Можливо, що небезпечна угода наближається, але ми повинні зробити правильні висновки з кубинської ракетної кризи.
Кілька місяців тому було би доброю ідеєю розірвати павутину значною мірою гіпотетичної військової блокади Росією українських портів. Це нарешті вдалося цього тижня, коли Путін спробував відродити у свідомості Заходу ілюзію блокади, відмовившись від угоди про спонсороване ООН постачання зерна.
Результат: коли інші сторони вирішили, що кораблі таки попливуть, він цофнувся.
Висновок: зверніть належну увагу на добре відточену здатність Путіна відступати.
Корисного досвіду набули оногди й Ілон Маск та прогресивні демократи. Ніщо так не дратує, як заклики до переговорів, коли час для них ще не настав.
Найцікавішим у відкликанні листа прогресистів із Палати представників зі закликом адміністрації Байдена до переговорів є його побічний ефект. Виявляється, американські еліти не є такими некомпетентними, як би здавалося. Дев'яносто дев'ять відсотків людей у Вашингтоні знають свою роботу достатньо добре, щоби зрозуміти, що лист було поганою ідеєю.
Те ж стосується і непотрібної заяви лідера республіканців у Палаті представників Кевіна Маккарті про те, що Україна не отримає незаповненого чека – так, ніби хтось виступав за незаповнений чек. Нічого з того, що було в листі чи заяві, нині або взагалі говорити не варто. Ці епізоди лиш послужили сигналом Путіну продовжувати робити те, що він робить, бо це працює – йому послали сигнал, що колективний Вашингтон консолідовано міняє свою позицію.
Однак небезпечна угода все ще ймовірна. Вона може бути і певною мірою ганебною, і певною мірою сприятливою для інтересів України. Для тих, хто переймається, що під енергетичним або інфляційним тиском рішучість Заходу може зів'янути, є одна розрада: врятувати Путіна від глибокого провалу його української авантюри тепер не спроможне жодне врегулювання. Це було фіаско. Ніхто не заздрить його посаді, не захоплюється його думками і не вважає його армію компетентною.
Джо Байден хоче знати, який вихід із цієї ситуації може бачити Путін – так, ніби російський лідер здатен витягнути реального кролика з реального капелюха. Йому потрібен телевізійний кролик і телевізійний капелюх, які він міг би подати вдома як рішення, що, ймовірно, включатиме деякі косметичні поступки різним і непослідовним заявам Кремля про те, як Україна загрожує його життєво важливим інтересам.
Байден також плутано припустив, що будь-яке застосування ядерної зброї мусить призвести до Армагеддону. Насправді ніхто не зобов'язаний робити певні визначені речі, якщо Росія підірве ядерну бомбу в Україні. І залежно від деталей, правильною реакцією може бути «продовжувати продовження». Хоча ризиковано інтерпретувати висловлювання Байдена, він, можливо, надіслав корисний сигнал Путіну – що ні, вибух ядерної бомби не призведе до переговорів на умовах, які тому сподобаються.
Ситуація Путіна – це не ситуація Гітлера, армії вторгнення не спустошують його країну, щоби затягнути його до Сталіна на допит і показовий суд.
Україна, зі зрозумілих причин, хотіла б бачити Росію трансформованою, дезінтегрованою, у вогні революції — але українська армія не піде на Москву, щоб це сталося.
Ніщо в нинішньому сценарії не вказує на ядерну війну між наддержавами, тому нема сенсу посилатися на ризик ядерного протистояння, щоби вдалині замерехтіти переговори.
Можливо, зовсім невипадково до поштових скриньок експертів потрапила нова доволі тривіальна історія кубинської ракетної кризи Макса Гастінґса. Але приділіть хвильку торішньому опису цього ж епізоду в українського історика Сергія Плохія. Він містить захопливий виклад про відносини під час виборів 1960 року між Боббі Кеннеді та Юрієм Барсуковим з КҐБ – що пізніше мало дати підстави Хрущову хвалитися перед науковою делегацією, що це він обрав Кеннеді.
Книга показує, що – незважаючи на випадковості та створюваний ними хаос – коли спалахнула ракетна криза, головні герої все ж намагаються зрозуміти політичні потреби одні одних. Нагадаємо: Кеннеді, погрожуючи вторгненням на Кубу, контролював воєнні рішення, знаючи, що США мають величезну ядерну перевагу.
Кеннеді хотів уникнути ядерної війни так само, як і Хрущов, – але все ж вона була тоді для однієї зі сторін прийнятнішим варіантом, ніж для будь-якої з них сьогодні.
Звичайно, великою прогалиною в теорії стримування є те, як стримувати ідіота або, скажімо, лідера, який погано розуміє свою власну позицію. І ми, мабуть, ніколи не дізнаємося, що помилка Путіна в Україні, може, стала навіть щасливим випадком для всього світу в той час, коли Сі Цзіньпін захоплює повну владу в Китаї і висловлює погрози щодо Тайваню.
Наразі підхід США видається простим. Надати зброю, щоб допомогти Україні повернути територію і захистити свій повітряний простір. Дати зрозуміти українському керівництву, де пролягають наші межі ризику, тримаючи при цьому Путіна щодо цього в невіданні.
Й остання думка: якщо війна до виборів 2024 року все ще триватиме, то незалежно від того, чи буде Дональд Трамп кандидатом від Республіканської партії, чи ні, – очікуйте, що розвідувальний істеблішмент США втретє поспіль зіграє величезну роль у наших президентських виборах, переважно на зле.
Holman W. Jenkins, Jr.
To End the Russia-Ukraine War, Shut Up About Negotiations
WSJ, 5.11.2022
07.11.2022