ЦЕЙ ЗЛОЧИН РОСІЇ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ НЕ КІЛЬКІСТЮ ЖЕРТВ
Перед самітом НАТО в Мадриді, який розпочався 28 червня, мітингувальники вимагали припинити російський геноцид в Україні. Про геноцид раніше вже говорив президент США. Парадоксально, але Захід досі виступав проти визначення цього поняття, запропонованого колись Рафалом Лемкіним, правником із Польщі.
Рафал Лемкін народився 1900 року в містечку Безводна на Гродненщині. Походив з єврейської родини. Закінчив право у Львівському університеті ім. Яна Казимира. Уже під час війни, поневіряючись по Радянському Союзу, Латвії та Швеції, він збирав матеріали для подальшої роботи. Остаточно оселився в США. Деякий час був спеціалістом кримінального права в Єльському університеті. Його двічі номінували на Нобелівську премію миру, отримав чисельні нагороди, а його найбільшим успіхом є проєкт Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього. Незважаючи на це, Лемкін помер у злиднях в Нью-Йорку 1959 року.
Ще на початку війни президент США Джо Байден заявив, що хоча він і не правник, на його думку, дії росіян на території України свідчать власне про геноцид (анг. Genocіde), оскільки вони спрямовані на знищення самобутності нації. Про бажання знищити українську націю свідчать і заяви президента Росії Владіміра Путіна, подібно як і неодноразові заяви інших російських політиків і журналістів, які наголошують, що української нації «не існує», натомість мова йдеться виключно про буцімто «росіян, розділених двома країнами». За словами польського творця концепції геноциду Рафала Лемкіна, не кількість жертв, а саме намір доводить здійснення цього найтяжчого злочину проти людства.
– Згідно з думкою Рафала Лемкіна, можна вчинити геноцид, не вбивши жодної людини, – каже Леора Більські, професор права Тель-Авівського університету та головна керівниця Центру прав людини Mіnerva. – Якщо ми заберемо у групи людей усі архіви, історію та мову, то не залишиться нічого, що можна було б передати наступним поколінням. З точки зору Лемкіна, це і є геноцид.
Леора Більські
За словами ізраїльської правознавиці, підхід Байдена та інших лідерів західних демократій до злочинів, скоєних росіянами в Україні, і зокрема називання їх геноцидом, має радше парадоксальний характер.
– Байден не мав на увазі масове вбивство чи фізичне або біологічне знищення нації, – підкреслює проф. Більські. – Лише спробу знищити Україну як культурно-політичне утворення. Знищення окремої мови, що відрізняє українців від росіян.
Тимчасом саме таке культурне тлумачення геноциду було відкинуто Сполученими Штатами та багатьма іншими західними країнами. Рафал Лемкін почав працювати над концепцією геноциду, коли дійшов висновку, що не існує правової категорії, яка б визначала новий вид злочинів, скоєних нацистським режимом у першій половині минулого століття. Він зазначив, що вбивство визначається за дефініцією незалежно від того, йдеться про сотні, тисячі чи мільйони жертв. Міжнародне право також визначає військові злочини, мародерство, зґвалтування тощо. З іншого боку, не існувала тоді концепція, що дозволяла би зрозуміти тотальну ідею, котра спричиняла б спробу вбити мільйони людей, але також і намагання цілковитого знищення групи людей. Водночас саме такі нематеріальні елементи, як мова, культура, університети та представники інтелектуальної еліти, були в центрі його думок про повне, тотальне знищення групи людей.
«Ми звикли називати це "культурним геноцидом" протягом доволі тривалого часу, проте для Лемкіна це було в центрі концепції геноциду, – каже ізраїльтянка. – Слова Байдена мали парадоксальний відтінок, тому що проти введення поняття "культурний геноцид" до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду 1948 року виступили саме американці, австралійці й інші країни з колоніальним минулим або ті, що примусово асимілювали меншини. Їхні представники стверджували, що, мовляв, лише тоталітарні держави можуть здійснювати геноцид, демократичні держави ніколи нічого подібного не роблять, а поняття "культурний геноцид" надмірно розширило б цю правову категорію. Тому його не включили до Конвенції», – наголошує проф. Більські.
Універсальна думка
Створюючи концепцію геноциду, Лемкін доклав величезну кількість зусиль до розробки універсальної категорії. Зрештою, він був не просто професором, який проводив життя за письмовим столом чи викладацькою катедрою і роздумував про те, чого ще бракує правовим кодексам. Він був воєнним біженцем із Польщі, який під час втечі по дорозі збирав постанови та закони з усіх країн, окупованих нацистами, переконаний, що геноцид може мати форму не лише масового вбивства, яке спіткало єврейський народ та його родину (він втратив близько 50 родичів). Лемкін вважав, що геноцид може бути програмою, спрямованою на різні народи на різному рівні, і тому говорив про економічний, культурний чи політичний геноцид.
Незабаром після Другої світової війни єврейські організації почали говорити про «злочини проти єврейського народу», тоді як Лемкін не погоджувався з таким обмеженим твердженням. Він підкреслював, що відбувся геноцид, який фізично торкнувся насамперед євреїв, але й інші народи пережили щось подібне. Він вважав, що поняття «геноцид» не можна обмежувати лише Голокостом, оскільки такі злочини й надалі супроводжуватимуть людство.
– В Ізраїлі ми виросли з ідеєю переходу від Голокосту до відродження, – каже Ліора Більські. – Якщо ми подивимося на Голокост з точки зору культурного геноциду, то побачимо, що вбито мову їдиш – це була мова більшості єврейських жертв, мова тих місць, звідки ці жертви походили. Є громади та місця, де відбувається певне відродження, але їдиш як жива мова, мова культури та історії, зникла разом із геноцидом. Це свідчить про те, що інтуїція Лемкіна шукати там суть поняття геноциду була правильною, – додає вона. У статті The First Genocide: Anti-Semitism and Universalism in the Thought of Rafał Lemkin [Перший геноцид: антисемітизм і універсалізм згідно з думкою Рафала Лемкіна], опублікованій навесні 2022 року, проф. Джеймс Лоффлер, історик з Університету Вірджинії, заявив, що у своїй автобіографії Лемкін створив собі універсальний аполітичний образ саме для того, щоби просувати концепцію геноциду та конвенцію проти нього. З цієї причини Лемкін дуже чітко приховував свій власний досвід та досвід своєї родини, пов’язані з Голокостом, свій сіонізм та єврейську традицію, яка сформувала його світогляд. Завдяки цим своїм зусиллям він досяг такого значного успіху, що десятиліттями поняття геноциду асоціювалося з універсальним мисленням, а вчення про геноцид відокремлювалося від вчень про Голокост.
Дедалі важливіша думка
Ліора Більські вважає, що присутність думок Лемкіна в міжнародному праві з плином часу дедалі зростає. Протягом десятиліть його ідеї були практично забуті в дослідженнях геноциду. Професорка з Тель-Авіва згадує своє власне здивування, коли під час роботи зі студентами в Польщі зрозуміла, що практично ніхто з них не чув про Лемкіна.
Однією з причин початкового забуття були напруженість і розбіжності періоду холодної війни. Саме тоді насамперед країни, правники та групи людей зі Східної Європи спробували дати визначення злочинам, скоєним під час Другої світової війни, та почати говорити про них. На думку ізраїльтянки, одним із найцікавіших місць у цьому контексті є Польща та Верховний національний трибунал, створений у лютому 1946 року для переслідування та покарання «фашистсько-нацистських злочинців і зрадників польського народу». Протягом двох років трибунал провів сім надзвичайно важливих процесів проти німецьких нацистських злочинців. Серед них були, між іншими, Амон Ґьот, кат із краківського Плашува, зображений у відомому фільмі «Список Шиндлера», або Рудольф Гьос, комендант табору Аушвіц-Біркенау.
Влітку 1946 року першим обвинуваченим, котрий постав перед Верховним національним трибуналом, який тоді засідав у аудиторії Познанського університету, був Артур Ґрайзер, рейхсґауляйтер у країні Варти (нім. Reіchsgau Wartheland). Суд проходив одночасно з Нюрнберзьким процесом, де судили головних злочинців Третього рейху. Проф. Більскі у своєму маленькому, заставленому книгами офісі на відділі права у будівлі Тель-Авівського університету працює над дослідницькою статтею, присвяченою лемкінській концепції геноциду в контексті цих судових процесів.
– У Нюрнберзі була визнана нова правова категорія, тобто злочини проти людства, й обвинувачення використовувало поняття геноциду лише для опису подій, а не як окремий пункт звинувачення або як окрему правову категорію, – підкреслює Більскі. – Водночас саме тоді польська прокуратура вирішила, що в основі першого процесу над нацистськими злочинцями проти Артура Ґрайзера має бути новий злочин, визначений за дефініцією саме Лемкіним.
Прокуратура в Познані звинуватила Ґрайзера в геноциді, до цього ж у широкому розумінні цього терміну, оскільки вони хотіли судити його як ґауляйтера, відповідального за судову систему і, таким чином, за злочини проти як етнічних поляків, так і проти євреїв. Тому вони розглядали геноцид не лише як масове вбивство, а і як культурний геноцид, що веде до германізації та деполонізації.
– Вбивства можуть здійснюватися з використанням мачете і сокири, – наголошує ізраїльська експертка. – Спільнота та її культура не можуть бути знищені без великої кількості законів і постанов, які розділяють людей, забороняють використання мови, створюють університети тільки для однієї групи, але не для іншої. Роль судової влади у забезпеченні платформи для геноциду була в центрі судового процесу у справі Ґрайзера, яким я займаюся.
Вирок був винесений 9 липня 1946 року, а заключний його висновок звучав так:
«Артур Ґрайзер має бути визнаний винним у всіх ним скоєних злочинах і злочинах, в яких він звинувачується, із застереженням, що Артур Ґрайзер особисто не вчиняв вбивства, не завдавав тілесних ушкоджень та безпосередньо не брав участі у жорстокому поводженні. За вищезгадані злочини засудити Артура Ґрайзера до смертної кари, також наказати назавжди позбавити цивільних і громадянських прав честі та конфіскувати все його майно; звільнити його від сплати судових витрат та судового збору. Речові докази залишити в матеріалах справи».
Болеслав Бєрут [Bolesław Bіerut – політичний діяч Польської Народної Республіки, генеральний секретар ЦК і голова ЦК Польської об'єднаної робітничої партії, у 1947–1952 рр. президент ПНР й голова Державної ради, – прим. перекладача) не задовольнив прохання про помилування, котре до нього надійшло від самого злочинця та від Папи Пія XII. Вирок було виконано на схилах Познанської цитаделі, й це була остання публічна страта в Польщі.
Інфляція думок
Сьогодні поняття геноциду має величезне значення, прикладом чого є його використання в контексті російської агресії проти України. У той же час спостерігається деяка інфляція цього поняття внаслідок певної напруги щодо його застосування у сфері міжнародного права та політики.
Геноцид визнається як юридична категорія в міжнародному праві, прикладом чого є Римський статут 1998 року про заснування Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі, хоча термін, який там використовується, не є такий широкий, як визначений Лемкіним, і не включає культурний геноцид. Проф. Більскі зазначає, що з роками геноцид став найсерйознішим злочином у міжнародному праві – і, як наслідок, групи жертв намагаються довести, що мали місце не лише масакра, погром чи масове вбивство, а й те, що це був власне геноцид.
Слід також пам'ятати, що геноцид не є злочином, який карається більше за злочини проти людства чи будь-які інші. Такий шкали не існує. Крім того, геноцид дуже важко довести, оскільки в його основі лежить намір знищити. У той же час розглядати геноцид як найгірше, що може статися з групою людей, надзвичайно зручно з політичної точки зору.
– У політичному контексті ми бачимо, що при використанні поняття геноциду визнаються групи, які в інших контекстах були марґіналізовані, – підкреслює проф. Більські. – Це етнічні, релігійні, але не політичні чи культурні групи. Цей механізм застосовується з припущенням, що використання поняття геноциду приверне увагу світової громадської думки. Я думаю, що це вписується в сучасну концептуальну інфляцію та віру в те, що якщо щось не є абсолютно найгіршим, це взагалі не зараховується.
Ярослав Коцішевський – публіцист, коментатор, багаторічний кореспондент польських ЗМІ на Близькому Сході. За освітою політолог, випускник Тель-Авівського університету та Єврейського університету в Єрусалимі. Експерт фонду «Stratpoіnts» та головний редактор порталу Nowa Europa Wschodnіa.
Jarosław Kociszewski
Rosjanie w Ukrainie mogą dopuszczać się ludobójstwa. O winie nie świadczy liczba ofiar
Nowa Europa Wschodnia, 30.06.2022
Переклад з польської – Нікодем Щиґловський (Nіkodem Szczygłowskі)/
* * * * *
РЕПЛІКА
Важко погодитися із твердженням шановної пані професорки, що поняття "культурний геноцид" не включили до "Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього".
Ось дефініція поняття "геноцид" у статті II Конвенції:
"У цій Конвенції під геноцидом розуміються такі дії, які здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а) вбивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
с) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;
d) заходи, розраховані на запобігання дітонародженню серед такої групи;
e) насильницька передача дітей із однієї людської групи до іншої".
Мовою англійського оригіналу:
"Article II
In the present Convention, genocide means any of the following acts committed with intent to destroy, in whole or in part, a national, ethnical, racial or religious group, as such:
(a) Killing members of the group;
(b) Causing serious bodily or mental harm to members of the group;
(c) Deliberately inflicting on the group conditions of life calculated to bring about its physical destruction in whole or in part;
(d) Imposing measures intended to prevent births within the group;
(e) Forcibly transferring children of the group to another group."
Це визначення чітко розрізняє знищення членів групи ("members of the group") в пункті (a) і групи як такої ("its [the group] physical destruction in whole or in part") в пункті (c).
Тобто, "дії, які здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку", можуть бути вчинені через вбивство її членів і/або "навмисне створення [...] умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення" групи.
Згадувані у визначені типи груп (зокрема національна та релігійна – в широкому розумінні спільноти носіїв культури цих спільнот) утворені членами, які ідентифікують себе належними до відповідних – національних чи релігійних – спільнот; якщо внаслідок навмисне створених умов вони перестали себе ідентифікувати належними до групи, то група фізично (матеріально) перестає існувати, хоча може продовжувати існувати нематеріально – скажімо, у пам'яті членів інших груп.
Характерно, що Російська Федерація ратифікувала Конвенцію ще 3 травня 1954 р. (Президія Верховної Ради СРСР – 18 березня 1954 року), але у визначенні чинного Кримінального кодексу РФ (ст. 357) п. (c) сформульовано як: "створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення членів цієї групи" ("создания жизненных условий, рассчитанных на физическое уничтожение членов этой группы"), тобто геноцид розуміється не як "фізичне знищення групи", а "фізичне знищення членів групи".
Імперську причину такої російської фальсифікації норм Конвенції, мені здається, власне і пояснила проф. Леора Більські: країна, "що примусово асимілює меншини", відмовилась ввести міжнародне поняття культурного геноциду у власне законодавче поле.
Важливо також зазначити, що Конвенція спрямована не тільки на покарання за злочин геноциду, а і його попередження, тому стаття III визначає, що
"Карними є такі дії:
а) геноцид;
b) змова з метою геноциду;
с) пряме та публічне підбурювання до скоєння геноциду;
d) замах на геноцид;
е) співучасть у геноциді".
Заяви президента РФ В.Путіна щодо цілей війни (т.зв. "денацифікація"), а також високопосадовця РФ Д.Мєдвєдєва, а особливо публікації на офіційному державному інформагентстві РИА "Новости" статті Т.Сєргєйцева "Що Росія повинна зробити з Україною" вказують, що Росії йдеться про знищення національної групи українців через фізичне знищення або створення таких життєвих умов, розрахованих на примусову відмову від самоідентифікації себе українцем – тобто підпадають під визначення геноциду.
Від визнаного геноциду в Руанді 1994 року російський геноцид українців відрізняється можливістю зміни національної самоідентичності (яка у випадку тутсі була зафіксована з народження), тобто визначене Конвенцією фізичне знищення національної групи (визначальною рисою якої є усвідомленням своєї національної ідентичності) задеклароване не тільки вбивством членів цієї групи, але також і змушуванням всіх членів цієї групи змінювати свою ідентичність.
Зрештою, про русифікацію як геноцид (а також чому асиміляція в США геноцидом не є) прямо писав Рафал Лемкін:
"Поняття геноциду – це знищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти (знищення культур і націй) без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і прогресу. То правда, що нації зливаються і утворюють нові нації (ми маємо приклад цього процесу в нашій власній країні (США)), але це злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ посувається вперед. Отже, що ми вважаємо неправильним в радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, – це злочинне марнування цивілізації і культури. Бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї – радянської".
Орест Друль
11.07.2022