Сьогодні, коли російсько-українська війна в гострій стадії, здається, що ще зарано говорити про її меморалізацію, поки ми не бачимо завершену історичну подію як цілісність. Симптоматично й виправдано, однак, що відбуваються різні ініціативи, покликані зафіксувати живу пам'ять і зберегти автентичні об’єкти, які можуть прислужитися для створення меморіальних проєктів у майбутньому. Як, наприклад, історія збереження бородянської шафки з півником та різні заходи зі збором усних історій – свідчень війни. Безумовно, зараз оптимальний час для збирання й збереження артефактів і свідчень, але він також може бути використаний якщо не для створення меморіальних проєктів, то принаймні для аналізу дотеперішнього досвіду меморалізації війни. Він може продемонструвати шляхи і способи меморіальної роботи з травматичною подією, підходи до увічнення пам’яті загиблих – тобто розкрити секрети створення ефективних і результативних меморіальних проєктів, присвячених війні.
Припускаю, що потреба позбутися радянських стереотипів у портретуванні «Великої вітчизняної війни» буде нашим найбільшим викликом. Оскільки радянський канон меморіалізації з превалюванням історичної деформації, фанфарності й деперсоналізації ще не був остаточно підважений ні в меморіальних, ні в музейних просторах, є велика загроза того, що він може бути відтворений у той чи інший спосіб при меморалізації російсько-української війни. Тому дуже важливо подивитися на зразки меморалізації воєн в інших державах.
Як один із можливих прикладів, пропоную подивитися на історію американського Ґеттісбурґа – одного з основних комеморативних центрів, присвячених громадянській війні в США. Зразу зауважу, що цей приклад віддалений від нас історично, географічно й типологічно. Під словом «типологічно» я маю на увазі те, що в США йдеться про пам'ять про громадянську війну, тоді коли в нас триває антиколоніальна війна, оборона від зовнішньої агресії. Тобто я не порівнюю американської й української історичних подій і способів їх меморалізації – я осмислюю меморалізаційний проєкт Ґеттісбурґа і виокремлюю те, що може бути придатне для меморалізації російсько-української війни та загалом формування нашого знання про те, як меморалізуються травматичні події. Я розглядаю Ґеттісбурґ як один із канонічних зразків меморалізації війни, що має майже 160-літню історію та є одним із найпопулярніших туристичних центрів, котрий демонструє приклад, як зробити історію цікавою й атракційною для різних груп відвідувачів.
Битва біля Ґеттісбурґа (базова інформація)
Громадянська війна у США (1861–1865) стала наслідком протистояння двох економічних систем: рабства, яке підтримували південні штати, та вільної праці, що розвивалася на півночі. Обрання Абрагама Лінкольна, представника Республіканської партії, яка виступала проти рабовласництва, спровокувало відокремлення третини південних штатів, що згодом об’єдналися в Конфедеративні Штати Америки. Це, своєю чергою, спричинило початок громадянської війни – найбільшого за масштабом людських втрат конфлікту, у якому будь-коли брали участь США. Ця війна стала тестом не тільки на демократичні цінності, задекларовані в Конституції США, й на існування держави загалом. Саме тому історія громадянської війни, поряд із Революцією і боротьбою за незалежність, сприймається як фундаментальна подія в становленні американської державності.
Протягом громадянської війни відбулося близько двох тисяч битв, одна з яких стала визначальною і в сенсі історичної значимості, і в контексті меморалізації подій усієї війни. У червні 1863 року армія Конфедерації під проводом генерала Роберта Лі зайшла на територію Сполучених Штатів. Головна мета – відсунути лінію фронту на територію північних штатів і в такий спосіб змусити керівництво Штатів до визнання незалежності Конфедерації. Головна битва тривала три дні (1–3 липня 1863 р.) і сталася біля містечка Ґеттісбурґ, що в Пенсильванії. Незважаючи на воєнний геній генерала Лі, якого поважали навіть опоненти, перемогу в битві здобули Сполучені Штати. Громадянська війна тривала ще близько двох років, але саме Ґеттісбурзьку битву вважають переломною, такою, яка вирішила долю війни. Ця битва мала страшні наслідки для обох сторін: близько 10 тис. убитих, 30 тис. поранених та 10 тис. полонених. Саме ці дві особливості – величі перемоги й тотальності втрат – лягли в основу коммеморації події.
Ґеттісбурзька битва – один із визначальних епізодів американської історії, який вивчається і популяризується в різних царинах: йому присвячено близько 6 тисяч наукових публікацій, півдоларову монету (1937), знятий популярний фільм «Ґеттісбурґ» (1993), написані художні твори. Але основним місцем, яке «продукує» знання про подію, залишається Національний військовий парк Ґеттісбурґа – один із найдавніших меморіальних центрів Америки, який відкритий для туристів ще в далекому 1915 році.
Буквально відразу по закінченню війни, коли полеглі не були належно поховані, Ґеттісбурґ став місцем паломництва для різних категорій відвідувачів: від роззяв до тих, хто намагався по гарячих слідах осмислювати значення цієї битви. Доля поля битви теж розглядалася по-різному: власники землі хотіли і надалі використовувати її в сільськогосподарських цілях, тоді як для ветеранів Ґеттісбурзької битви, як і загалом для ветеранів громадянської війни, це місце стало священним – воно ідентифікувало їхню перемогу над ворогом. З метою збереження місця битви ветерани об’єдналися в асоціацію з меморалізації Ґеттісбурзької битви (1864–1895). Саме вони як носії «живої пам’яті» визначили специфіку першої фази меморалізації історичної події. У 1895 році було створено національний військовий парк, яким опікувалися чотири ветерани Ґеттісбурзької битви. Цікаво, що один із них – конфедерат, який прислужився до того, що сторона, котра програла битву, була також меморалізована. Служба національних парків почала опікуватися національним військовим парком у серпні 1933 року. Відтоді він перетворився на меморіальний конгломерат, який складається з різножанрових частин, динамічних у своєму розвитку та взаємодоповнюючих. В останні роки історії меморалізації в Ґеттісбурґу присвячено багато досліджень, серед яких вирізняються три ключові монографії¹.
Тепер Ґеттісбурґ – і національна святиня, і найпопулярніший туристичний об’єкт, який вважають «найбільшим американським місцем в Америці»². Історія та логіка його меморалізації символізує дві характерні риси американської ментальності: екзальтований патріотизм та консюмеризм. Наразі більше мільйона туристів відвідують Ґеттісбурґ щорічно для того, щоб осягнути значення війни як визначального моменту для формування американської нації, прагнучи більшої атракційності у «споживанні» історичної інформації, заодно інвестуючи мільйони в туристичну індустрію.
Найважче завдання, яке доводиться розв’язувати творцям і менеджерам національного парку, – це віднайдення відповідного балансу, толерантності й історичної правомірності в портретуванні обох сторін громадянського конфлікту, коли поняття «ворога» проєктується на співгромадянина. Найскладніший виклик, який і досі турбує американців в осмисленні громадянської війни загалом і ґеттісбурзької битви зокрема: як узгодити історичну справедливість, зцілення нації і «зв’язування» її в єдине ціле. У перекладі на мову меморалізації це означає: як портретувати «наших» (армія США) і «їхніх» (армія Конфедерації); заслуговують «їхні» на оприсутнення чи на умовчання; якщо їх все-таки оприсутнювати, то якими засобами і в яких образах? Ці питання загострилися 2020 року в контексті руху Black Lives Matter, боротьби проти расизму й за права чорношкірих, коли відбулася (і відбувається досі) переоцінка пам’яті про Конфедерацію й повалення пам’ятників конфедератам по всій країні. Це переосмислення й новий соціальний запит на історичну справедливість торкнувся і Ґеттісбурґа, вчергове поставивши питання, яким йому бути. У своєму аналізі я звертатиму особливу увагу, як основні об’єкти меморіального конгломерату розв’язують це завдання, оголюючи його проблематичність і дражливість.
Фільм, циклорама, музей: ключові аспекти меморалізації
Центр відвідування, з якого радять починати пізнання Ґеттісбурзької битви, пропонує три форми репрезентації події: фільм, циклорама та музей. Як у більшості американських музеїв, відвідування починається з ознайомчого фільму (такої практики дуже бракує в українських музеях!). Зазвичай такий фільм коротко і з чіткими акцентами розповідає про подію чи особу, якій присвячено музей. У такий спосіб відвідувачі з різним рівнем обізнаності в предметі отримують базову інформацію та розуміння того, як подія чи особа буде висвітлюватися. Скажімо, у фільмі про Ґеттісбурґ, який має назву «Нове народження свободи» (фраза взята з Ґеттісбурзької промови Лінкольна), сказано, що це триденна кровопролитна битва, яка визначила хід війни й зберегла цілісність США. В озвученні циклорами та музеї ця базова інформація кількаразово повторюється, закріплюючись таким чином у свідомості.
Далі відвідувача запрошують на шоу в циклораму, одну з найстаріших і найбільших у світі. Вона створена у 1883 році для виставки в Чикаго й має розмір футбольного поля та висотою в чотириповерховий будинок. Циклорама змальовує атаку Пікета – вирішальну частину Ґеттісбурзької битви, коли генерал Пікет за наказом головнокомандувача генерала Роберта Лі повів солдатів конфедерації в атаку. У результаті атаки військо Конфедерації зазнало значних втрат і відступило. Зараз циклорама не тільки демонструє історію, а й сама виступає важливим історичним документом у створенні образу Ґеттісбурґа й мистецько-довершеним об’єктом, який працює на створення цього образу.
Фільм і циклорама візуалізують обидві сторони конфлікту, як і наратив музею громадянської війни. Сама назва музею вказує на те, що Ґеттісбурзька битва буде показана в широкому контексті історії громадянської війни. Три зали з дванадцяти детально розповідають про битву, фіксуючи її розгортання буквально за хвилинами. Мілітарно-батальний образ війни створений завдяки трьом фільмам, які розповідають про три дні війни, виставці зброї, мапам, описам ролі різних бойових підрозділів. Він поглиблюється історією створення двох армій, їхнім озброєнням, описами воєнного пробуту й взаємовідносин. Можу з певністю сказати, що усі, хто цікавиться військовими музеями, будуть задоволені відвідинами музею громадянської війни.
Однак мене більше вразив антропологічний образ війни, з увагою до бінарних персоналій. Перша група, яка навіть представлена в одному стенді як дзеркальне відображення, – президент США Абрагам Лінкольн та президент Конфедеративних Штатів Америки Джефферсон Дейвіс. Обидва уродженці штату Кентуккі, зробили політичні кар’єри, стали лідерами – але, керуючись різними соціально-політичними цінностями, опинилися по різні боки. Важливо, що окрема кімната присвячена Ґеттісбурзькій промові Лінкольна, виокремлюючи її в окремий епізод, важливий для розуміння війни та розвитку державності.
Друга група – це головнокомандувачі: армії Конфедератів генерал Роберт Лі та армії США генерал Джордж Мід (на момент Ґеттісбурзької битви). Якщо про останнього наводяться «нейтральні» біографічні дані, то Роберт Лі подається як талановитий військовий, якого однаково поважали в обох арміях. Образ Лі створюють його фотографії, цитати, описи його воєнних дій та їхня оцінка.
Дуже важливо поглянути на таку інтерпретацію в контексті сучасних подій із переосмисленням меморалізації громадянської війни. Варто пам’ятати, що генерал Лі отримав пропозицію очолити конфліктуючі армії від обох сторін, проте він керувався локальним патріотизмом і віддав перевагу Конфедерації, до якої приєднався його рідний штат Вірджинія. Після поразки генерал Лі виступав проти ініціатив увіковічнити пам'ять про солдатів Конфедерації, але саме він згодом був увіковічнений в пам’ятниках, назвах вулиць, навчальних закладах та ін., перетворюючись на емблематичний образ Конфедерації. Не випадково його пам’ятники як уособлення расистської політики Конфедерації стали першочерговими об’єктами «воєн пам’ятників» і протягом минулих двох років (часом після довгих дебатів і навіть судових слухань) були демонтовані. Для меморіальних інституцій асоціація з Лі стала, м’яко кажучи, небажаною. Прикметно, що музей у Стредфорді, що у Вірджинії, який раніше позиціонував себе як місце народження Лі, зараз подає ширший фокус – історії великої родини Лі, багато членів якої прислужилися для розвитку американської державності. Виглядає так, що пам'ять про генерала Роберта Лі з афірмуючої (прославляючої, утверджуючої) перетворюється на документуючу: з об’єкта адорації та увіковічнення він перетворився на «рядового» учасника історичної події, котрий опинився на «неправильній» стороні конфлікту. Саме таким він виглядає в музеї Ґеттісбурґа.
Фокусування на центральних дійових особах, таких як Лі, президенти, військова еліта, допомагає зрозуміти, як робилася політика і приймалися доленосні воєнні рішення, що означає роль особи в історії, яка її персональна відповідальність, що таке державотворення загалом. Однак антропоцентричний образ війни твориться також у описі її рядових учасників. Це передусім солдати обох армій, портрети яких подано як узагальнено, так і фокусно-персоналізовано. Однак цей ряд доповнюється медсестрами, ексгуматорами, волонтерами, місцевими мешканцями – усіма, хто в той чи інший спосіб був втягнутий у війну і брав участь у ліквідації її наслідків. На відміну від мілітарно-батального образу війни, який все-таки орієнтований на узагальнений масштаб події, більше переможно-стверджуючий (хоч не фанфарний і не бравурний – бо громадянська війна), саме антропологічний зріз найбільш точно і вражаюче передає образ війни як страшної людської трагедії й висоти людського духу.
Музейна нарація створює ще один образ війни – соціально-політичний, він найважливіший з огляду на акценти, які розставлені в музеї. Показово, що цей образ війни найщільніше проступає на початку й у кінці експозиції, створюючи своєрідне смислове кільце. На початку експозиції йдеться про те, що в середині ХІХ століття настав час для екзаменування Конституції США, насамперед тієї частини, де було сказано про рівність. Для якоїсь частини суспільства стало зрозуміло, що рабство – це те, що підважує Конституцію, інша ж думала інакше. Зауважу, що в експозиції детально прописано, що керувало конфедератами, без надмірних оціночних зауваг. У кінці експозиції сказано, що незважаючи на важку виснажливу війну з величезними втратами, вдалося зберегти цілісність держави і скасувати рабство, а відтак закріпити важливі демократичні цінності, які визначать розвиток США на століття. Незважаючи на те, що Конфедерації виділене майже паритетне місце в нарації, саме через такі чіткі акценти зрозуміло особливості «тактичного» позиціонування в осмисленні громадянського конфлікту.
Поле битви – «море» пам’ятників
Якщо поглянути на мапу поля битви, то воно виглядає як «море» пам’ятників. Усього налічується близько 1400 пам’ятників, скульптур, дощок та інших комеморативних знаків. За розташуванням пам’ятних знаків можна «прочитати» історію битви (більшість із них також мають вербальне пояснення), дізнатися про участь солдаті із різних штатів, роль різних родів військ в обох арміях, які представляють сторони конфлікту. У всіх довідниках пам’ятники згруповані за штатами: саме штати ініціювали і впроваджували меморіальні проєкти, увічнюючи пам'ять своїх співвітчизників. Переважно це пам’ятники різним групам військ, однак є невелика кількість пам’ятників конкретним історичним особам, переважно воєначальникам. Майже всі пам’ятники збережені в дуже гарному стані, бо за рішенням асоціації вони виготовлені з граніту, однак їхня мистецька вартість різниться. Деякі прості й мінімалістичні, відіграючи роль історичного повідомлення, інші мистецько-довершені, емоційні й багатосмислові. Як, наприклад, «динамічний» пам’ятник Північній Кароліні, який зображує пораненого офіцера, що показує на ворога, тоді як його побратими перебувають в русі й націлені на битву. Автор цього пам’ятника Гутзон Борглум відомий за Рашморським меморіалом – одним із найвеличніших і найконтроверсійніших меморіальних проєктів ХХ століття в США (на горі Рашмор, що в Південній Дакоті, висічений барельєф із чотирьох портретів американських президентів; проблема в тому, що ця гора слугувала сакральним місцем для індіанців, її апропріація – один із актів колонізації).
Саме поле битви – найуразливіше місце для «погоджувальної» комеморації: це місце перемоги армії Сполучених Штатів і місце поразки армії Конфедерації. Перший монумент був установлений у 1867 році на військовому кладовищі і присвячений пам’яті піхотинців із Міннесоти. З того часу і донині переважна більшість пам’ятників присвячена переможцям – армії США. Упродовж років, поки пам'ять була жива і болюча, ветерани армії США не хотіли жодних монументів, присвячених конфедератам. Але в 1890-х різні групи активістів, зокрема асоціація «Об’єднані дочки Конфедерації», почали лобіювати такі монументи, котрі нині формують авеню конфедератів. Хоча кількісно значно менша, група монументів, присвячених конфедератам, зображує їх як паритетних учасників громадянського конфлікту, увічнює їхнє геройство і трагізм втрат. Таке співіснування, різна пропорційність й мистецька стилістика пам’ятників часом породжує багатосмисловість та історичну некоректність. Як стверджує Кім О’Конелл, якби хтось непосвячений приїхав на поле битви і подивився на монументи, то подумав би, що перемогли конфедерати. Як приклад він наводить пам’ятник синам Вірджинії, на постаменті якого знаходиться генерал Лі, який програв битву. Цей пам’ятник удвічі вищий і монументальніший за пам’ятник генералу Міду, який привів армію США до перемоги.
«Погоджувальна комеморація» має дві важливі контекстуальні характеристики. Вона може розглядатися як спроби «зцілення» нації через «примирення» конфліктуючих сторін. Важливо, що в 1938 році був відкритий Меморіал миру «Вічне світло», на якому написана посвята: «вічний спокій в об’єднаній нації». Меморіал збудований із вапняку, привезеного з південного штату Алабама, та граніту з північного штату Мейн, – у такий символічний спосіб «зв’язувалася» історія Півдня та Півночі. На урочисте відкриття також були запрошені ветерани обох армій.
Однак треба зауважувати інший контекст – мотивацію для встановлення пам’ятників конфедератам. Меморіальна активність лобістів пам’яті про Конфедерацію (наприклад, вже згаданої асоціації «Об’єднані дочки Конфедерації») пов’язана з підтримкою та усталенням міфу Півдня про «Програну справу» (Lost Cause) – за яким виправдання рабовласництва і расизму. Саме тому пам’ятники конфедератам стали об’єктами гострих полемік і поступового демонтажу в 2020–2022 роках як один із результатів руху Black Lives Matter. Дуже важливо зауважити, що пам’ятники стояли в публічних місцях, на вулицях і скверах – демонтуючи, у більшості випадків їх переносили в історичні музеї, національні парки й цвинтарі, змінюючи в такий спосіб їхнє ідентифікаційне домінування, невідповідну репрезентацію для сучасного американського суспільства й відводячи їм роль суто історичного «документа доби».
Однак навіть у «закритих» (або, радше сказати, чітко обмежених просторово) меморіальних парках пам’ятники конфедератам почали розглядати як неприйнятні. У липні 2020 року Палата представників прийняла резолюцію про демонтаж пам’ятників конфедератам у Ґеттісбурґу та інших національних парках як публічних місцях, що мусять бути очищені від будь-якого нагадування про расизм і бути комфортними для різних груп відвідувачів, передовсім афроамериканців. Наразі питання про впровадження резолюції відкрите і всі пам’ятники конфедератам залишаються в Ґеттісбурзькому парку, але зважаючи на потужне лобі щодо їхнього демонтажу, видається, що меморіальний ландшафт парку незабаром може бути змінений.
Кладовище як місце пам’яті
Окрім поля битви, військове кладовище фігурує як одне з найпотужніших місць пам’яті з довголітньою історією меморалізації. Велика кількість загиблих у Ґеттісбурзькій битві, похованих у неглибоких могилах на полі болю, загрожувала епідемією, тому було прийнято рішення заснувати кладовище. Вибір невипадково припав на «цвинтарний пагорб» – місце, де Сполучені Штати здобули перемогу. Через чотири місяці після закінчення битви тіла приблизно 3,5 тисяч солдатів Сполучених Штатів були перенесені на кладовище, і 19 листопада 1863 року відбулося його відкриття, на якому президент Лінкольн виголосив свою двохвилинну промову, у якій віддав належне полеглим і наголосив на необхідності війни для об’єднання нації.
Кладовище розташоване півколами й груповане за штатами – у такий спосіб підкреслено, як кожен зі штатів доклався до перемоги в битві. У центрі півкола – національний пам’ятник солдатам, головна скульптура кладовища. На гранітному п’єдесталі зображені чотири постаті, які символізують війну, історію, достаток і мир. Увінчує колону статуя «Геній свободи». Прикметно, що цей пам’ятник розташований неподалік місця, де Лінкольн виголосив свою промову (зараз воно на території приватного кладовища і недоступне для відвідувачів). Натомість промовець і сама промова увінчані в іншому меморіалі, який розташований неподалік. Промова, яка стала канонічним текстом, обов’язковим для вивчення в американських школах, – той чинник, який притягує багатьох туристів із різних країн відвідати національне кладовище.
Ґеттісбурзьке кладовище передбачалося винятково для поховання солдатів армії США. Але згодом виявилося, що через проблеми з ідентифікацією тіл там поховані кілька конфедератів. Для сучасної меморіальної політики на кладовищі важливі два факти. У 1996 р. були знайдені рештки солдата громадянської війни й перепоховані на кладовищі, а також прийнято рішення, що всі поховання, які будуть знайдені в майбутньому, незалежно від їхньої ідентифікації, будуть перепоховані в спільній могилі. Водночас на кладовищі заборонена будь-яка символіка конфедерації, тільки державні символи США. У такий спосіб чітко визначені акценти: місце спочинку для всіх учасників битви, способи ідентифікації – тільки з переможцями, тими, хто відстояв цілісність країни та її демократичні цінності.
«Квиток у минуле»: імерсивні практики в меморалізації Ґеттісбурґа
22 квітня 2022 року в Ґеттісбурґу відбулася знакова подія – відкриття імерсивної виставки з промовистою назвою «Квиток у минуле. Незабутні подорожі». Виставка розташована у приміщенні залізничної станції, яка знана принаймні з трьох причин. Станція символізує специфіку Ґеттісбурґа як міста, розташованого на географічному перетині кількох доріг. Під час битви вона перетворилася на госпіталь, де надавали допомогу пораненим і де новоприбулі родичі могли дізнатися про долю своїх рідних. Зрештою, станція здобула відомість завдяки тому, що нею скористався Абрагам Лінкольн, котрий приїхав виголосити свою знамениту промову, названу Ґеттісбурзькою. Остання з названих причин стала лейтмотивом створеного віртуального досвідчення.
Музейний простір розділений на три частини. Перша – традиційно-виставкова. На кількох стендах розповідається про історію міста й побудови залізничної станції, історію Ґеттісбурзької битви та приїзд Лінкольна. Але основний акцент зроблено на долі трьох історичних осіб, які з великою ймовірністю перебували на залізничній станції в період битви. Бейзіл Бігз – чорношкірий місцевий житель, у якого війна зруйнувала помешкання, але не зламала його як особистість. Його найняли для ексгумації тіл солдатів Сполучених Штатів для поховання на національному кладовищі, на якому Лінкольн виголосить свою промову. Корнелія Хенкок – 23-річна шкільна вчителька, яка приїздить до Ґеттісбурґа, щоби стати медсестрою. Її історія – це зразок подолання гендерних стереотипів: її вважали занадто молодою і вродливою для того, щоб вона виконувала свої обов’язки. Але Корнелія домоглася свого і стала медсестрою, приступивши до виконання обов’язків після ґеттісбурзької битви й виконуючи їх до кінця війни. Опісля Корнелія допомагала колишнім рабам і відкрила для них школу. Ілай Бленчард – 18-річний солдат-музикант. Під час битви він допомагав у госпіталі при ампутаціях, а також грав на музичному інструменті, щоб підтримати моральний стан поранених. У своїх листах до батьків Ілай висловлював радість щодо скасування рабства і збереження країни.
Обрані персональні історії дуже показові й симптоматичні. По-перше, впадають в око рольові заданості. Тільки один герой – військовий, але й він зображений при виконанні інших обов’язків, а не на полі битви. Історична прив’язка до місця події – залізничної станції і госпіталю – дає можливість створити інший образ війни – не мілітарний і пристрасно-батальний, а «цивільний» і буденно-трагедійний. Простіше кажучи, війна – це не тільки солдат, а й медсестра та ексгуматор. По-друге, ці персональні історії вказують на те, що найважливіша місія – це служіння суспільству, і що громадянська війна – це війна цінностей, серед яких права людини і скасування рабства. Саме тому вибрані історії, які представляють Сполучені Штати, а не Конфедерацію. Якщо увесь музейний комплекс представляє дві сторони конфлікту, то імерсивний досвід – тільки одну: відвідувачеві пропонують асоціацію з переможною стороною, яка символізує базові цінності сучасних США. І зрештою, по-третє, вибрані персоналії символізують гендерний і расовий баланс.
Друга частина виставки – це власне занурення у віртуальну реальність за допомогою VR-шоломів. Відвідувачу пропонується вибрати між трьома персоналіями, які будуть розповідати власну історію. Тобто історія, розказана в першій частині експозиції, зараз повторюється, тільки іншими засобами: відвідувач може «побувати» на місці подій і «відчути» те, що пережили герої. Третя частина – це своєрідний кінозал із проєктором, який створює ілюзію прибуття поїзда з президентом Лінкольном для виголошення промови. У кінці з’являються герої, які підкреслюють свою місію служіння суспільству і запитують, на які виклики готові реагувати відвідувачі і які ролі готові виконувати. Прикметно, що на виході з експозиції, якраз над дверима, можна прочитати «за яку роботу ти готовий взятися?». Не важко узагальнити, що акцент на суспільній ролі дуже гучний і промовистий. Важливо, як цей акцент «зв’язує» минуле і сучасне й уяскравлює значення комеморативних проєктів: вони служать виробленню важливих суспільних цінностей.
Замість висновків:
чим для нас важливий досвід меморалізації Ґеттісбурґа?
Незважаючи на те, що Ґеттісбурґ – одна з основних складових американського державницького міфу, це не стала й закостеніла меморіальна конструкція, а майже 160-річний проєкт, що досі перебуває в русі й активно розвивається. Приклад Ґеттісбурґа показує, що створення меморіального проєкту – це довготривалий динамічний процес, який відображає запити суспільства і їм відповідає. Історія меморалізації Ґеттісбурзької битви – це один із найяскравіших прикладів того, як на різних етапах американське суспільство бачило й конструювало минуле, проєктуючи майбутнє й визначаючи домінувальні соціальні й морально-етичні цінності. У технологічному сенсі меморіальний комплекс – це також приклад того, як історично й типологічно різні проєкти, такі як циклорама, створена на початку ХХ ст., та імерсивний досвід занурення в минуле, що з’явився на початку ХХІ ст., успішно вживаються, доповнюють одне одного й покривають широкий спектр очікувань від сучасного музею.
Важливо, що ветерани, безпосередні учасники битви, місцеві свідки взяли активну участь у меморалізації Ґеттісбурґа. Колекціонування спогадів сприяло створенню деталізованої мапи боїв, розташування й руху різних бойових груп – усього того, що створює достеменний мілітарний образ війни. Опріч цього, це сприяло створенню антропологічного образу війни – війна постає не тільки узагальненим планом як битва армій, а через персональні історії воєначальників і рядових солдатів. Вони доповнюються історіями цивільних, тобто війну уособлює не лише і не стільки військовий, хоч йому віддаються належна честь і шана, а ціле суспільство, кожен член якого в той чи інший спосіб або брав участь у війні, або зазнав її впливу. Як результат, у Ґеттісбурзькому меморіальному комплексі подається не лише історія війни, а історія людини у війні, не лише історія битви, а історія захисту й розвитку державності (саме тому Ґеттісбурзька промова Лінкольна займає одне з ключових місць у меморалізації битви і всієї громадянської війни). Мені видається, що це саме цей ракурс зображення війни може придатися для майбутніх мемораліальних проєктів в Україні.
_________________________
¹ Jim Weeks. Gettysburg: Memory, Market, and an American Shrine. Princeton and Oxford: Princeton Universitu Press, 2003;
Jennifer M. Murray. On a Great Battlefield: The Making, Management, and Memory of Gettysburg National Military Park, 1933–2013. University of Tennessee Press, 2014;
Brian Black Gettysburg Contested: 150 Years of Preserving America's Cherished Landscapes. George F. Thompson Publishing, 2019.
² див.: Jim Weeks. Gettysburg: Memory, Market, and an American Shrine. Princeton and Oxford: Princeton University Press, 2003.
09.08.2022