“– А ти теж думаєш, що я їх убив?
– Думаю. Я взагалі думаю. Я – думаю…”
Філософ Фабіан Бубелі, “Вавилон ХХ”
І я оце як у Татарбунари їздив – у березні ще було, іще на початку, – також думав. Подорож, вона для роздумів узагалі помічна.
Спершу, щоправда, враженнями набирався. І це також як завше – так буває, либонь, із кожним, хто замешкує на хуторі, а тоді вибирається раптом помежи люди. Тільки що за цим разом, отже, з оглядом на геополітику.
Це коли вже увечері, наприклад, вже за вечерею в друзів, у яких ночувати залишився, задзвонив телефон: ну все, мовляв, у Лебедівці десант висадився… А ви аби розуміли, Лебедівка (Бад-Бурнас до 1945 року й просто Бурнас іще до німців-колоністів) – то курортне селище за кільканадцять кілометрів од моєї хати, ув об’їзд лиману… Але один чоловік з цього ж таки селища, рибалка й підприємець, розповідав мені якось історію: про море й туман – про туман у морі. Бо ж воно тільки на позір зона відпочинку, а в дійсности стихія. А там, де стихія, – поле для історій. Як ось і ця, про инших, заблукалих рибалок. Були десь із гирла, з дельти Дунаю – вийшли у море й потрапили в туман. А коли розвиднилося, вже й не знали, де знаходяться – біля румунського берега, а чи українського… Так оце я до того, що у тумані війни й собі не штука загубитись…
А проте ж і ми хіба не Дикого Поля діти?! Тим більше, що й за тих ото два тижні вже трохи досвіду назбиралося. Зокрема, про нібито “десант” це я тоді вже утретє почув. Першого разу – першого дня й щодо Одеси, навіть із вуст офіційної особи. Це про морський, себто – з моря. А повітряний на той час вже на тему для жартів недобрих встиг перетворилися. Тому зателефонував просто до друга, який у Лебедівці працює: жодних десантників він не бачив.
Инша річ, московські кораблі на рейді – вони й справді були. І наше узбережжя того дня вони дійсно обстріляли. Навіть двічі – по обіді, а потім іще раз вже увечері. А позаяк розкладу обстрілів державні пірати місцевому населенню не надали, люди у Тузлах та навколишніх селах тієї ночі не спали…
І це іще одне, окреме враження: дізнаватися про вибухи в околицях твого хутора (де усі понад десять його мешканців сусіди і де лишилися самі собаки, що для них і новорічні салюти катастрофа) з телефонних, знову ж таки, дзвінків…
Або ж ось, коли наступного дня домовились у Татарбунарах із іще одним другом зустрітися. Ну, бо й назагал рідко бачимось, а тут іще й війна. Війна, якої у Буджаку ніби як і немає майже, але якої іще вчора не було ані у Бучі, ані в Харкові. Зустрілися на базарі – кожен у своїх справах, а вже відтак вирішили на каву зайти. Тільки що чоловік мав іще якесь питання вирішити, й аби не чекати, я пішов наперед, каву замовляти. Ну й ото він приходить і простягає мені сірників упаковку – мовляв, за непевних часів теперішніх на господарстві згодиться…
А заким каву пили, завила сирена… Міг би вже якусь таку розвідку написати, а чи нотатки до розвідки: про те, як і де виє сирена. Бо в нас осьо у степу понад лиманами це по-одному (дико), й геть инакше у місті. Причім у залежности від розмірів міста, від висоти будинків, це й собі, либонь, по-різному. Але мені й Татарбунарів цілком вистарчило. Перше – те, що на поверхні: вона гуде тут значно довше, надто довго. І це тисне на психіку. А відтак друге – наявність певної кількости людей, на психіку яких тисне виття сирени навколо тебе. Про те, що подібні екстреми психологічні простіше сприймати на самоті, на хуторі, я іще ввечері напередодні встиг подумати.
А вже іще раз відтак й у бомбосховищі побував. Ну, бо яке ж у мене посеред степу бомбосховище?!
І назагал мені там не сподобалося – там було темно, вогко й доволі брудно: як і в звичайному льосі, до якого, проте, не ходять чисто вбраними. Якби не люди – кільканадцять переважно незнайомих поміж собою людей ув обмеженому просторі із іще більш обмеженою кількістю стільців. І тому навіть коли розмовляєш із одним, говориш одразу й для инших. Це уповні розумієш, коли промовляєш кодові, ключові слова. Я сказав про чоловіка, який пішов до територіяльної оборони, й одразу ж зустрівся поглядом із жінкою навпроти.
А отже люди – нічого (нікого) иншого мені на хуторі не бракує. Себто так, я би дуже хотів побувати у пустелі Сонора, проїхатись у жовтому таксі вулицями Нью-Йорка, посидіти на березі Гангу десь у гімалайських верхів’ях і пройтися безконечними пляжами Атлантики на заході Сахари, – вийти під вітрилом у відкрите море, полетіти малим літаком над Патагонією, побачити Землю з орбіти… Але це все може зачекати. І все ж таки тому, наскільки жадібно вглядався я у людські обличчя цього разу, сам дивував. Повсюдно: на вулицях і вуличках, на тому ж таки базарі, у супермаркеті із напівпорожніми поличками, але чергами на кількох касах…
Ну ось, а вже як вертав додому, медитативно споглядаючи за рухом світу у вікні маршрутки, думав. Ну, себто, як думав? Про це назагал би було варто окремо написати, але коли у двох словах – не знаю, як у инших, проте мій мозок, здається, живе од мене дещо окремішнім, сказати б самостійним життям.
Переважно глибоководним, якщо порівняти із водною стихією. І це його самостійне життя, наскільки можу здогадуватись із ознак опосередкованих – з бульбашок на поверхні – є доволі бурхливим і насиченим. Щодо мене, то я зазвичай собі просто живу: щось бачу, чую – спостерігаю, про щось читаю й дивлюся у кіні. І все це, вочевидь, до деталі щонайдрібнішої залишається у ньому, в мозкові. Иноді, щоправда, він таки і справді працює у спілці зі свідомістю – це тоді, коли має завдання до вирішення. Але така нагода трапляється бідоласі не часто, в шахи я не граю, і з того решту часу мусить себе чимось займати. І здається мені, займається він тим, що комбінує. Розкладає і наново складає усю ту інформацію, якої за роки у нім чимало таки назбиралося. Здається, в науковців це зветься нейронними ланцюжками.
Я навіть здогадуюсь, як саме це відбувається – за логікою все тих таки завдань, але неусвідомлених. Або ж гравітації. Якась частка отриманої мозком інформації виявляється важчою за инші, й ті починають збиратися навколо неї. Так газ у Всесвіті збирається у хмари, ущільнюється й перетворюється на зірки, пил – на планети, а космічні блукальці – на зоряно-планетарні системи, кожне зі своєю орбітою. Чи відбувається це довільно, випадково? Дехто сповідує й таку віру. А проте одне можна стверджувати напевне: підсвідомість – це не відсутність свідомости.
Відтак, якщо продовжити міркувати у тому ж напрямку, чорною дірою у макрокосмосі мого мозку була війна, але тіло нової думки у цій галактиці народилося навколо пнів – свіжозрізаних пнів у придорожній посадці.
Де саме це було, уточнювати не конче – у негазифікованій Бессарабії їх є повсюдно: і свіжих, і старих, і тих, що вже тільки на місці лісосмуг – лісосмуг у минулому. Вони одразу помітні, іще здалеку – самий пень можуть сухою травою притрусити, листям (так ото коти за собою на голій підлозі у хаті або ж на асфальті “загортають”), але навколо завжди галуззя валятиметься. Цілі дерева ріжуть крадучись, уночі, поспішають і забирають з того тільки те, що є грубше. А сухостою не ріжуть, бо на живому дереві ланцюг у пилці менше тупиться…
Є ще й инший спосіб заготівлі – так звана чистка. І це навіть законно, иноді навіть сільськими радами або ж РЕС організовано. Иншим разом просто фермером, чиє поле є прилеглим – нібито, аби гілки на ріллю або ж на путівець не нависали, техніці не заважали. І обрізають тоді тільки гілки властиво – дерево залишається. Тільки що рівень захаращености насаджень, частота чисток визначається іще й безпосередньою потребою у дровах. А бувають і просто страшні сни – оце згадую, й самому не віриться, що я це наяву бачив: екскаватор фермерський до дерева під’їздив, здіймав ковша і… цілими відгалуженнями обламував…
І тут, здається, це також була чистка. Доволі навіть акуратна (без екскаватора), але мені пригадалося нараз, як їхав колись цим самим шляхом із чоловіком одним і як він назвав наші посадки “простріляними”…
Й відразу: То ж чому нас дивують обстріли міст, якщо в нас посадки прострілені?
А далі – про теорію дзеркал.
Де слово “теорія”, знову ж таки, то через культуру – приналежність, вихованість мозку в культурі теорій. Через його потребу пояснювати. Насправді, зрозуміло, то було чимось ближчим до відчуття – відчуття, якому мозок надав форми теорії.
А йдеться, отже, про те, що кожна наша дія – чин, а чи думка – збурює простір у всіх його вимірах, скільки їх там є, приводить у дію реальність, дійсність і формує у ній своє віддзеркалення. Не криве, ані спотворене, але инакше, иноді навіть несподівано инакше – а проте, коли пригледітись, завше впізнаване. І живе – властиво що реальне.
До прикладу, іще напередодні цієї подорожі, іще вдома, дивився був сюжет про дітей, які врятувалися од війни. Багатодітна родина, і цей меткий хлопець років восьми мені одразу сподобався – своєю безпосередністю. Журналістка запитала у нього, скільки йому років, малий відповів і одразу ж собі запитав: “А тобі?” А потім, коли постало питання, що таке війна, дитина вдалася до аналогії: це як у грі, мовляв. “У якій?” “Танки”…
І у його відповіді, здається, було здивування – чи то від недоречности запитання (ну як у якій?!), а чи то із того, наскільки паралеля виявилася паралельною…
Вже у квітні на польовій дорозі одразу за Тузлами знайшов був мертвого птаха. Жайворонок посмітюх цей вид зветься – у них на голові чуб характерний, і не знаю, як деинде, але в цьому місці в околицях села і справді сміттєзвалище несанкціоноване. Місцева влада час до часу силкується його прибрати, та позаяк народ подолати не здужає, жайворонків я тут кожного разу зустрічаю. Вони завжди продовжують на узбіччі сидіти, аж поки до них упритул не під’їдеш. Ба навіть і тоді ще не одразу здіймаються – іще трохи по землі перебігають. А виспівують, як і ті инші, яких у небі й не видко, а тілько чуть.
Птахи межи люди по-різному гинуть. Його могли збити машиною на великій швидкости (від якої не встиг порятуватися), міг отруїтися на полі (там є широкий вибір). Але в цього птаха був отвір на шиї: дрібна рана від дрібної кулі – навскоси, наскрізь не вийшла. Хтось готувався до війни, пристрілювався?
Про паліїв сухої трави – у часі миру, і у часі війни – усі вже й без мене чули. А от чого у новинах точно не було, так це про те, як я п’яним бува серед ночі до друзів надзвонювати брався, або ж про те, як ми із сусідами так і не спромоглися до перегляду фільмів узимку, коли роботи в селі меншає. Як віддзеркалилось це? Можливо у тім, що тепер ось друзі телефонують мені з війни, з фронту, а кіно нам показують примусово і зовсім не те, яке ми обрали.
А ще про оту гру нову інтелектуальну ізгадати хочу – щодо “пошуку” “хороших рускіх”. Не нову, себто – людство у неї віддавна гуляє, на матеріялі кожної нової війни. Та й ніхто їх, ясна річ, і не шукає – це вже з самого формулювання саркастичного випливає. А проте кожен у гру ту гравець, обираючи за об’єкт препарування щонайпритомнішого з росіян та дошукуючи в нім щонайдрібнішого ґанджу, щиро вірить, здається, ув особистий внесок у наближення перемоги. Тільки що в мене запитання виникає: а далі що? Після того, як гравці досягнуть поставленої цілі й неспростовно доведуть, що жодного доброго росіянина не буває? Як саме вони збираються вирішувати цю доконану проблему? Знищать усіх росіян (заразом із бурятами, зрозуміло), “остаточно вирішать московське питання”, перевершивши Сталіна, Гітлера й Пол Пота, не кажучи вже про якогось там Путіна?..
Дитяча то забавка, як на мене. Та хоч би й тому, що оцього запитання наступного зазвичай не виникає – для каналізації емоцій досить і самої гри. Більше того, шукати добрих росіян – справа для українця і дійсно приречена. Ну, бо добрий (ідеальний) росіянин для українця мусив би бути українцем, але тоді він вже не буде росіянином. Натомість доросла позиція – як на мене – полягає у пошуку росіян, із якими би можна було сперечатись. А отже, мати розмову опісля того, як режим Путіна впаде, а Росія – у тій а чи в иншій формі, а проте залишиться. І нам так чи инакше, але доведеться мати з ними справу.
Яким чином ця тема дотична до нашої теорії? Та хто його зна – дзеркала у ній вельми непевні. Але, можливо, ідеться про чорно-біле бачення – про тих таки бурятів, наприклад, які воюють нині в Україні достоту так само, як москалі українці з Наддніпрянщини було деинде на Кавказі, а чи в Афганістані, або ж галичани у складі австрійської армії супроти Гарібальді в Італії, а чи під час окупації Боснії і Герцеговини…
А як щодо путінського отого “можем повторить”? Адже з нею, з імперією, усе зрозуміло, але чи можна взагалі плекати героїку предків (виокремлюючи її з цілого й неподільного життєвого плину) і не спокуситися на сум від того, що “народився не у тому часі”? Будь-де, будь-чиїх предків.
Можу ось щодо себе зізнатися. З місяць, либонь, опісля того обстрілу околиць наших, які я в Татарбунарах був “пересидів”, не міг позбутися зле прихованого бажання його повторення – іще раз, для мене особисто. Звісно, усе знову мало би бути так само – з вибухами, але без жертв, але ж нічого й ніколи не буває так само. Як і війна приватною. Мусив ото ходити й нагадувати собі раз-у-раз про Аврелія свого чотирилапого – про те, як цілий вечір опісля повернення він за мною ходив усюди і все в очі заглядав, ніби боявся, що я ось зараз знову подінуся, а воно повториться…
А ще ось про таку геополітику. У вимірах метафізики. Жінка, яка працює у тій установі, де я був у Татарбунарах, гарна. Це перше, на що звернув увагу я. Бо те, що вона від самого початку зауважила мою книжну українську, з’ясувалося вже наприкінці. Адже й сама вона говорить українською, але зужила оце слово котресь, й одразу ж засумнівалася: як то буде правильно, мовляв. Та ж так і буде, відповідаю. І тоді жіночка сказала оте своє: “Українці… А ми що? Ми хохли”…
Звісно, я їй відповів – зрозуміло, я не погодився. Я сказав, що це не так – що це москалі нас у “хохлівстві” нашому переконати намагаються, але ми українці. Але мушу відтак й декотрим з українців по той бік Збруча зауважити: “І не думайте говорити в собі: Ми маємо отця Авраама…” Бо так воно й віддзеркалюватиме у Москві: і що “хохли”, що “один народ”, і що “східняки” та “бандерівці”. А натомість якщо ідея соборности для вас усе ще чогось варта, доведеться відмовитись від уявлень цілої України яко Галичини. Адже річ не в русифікації – це минеться. Вона не була такою ані за черкасів з севрюками, ані за Могили, Мазепи, Сковороди, а чи Махна, – степ заважатиме…
А можливо, й взагалі то ніякі не дзеркала – що іще за недосфери Дайсона? Ідеться радше про живий, мінливий принцип дзеркальний. Ба навіть більше – як і усе живе, його й у жодну теорію не увібгаєш. Тому власне усі теорії й грішать, попри те, що містять дрібку правди – тому й з теоретизуванням обережно треба.
І все ж таки, звідкиля береться світло у людині?
Зранку іще, як ото їхав, захмарилося й вітер зірвався. Вітер східний, у цій частині Причорномор’я найбільш штормовий. А отже й добре, бо коли в тебе кораблі на обрії ворожі, а не подорожні, шторм на морі гуде по-новому, по-инакшому. Відтепер це не просто природне явище – тепер це природний захист.
А потім, вже по дорозі, маршрутку зупинили військові. Наші військові, українські. Один солдат увійшов до салону і попросив чоловіків паспорти показати, а инший залишився знадвору, зі сторони водія. Молодий зовсім хлопець, років двадцяти – міцний, дужий, але з дитячими ще рисами обличчя. А проте солдат. Відповідно екіпірований і зі зброєю через рамено він повільно пройшовся вздовж бусу, пильно вдивляючись в наші обличчя у вікнах. І треба було кивнути йому, абощо, виявити, засвідчити свою співприсутність, включеність. Але чомусь я цього не зробив.
Це зробила дитина з передніх сидінь. Їх було там кількох із двома жінками, й один із них бавився згодом з автоматом іграшковим – від кожної його “черги” мене пересмикувало, проте ні в кого більше, здається, жодних асоціяцій не виникало… Але тоді я не побачив, котре саме і як воно привіталося. Бо ж я дивився на солдата і раптом обличчя йому осяяла усмішка, увесь він нею засвітився, а рука, яку хлопець щойно тримав десь біля спускового гачка не іграшкового автомата, здійнялася у привітанні навзаєм…
І було таке відчуття, ніби хмарної тієї днини на воєнному провесні відкрилося було сонячне віконце у хмарах – маленьке віконце далеко у небі, або ж маленькеє Сонце, але поруч. Є відчуття, себто, що світло у Світі присутнє завжди, повсякчас, і все залежить виключно від вибору прийняти його, зберегти, а коли ласка, засвітити бодай би й глупої ночі, а не те щоби крізь хмари.
18.06.2022