Луганська писанка з’явилася лише двадцять літ тому. Тетяна Коновал, заслужена писанкарка України, стала зачинателькою сучасної луганської писанки. Це були перші роки незалежності, в тому краю не було ні фарб, ні писачків, ні білих яєць. Невдовзі студія писанкарства стала острівцем української народної культури в Східній Україні.
Тетяна, «писанкарка з Луганщини», втретє рятується від окупації: вперше у Києві, цього разу у Львові. У тривожну валізку взяла писачок і фарби. Два дні писанкарка навчала народного мистецтва дітей у Стрию.
Вона ж – авторка «Писанкової абетки», заслужена майстриня народної творчості України. Нагороджена медаллю «За заслуги перед Луганщиною». Народилася в Донецьку в родині українців, однак народні традиції в них не збереглися. Навчалася в росії. За фахом – вчителька образотворчого мистецтва і креслення. Почала писати, коли народився син. Перші писанки давалися важко, бо не було ніякого писанкарського досвіду, навіть дитячого. Літератури обмаль. Коли з’явилося більше можливостей, Тетяна почала досліджувати писанки всієї України й етнічних земель. Так з’ясувалося, що етнічної луганської писанки нема.
«Писанкарство – це наша зброя, а також доказ територіальної цілісності України. Там, де жили українці, вони залишили культуру, мистецтво, мову, цінності. Коли я вивчала історію писанкарства, то читала про старовинні писанки на Курщині, Городенщині й Кубані. У Галичині писанкарство не переривалося навіть у період радянського союзу, хоч і була атеїстична боротьба з релігією. На сході писанкарів переслідували, садили в тюрми, висилали за кордон. Тому перервалася ця традиція на тому етапі, коли бабуся вже не стала навчати свою онуку, а навіть забороняла. Книжки, які були пов’язані з писанкарством, знищили.
У 1991 році почався писанковий бум! Відбувалися з’їзди писанкарів, виставки, фестивалі, найбільше на заході України і в Києві. Писанкарство розвивалося у школах, садочках – і, на відміну від Галичини, у нас діти стали навчати батьків. Діти принесли це мистецтво додому, а там вже бабуся-дідусь згадували, що десь таке бачили».
Тридцять років тому, коли вплив російської культури на Східній Україні ще був тотальний, Тетяна Коновал відкрила в Луганську студію писанкарства. На заняття приходили родини. Організовували конкурси на найкращу писанку, виставки, заходи до Дня Незалежності тощо. «Жодної книжечки, ні фарб, ні писачків. Ми пройшли шлях не тільки, як навчитися писати, а ще де взяти матеріали. З нас виріс такий острівець української культури в Луганську. Почали звертатися колеги з художніх шкіл, навчальних закладів різних міст Луганщини, Донеччини, були виставки з майстер-класами. Я могла одягти вишиванку і йти центром Луганська – і стільки людей мені всміхалося, вітало. Згодом все більше луганчан одягали вишиванки», – згадує Тетяна Коновал.
Навесні 2014-го студія писанкарства опинилися в епіцентрі окупації. Якщо буквально, то так звані очільники ЛНР стали сусідами Тетяни Коновал. «У нас саме відбувся конкурс писанкарства. Я нагороджувала переможців, і серед призів була національна символіка – прапорці, наприклад. А ми ж з Болотовим (перший голова проросійського терористичного формування "луганська народна республіка", – О.Ю.) в одному палаці були. Тобто в одному кабінеті у нас виставка, конкурси, подарунки – а в іншому Болотов сидить. Хтось мені підказував: «Таню, ти ж уже вишиванку не вдягай, бо небезпечно». Я дуже швидко виїхала. У Києві все починала з нуля. А послідовники мої ще довго працювали в Луганську в умовах окупації. Хіба що вже українські прапори над офісом не вивішували».
Тетяна не перша писанкарка на східних теренах, однак її педагогічний талант дозволив цьому руху набути неабиякого розвою. Вона ж принесла уявлення про тамтешню писанку і в Галичину: в Коломию, на Буковину. Луганською вважається та писанка, яку Таня писала давнім способом – «витравлювання кольору». А все тому, що в той період не було білих яєць. Писали на коричневих. Ті частинки писанки, які хотілося мати світліші, вибілювали за допомогою оцту. Оцю писанку і нарекли луганською. Вперше її побачили на виставці в Києві на початку 2000-х.
«Коли я навчала дітей у студії, то спонукала їх вивчати свій родовід, дізнаватися, звідки їхні предки, і вивчати писанки свого краю. Виявилося, що всі, хто до мене ходив, мали українське коріння, їх тягнуло сюди на генетичному рівні. Одна дівчинка готувалася до конкурсу в Києві, а я кажу: ми не можемо луганську писанку написати, нема ж її. З’ясувалося, що у неї і мама, і тато з Курщини. Я аж скрикнула: "Ти хоч знаєш, які там чудесні писанки писали?" Найцікавіше, що ті писанки, які вона досі писала в моїй студії, були схожими на курські! Уявляєте, вона їх ніколи не бачила – а вони в ній закладені були в генетичному коді роду. Червоно-жовті, золоті курські писанки ми тоді підготували на конкурс».
Київську студію Тетяна Коновал назвала «Світанок України», взявши частину цитати з вірша Ганни Гайворонської «Луганщина – світанок України». Каже, що в центрі творчості, де вона орендує кімнату, є різні гуртки, і діти та батьки приходять як україномовні, так і російськомовні. «До мене ж приходять виключно україномовні діти, вибрані націоналісти. Багато з них не розуміють російської, бо в сім’ях теж говорять українською. Я й раніше переписувалася українською мовою з моїми друзями із Західної України, а от говорити не могла, не перемикався в мені внутрішній голос. Два роки ходила на курси для переселенців, але отой тривожний стан не давав мені вільно заговорити. Лише в роботі з дітьми я поступово стала україномовною. Це моя позиція. Хоч я не вважаю, що війна прийшла через те, що є російськомовне населення, однак єдиною державною мовою має бути українська".
Про Тетяну Коновал колеги-писанкарі кажуть, що вона пише «сучасну історію України». З 2014-го в майстрині з’явилася колекція патріотичних писанок (блакитно-жовтих, тризубих), в яких вона, як сама каже, закодовує свою віру в незалежну Україну. «Я відтоді тримаю писачок як зброю. Не можу воювати, то хоч запишу, запрограмую. Я в це вірю. У свою Україну, свою справу, свою писанку. Це не просто гарний декоративний малюнок. Ти пишеш конкретні знаки, символи і даруєш конкретній людині. Ти записуєш те, що хочеш побажати, тільки знаками-символами. Якось у нас довго дощ не йшов. Ми відрами воду носили, поливали квіти, огірки, діти втомилися. Ми тоді на асфальті біля будинку всі гуртом намалювали грабельки, бо колись люди вірили, що це символ дощу. І дощ тиждень падав. Писанку треба писати з позитивним настроєм. Якщо в мене в студії хлопці на перерві поб’ються, а тоді злі сідають писати, то я їм кажу, що такими писанками тільки в Януковича кидати».
Тетяна має на меті вперше одягнути писанку у самчиківський розпис. «Я графік, живопис – то не моє. Однак моя подруга займається самчаківським розписом, і я закохалася у нього. Він хоч дуже кольоровий, але й графічний. Я вже бачу, що його можна перенести на писанку. Це буде ноу-хау. То важкувато, я вже з цим довго ношуся, і от воно почало вимальовуватися. А взагалі я люблю різнокольорові квіти писати, щось мирне, радісне. Як у Шевченка: "Село на нашій Україні – неначе писанка, село". Коли я їздила через всю Україну, то була зачарована нашою землею! От і переношу все це на яйце».
