляти Україну, здобувати для неї нові мистецькі перемоги… Зрештою, бути успішним волонтером, яким він був на початках цієї війни з 2014 року. Таким успішним волонтером є і вся наша філармонія, зокрема й оркестр INSO-Львів та інші колективи, які не тільки виступають, але збирають та жертвують мільйони на потреби армії.

Сьогодні це не той Сильвестр, який приніс новорічну радість. Це час зламу, роздумів і відповідальності за наше майбутнє. Всім бажаю з великою мудрістю, з надією та вірою в перемогу вийти з цієї темряви до великого світла й щастя.