Як нам (не) репрезентувати війну.
Нещодавно Тимофій Милованов поділився новиною на своїй фейсбук-сторінці: Київська школа економіки проводить фандрейзинговий захід під назвою «UKRAINE: Experience. Believe. Commit», кошти з якого передадуть на відновлення медичних закладів і шкіл на околицях Києва. Захід заплановано в Нью-Йорку, в елітному закладі для бізнес-еліт. Благородна мета цієї події, однак, має дуже ризиковане втілення: учасникам заходу пропонують пройти фільтраційну зону, вечеря відбудеться «у стилі бомбосховища та з зануренням в досвід війни та військових злочинів». Тобто учасникам заходу пропонують імерсивний досвід занурення у штучно створену воєнну дійсність, яка для більшості українців була чи є щоденною «живою» реальністю. Такий підхід викликав шквал критики, і Милованов та його команда оголосили про зміну формату, однак не скасували сам захід. Дискусія навколо цього проєкту загострила кілька важливих запитань: що таке імерсивний досвід, як і де його можна використовувати? Як нам говорити про війну з іноземцями? Як викликати їхню емпатію та бажання допомогти? Як пропрацьовувати наші травми, завдані війною, не завдаючи нових? Як проводити фандрайзингові кампанії, не зазнаючи репутаційних втрат? У цьому дописі я спробую поміркувати над деякими із цих питань.
Що таке імерсивний досвід і як він спрацьовує?
Імерсивний підхід спрямований на розвиток чуттєвого сприйняття людини, на розширення меж свідомості (від англ. immersive – «створює ефект присутності, занурення»). Імерсивність використовується в різних царинах: у театрах, шоу, інсталяціях, музейних експозиціях, кінотеатрах та картинах. Загальною особливістю імерсивності є те, що учасник виступає не об’єктом, а суб’єктом дії, «приміряючи» на себе той чи інший досвід. Тут особливої актуальності набуває проблема досвіду, яку учасникові пропонують, та здатність його психіки відповідно опрацьовувати запропоновану реальність, а також виробляти необхідну опірність цій «сконструйованій реальності» як тимчасовому симулякру. Якщо імерсивність застосовується для пізнання позитивного нетравмуючого досвіду, то такий підхід може бути ефективним, справді розширюючи межі свідомості і працюючи з людським сприйняттям. Скажімо, цікавий досвід пропонує музейний комплекс Космічного центру імені Кеннеді в США, коли відвідувачеві пропонують побути в ролі астронавта і в такий спосіб долучитися до звитяг американців у освоєнні космосу. Цікаві ідеї імерсивного театру втілювала українська ініціатива uzahvati.
Зовсім інша ситуація із залученням імерсивних підходів для занурення у травматичний досвід – скажімо, до репрезентації подій Другої світової війни та Голокосту, де учасникові пропонується роль ката чи жертви. Такий підхід намагалася втілити команда Меморіального комплексу «Бабин Яр» на чолі зі скандально відомим російським режисером Іллєю Хржановським. Плани Хржановського викликали гарячу дискусію і меморіальні війни, які точилися два роки. Неприпустимість застосування імерсивного підходу до меморіалізації Голокосту – одне з найбільш обговорюваних питань у цій дискусії. Серед низки дуже посутніх публікацій я б виділила статтю Юлії Юрчук «Бабин Яр: де закінчується репрезентація і починається відповідальність?», яка актуалізувала естетичні й етичні моменти подібних підходів. Авторка зробила детальний аналіз теоретичних аспектів у репрезентації Голокосту, зауваживши, що «будь-яка репрезентація не конструює цю катастрофу, а лише розповідає про неї». Імерсивні практики в цьому контексті ризиковані, бо вони часто спричинюють відключення критичного мислення, релятивізацію історії й амбівалентне сприйняття події.
Поява концепцій із використання імерсивних підходів, яку розробила Київська школа економіки, засвідчує, що дискусії навколо Бабиного Яру не засвоєні, принаймні командою Милованова, а імерсивність знову пропонується як спосіб репрезентації травми – але зараз «живої травми», що значно ускладнює ситуацію. Симптоматично, що обидва проєкти по суті дуже схожі. Обидві команди мають «добрі наміри», з якими важко сперечатися. Меморіальний центр, принаймні в особі Хржановського, має дуже амбітний план оригінальної імерсивної виставки про Голокост, якої, мовляв, ще ніхто не робив, і яка мала би бути, на їхню думку, настільки інноваційною, що її новаторство буде значиме і через багато років (детально про баталії навколо проєкту можна прочитати в огляді «Рік Хржановського у Меморіалі Бабиного Яру. Хроніки»). Київська школа економіки звітує про мільйонні донати, а імерсивною вечіркою планує посилити згасаючу на Заході увагу до російсько-української війни та зібрати кошти на допомогу постраждалим. На закиди опонентів про неприпустимість імерсивних практик у пропонованих проєктах в обох випадках звучала подібна відповідь: цей досвід визнаний на світовому рівні. Проаналізувавши специфіку аргументів, неважко визначити, що обидві команди не знають специфіки імерсивних практик (у застосуванні до травматичного досвіду й поготів), прикриваючись «трендовістю» і «новизною». Те, що вже вдруге за останні два роки тема імерсивності викликає такі суперечки, вказує на тенденцію і породжує правомірне питання: чому атракційний імерсивний досвід може бути ризикований, травмуючий і не виконувати «добрих намірів» організаторів?
Участь в імерсивній виставі: погляд інсайдера
Для переконливішого розуміння того, як працює імерсивна практика і меморіалізація історичної доби, поділюся досвідом відвідин радянського бункера в литовському містечку Неменчине, що розташоване недалеко від Вільнюса. Зазвичай перед відвідинами будь-якого музею я уважно вивчаю його сайт і всі доступні інтерв’ю зі співробітниками закладу, щоб оцінити дистанцію між метою, її реалізацію і результатами. Оцінюючи значення свого заходу, організатори вказали на поширення знання про Радянський Союз і вироблення у відвідувачів критичної настанови до радянського режиму. Зокрема Рута Ванагайте, театральна критикиня, журналістка та ініціаторка шоу в бункері, в інтерв’ю зазначила, що відвідування бункера «слугуватиме пересторогою для мешканців країни, де, як і в інших країнах Балтії, серед тих, хто вважає себе обмеженими у своїх правах, усе ще сильна ностальгія за радянськими часами».
Такі твердження чітко вказують на «добрі наміри»: пізнавальну та соціополітичну спрямованість бункерного шоу.
Що ж насправді пропонує екскурсія в бункер? Імерсивна вистава під назвою «1984. Драма виживання», експлуатуючи символіку знаного тексту Джорджа Орвела, пропонує учасникові зануритися в радянське життя у ролі політичного ув’язненого, члени ж професійної команди виступають у ролі жорстоких наглядачів. Ми крокували на плацу, піддавалися допитам, відвідували радянський стоматологічний кабінет, ленінську кімнату й порожній продовольчий магазин – усе, що працює на реконструкцію жахіть радянського життя. Дійство закінчувалося спільним ланчем із традиційними російськими ста грамами і врученням сертифікату про «виживання».
Екскурсія протягом багатьох років мала попит, на подив самих організаторів, які планували її як тимчасовий проєкт. Вони констатували те, що більшість їхніх відвідувачів – це іноземці, які прагнуть екзотичності й нових емоцій. Однак мій досвід показує, що багато литовців також охоче відвідують цей захід, залучаючи навіть своїх дітей (старших підлітків), щоби вони здобули знання про Радянський Союз.
Рецепція бункерної вистави є дуже різною. Як зазначила одна з учасниць, її чоловік, чиї батьки були депортовані в Сибір, залишив шоу на самому початку, бо воно було дуже травматичним. Сама ж учасниця зізналася, що такі згадки про радянське минуле корисні.
Мої друзі, литовські науковиці, які підвозили мене до Неменчине, відмовилися від участі в шоу, вважаючи його блюзнірським, таким, що підважує литовську боротьбу за незалежність. Я відвідувала бункер із професійною метою, вивчаючи способи меморіалізації радянської доби і вже добре знаючи різні підходи в репрезентації радянської епохи в музейних просторах. Для мене було важливо дослідити, як співіснують інформаційний «пакет» (тобто знання про Радянський Союз), задекларований організаторами, ігрова домінанта (бо це ж імерсивне шоу) і соціальна спрямованість (загострення критичної настанови в ставленні до радянської доби).
Зважаючи на те, що бункерне шоу побудоване на певному сценарії, учасники мусять йому підпорядковуватися, маючи певний ліміт на розглядання інтер’єрів і отримуючи дуже дозовану й специфічну інформацію винятково від акторів, які грають відповідні ролі. У цьому сенсі бункерне шоу інформаційно поступається музейним інсталяціям та вербальним наративам. Скажімо, музей комунізму в Празі, який сам є контроверсійним прикладом висвітлення соціалізму, пропонує подібні до бункерного шоу інсталяції «радянська школа» та «радянський магазин», котрі забезпечують певний рівень «залученості» і подають більше інформації про епоху. Важливо також згадати, що в тій же Празі пропонують щонайменше дві екскурсії в бункери. У межах оглядової екскурсії про соціалістичну Чехословаччину можна відвідати бункер, у якому подається детальна історія Холодної війни та ядерної безпеки. У колишньому готелі «Ялта» бункер сам по собі музей, бо він «законсервований» із часів соціалізму і розповідає, як спеціальні служби проводили стеження за мешканцями готелю.
Празькі приклади демонструють, що бункер як «місце пам’яті», тим більше з вербальними експозиціями, може більш ефективно працювати в інформуванні про минуле, ніж це відбувається в литовському бункері, де інформаційне начало підпорядковується ігровому. У бункерному шоу головний наголос зроблено на грі, тут відбувається гейміфікація минулого, де драматизм радянської доби перетворюється на звичайнісіньке екзотичне «тло», тему «квесту» і «смішної пригоди». Я, приміром, була спантеличена гротескною грою «наглядачів», їхньою показною брутальністю, яка викликала сміхову реакцію учасників, спонукала їх до бешкетування там, де, згідно з намірами організаторів, мало формуватися «знання про епоху» та викликатися емпатія до жертв, а відтак – засудження радянського режиму. Тобто питання соціальної спрямованості, на якій так завзято наполягають організатори шоу, легітимізуючи його появу, цілковито підважується й витісняється ігровим началом. Навіть більше – образи політв’язнів, їхні трагічні долі «метонімізуються» й «утилізуються», слугуючи тематичною прикрасою шоу, а це вже актуалізує питання етичності подібних заходів, у яких дистанція між «добрими намірами» й вихідними результатами неспівмірно велика. Загалом я б назвала литовський бункер історичним Діснейлендом, який цинічно експлуатує образ радянських політв’язнів, продаючи його за вигідну ціну іноземцям і деяким литовцям, спраглим на історичну екзотику, яка лоскоче нерви.
Вечірка, стиль, бомбосховище:
у чому проблема запланованої вечірки?
Україна вже мала досвід використання імерсивних практик у репрезентації травматичного досвіду для іноземців. 2017 року Українська академія лідерства спільно з комунікаційною агенцією Gres Todorchuk PR створили вуличний ресторан «Непораховані з 1932», мета якого – поширити знання про Голодомор та злочини радянської влади проти людяності. Уперше цей імерсивний підхід застосували в Ізраїлі, в Тель-Авіві, пригощаючи гостей баландою з кори та листя і в такий спосіб розповідаючи про Голодомор. Головна мета цього заходу – через імерсивний нетравмуючий досвід познайомити широку іноземну аудиторію з історією Голодомору, дати їм можливість спробувати страву і зрозуміти, що таке виживання.
Згодом цей досвід повторили в Бельгії та семи містах України, а в 2020 році студенти Української академії лідерства анонсували онлайн-ресторан зі стравами з продуктів, якими харчувалися українці під час Голодомору. Серед схвальних відгуків на цей проєкт були критичні закиди щодо опції «ціна», за якою подавалася інформація про жертви Голодомору, які «заплатили» своїм життям. Аберація «ціна/вартість», «страва/людське життя», до якої вдалися творці проєкту, викликала правомірну критику і ще раз оприявнила те, наскільки важлива акуратність і продуманість у меморіальних проєктах, які стосуються колективної травми.
Вечірка, яку анонсувала КШЕ, – це не меморіальний проєкт, але вона напряму «працює» з репрезентацією нашої «живої пам’яті», тому в її оцінці можна застосовувати такі ж чинники: яка історична доба стає об’єктом імерсивної практики, як створюється образ цієї доби, простір, де здійснюється імерсія, яка цільова аудиторія, як відбувається комунікація між організаторами й учасниками та який кінцевий результат.
Імерсивний досвід придатний для встановлення емоційного зв’язку з історичною подією, віддаленою в часі. Нас запрошують відчути і пережити те, що відійшло в минуле, яке за допомогою імерсивного занурення може стати відчутно зримим і поглибити наше уявлення про історичну подію. У випадку з проєктом вечірки КШЕ ситуація кардинально інша: вибраному колу американських бізнесменів пропонують імерсивне занурення в реальність війни, яка трагічно переживається нашими співвітчизниками тут-і-тепер.
Про концепцію самої вечірки наразі відомо небагато. Команда оприлюднила рекламу події, яка засвідчує, що учасникам пропонують пережити досвід жертви: фільтраційну зону, «вечерю в стилі бомбосховища» та військові злочини. Обговорюючи категорію жертви та її використання в концепції вечірки, я хочу зосередитися на трьох питаннях. Перше – суто теоретичне, а саме звуження всього досвіду війни тільки до образу жертви і страждання. Припускаю, що таке рішення видалося організаторам найбільш придатним для фандрейзингової вечірки і спонукальним для пожертв. Друге питання пов’язане з неефективністю і ризикованістю імерсивної методики для передання досвіду війни на тематичній вечірці. Як показує литовський приклад, який я проаналізувала, у штучно сконструйованому просторі немає приречення і ризику смерті, є усвідомлення того, що з гри можна вийти в будь-яку хвилину і що вона завершується безпечно, а це нівелює спробу отримати «реальний вимір» досвідчення жертви. Навіть більше, цей симулякр болю, який пропонується як екзотичний досвід, що мусить викликати емпатію, може урівняти «реальні» страждання жертви до ігрових переживань. Звідси третє і найбільш важливе питання: знецінення досвіду тих, хто пережив і переживає жах війни. Відтворення досвіду війни технічними засобами, його тиражування й профанація, «інвентаризація» страждання нівелює значення пережитого і може бути додатковим травмуючим чинником для постраждалих.
«Ця подія змінить тебе. Твої пріоритети в житті зміняться. Ти зрозумієш і сприймеш як свою особисту відповідальність усього світу виграти цю війну та зупинити Росії», – сказано в рекламному буклеті. І це виглядає як продаж незабутнього досвіду «занурення в досвід війни та військових злочинів», подібного до того, що пропонує литовський бункер. У таких заходах атракційність та екзотика набувають вирішальної ролі, відтісняючи емпатію на другий план. Чи такої рецепції війни нам би хотілося, якщо навіть за неї добре платять?
Сам сюжет про товстосумів, яким представляють горе як розвагу, дуже нагадує серіал «Гра в кальмара», сценарій якого можна розглядати як вражаючу метафору капіталістичного світу, владу грошей і знецінення людського життя. Ми дивимося кіно, сприймаємо його відсторонено як віртуальну реальність, від котрої дистанціюємося. Вечірка ж проєктує цей сюжет на «реальну реальність», коли вибране коло нью-йоркської бізнес-еліти збирається у фешенебельному елітному ресторані «пограти» у страхи війни і щедро платить за симульоване досвідчення. Такий сюжет виглядає щонайменше цинічно і ставить питання про морально-етичні цінності як організаторів вечірки, так і її учасників. Постає логічне питання: як можна збирати гроші для постраждалих, не відчуваючи їхнього болю? Не відчуваючи тих етичних меж, поза якими будь-яке фінансування втрачає своє значення?
Як нам репрезентувати війну?
Сьогодні часто дискутується питання, як і коли ми мусимо обговорювати питання, як нам говорити про війну, який наратив найбільш придатний. Дехто вважає, що нам треба дочекатися кінця війни, щоб ми могли її осягнути як завершену історичну подію. Ця думка має право на існування. Але я притримуюся іншої: нам треба говорити про це вже зараз. Принаймні обговорити базові принципи цього наративу. Ситуація з вечіркою КШЕ до цього дуже спонукає.
Уже багато йшлося про те, що Україна в цій війні здобула суб’єктність, а разом із нею репутацію країни, яка несамовито бореться за свою незалежність, викликаючи цим повагу всього світу. Ця репутація зараз – наш найбільший капітал: як символічний, котрий допоможе ввійти в історію, так і фінансовий – саме через зміцнення цієї репутації ми можемо отримати економічну допомогу. Репрезентуючи війну, зокрема вдаючись до ризикованих і невиправданих прийомів, ми можемо мимовільно зазнати значних репутаційних втрат, які аж ніяк не компенсують успіхів фандрейзингових компаній.
Катастрофізм війни спричинив тотальну травмованість українського суспільства. Безумовно, кожен із нас має різний досвід війни, по-різному його переживає й виробляє психологічну опірність. Мені видається, що в будь-яких репрезентаціях війни (тим більше якщо вони орієнтовані на іноземну аудиторію) дуже важливі чутливість до болю іншого. У такий спосіб ми демонструємо відповідальність і відповідну культуру в ставленні до страждання і свого, і чужого. Ця чутливість об’єднує, а значить – працює на перемогу. Для іноземців це буде свідченням того, як ми дбаємо за постраждалих і як намагаємося подолати колосальну колективну травму, дбаючи про кожного. Повага, гідність, делікатність у цій ситуації набувають особливого значення і мусять слугувати основними маркерами для репрезентації досвіду війни.
Гадаю, ми також мусимо поміркувати, як у наративі про війну урівноважити історію страждання, яка викликає емпатію, та історію боротьби, яка мобілізує. Для цього не зайве враховувати вже набутий досвід. З початку незалежності ми активно використовували віктимність у репрезентації минулого, зокрема радянського, фокусуючись на Голодоморі, Чорнобилі та інших віктимних символах. З початком війни у 2014 р. прийшло розуміння того, що ми мусимо репрезентувати наше минуле як історію боротьби, котра мобілізує і слугує дієвим мотиваційним чинником. Мені видається, що це концептуальний поворот у нашій політиці пам’яті та нашому самоусвідомленні: акцент на боротьбі і звитязі в репрезентації війни особливо важливий як зараз, протягом активної фази війни, так і, припускаю, у післявоєнній перспективі.
16.06.2022