І вражою злою кров’ю волю окропіте
Т. Шевченко
Це почалося, коли українці вперше заговорили мовою предків – повстанням. У 2013 році розпочалася кривава боротьба народу за власну державу, мову і культуру. Тодішній недопрезидент Янукович утік, а наш народ відчув силу єдності. Як відповідь злочинної росії відбулася анексія Криму та бойові дії на території Донецької і Луганської областей. Чи вдарило це по українцях? Безперечно. Молоде покоління, до якого я відношу себе, гостро відчуло свою українськість і русофобію.
Новим болючим кроком у цій багатолітній війні стало визнання путіним ДНР та ЛНР як окремих державних утворень на території абсолютно відірваної від геополітичної карти України, злочинно вкраденої у нас. Тоді, пригадую, в інтернеті почали висловлюватися усі, хто хоча б мінімально стежить за політичною ситуацією у світі, висловлювалися навіть ті, хто називав себе аполітичними.
Про те, що насувається повномасштабна війна говорили все частіше, але ми – покоління вільних українців, не могли навіть уявити, як саме вона виглядає. У ніч на 24 лютого розпочалось вторгнення рашистських військ в Україну. Перша думка: я не вірю, що на моїй землі може розгорнутися війна… Потім – страх. Невимовний страх за свою сім’ю, знайомих, всіх, кого називаєш співвітчизниками.
Не забуду ранок 24 лютого: в місті метушня, люди стоять в чергах до банкоматів, бігають крамницями, скуповуючи харчі. На роботі тривожно, перемовляємось про останні новини, скролимо стрічку в соціальних мережах, готуємо бомбосховища і підвали.
А потім сталося щось неймовірне: наша влада показала, як потрібно діяти. Президент увесь час говорив з народом, підтримував і заспокоював. Він довів, що Україна зробила правильний вибір у 2019 році. Зеленський став справжнім лідером (в архетипних іпостасях: отаманом, князем, батьком). Може, через надмірну емоційність це тепер звучить надто голосно, але саме так відчуваю я і сотні моїх однолітків.
Україна – мирна держава, яка ніколи не нападала на сусідів, не будувала хтиві загарбницькі плани, раптом стала жертвою огидної вбивчої росії. Русофобія прокинулася з новою силою. Поки наші захисники на полі бою вказували напрям руху рашистським воїнам, літакам і кораблям, ми боролися на інформаційному фронті. З’явилися чати і спільноти в соціальних мережах, де публікували “завдання” – розгромити сторінки в Інстаграмі російських “зірок”, політиків і людей, що підтримали агресію путінського режиму щодо України.
Я ніколи не відчувала такої єдності і сили – ми громили інформаційний простір ворога, відкривали очі на гірку правду. Інколи силою слова, інколи жорстокіше – в’їдливими жартами над підсмаженими окупантами і світлинами їхніх пошматованих тіл. Мовляв, гляньте на свою непереможну армію, байрактари і джавеліни гарно з ними впорались.
На фронті інформаційному ми перемогли, це факт. Поодинокі зомбовані рашисти продовжують дописувати в мережі, але робити їм це дедалі складніше, бо результатом війни стало закриття мережі Meta для росіян. Зробив це сам Кремль, ізолювавши свою державу від світу. Москальські блогери ридають, а українці полегшено видихнули: в Інтернеті не смердить кацапнею, а загальний рівень айкю активних користувачів став набагато вищим.
Зізнаюсь чесно, я не очікувала, що наша влада скаже: от вам стилос, ідіть і воюйте за свою мову, культуру і незалежність. Але вона це зробила, вкотре переконавши нас у правильності вибору 2019 року.
А далі санкції проти росії. Величезна кількість найвідоміших компаній та брендів припиняє будь-яку взаємодію з нациською державою. Світ спостерігає за обвалом рубля, панікою і розгубленістю серед отари росіян. Як виявилося, найбільш болючим для них стало закриття мереж Макдональдс та Ікеа, а українці вкотре сказали: ми не брати, бо в цьому наша відмінність. Поки ми воюємо хто як може, віддаємо останнє на потреби армії, втрачаємо житло і життя за свою державу, ви плачете, бо закрився магазин і фастфуд.
Я завжди відчувала гордість через свою національність, я добре знаю історію і чую, яка кров тече моїми венами, я ніколи не пробачу росію і кожного жителя цієї убогої держави.
Сьогодні триває 18 день війни. Чи страшно мені? Звичайно, адже орки можуть підірвати наші АЕС, застосувати хімічну зброю і продовжувати знищувати мирне населення України.
Мені болить. Болить за Київ, Харків, Херсон, Мелітополь, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь і багато інших міст. Я не можу стримувати сліз, коли бачу замордовані тіла дітей, коли жінки народжують в підвалах і бомбосховищах, коли з нашими Героями навколішках прощається все місто, вся країна…
Якость у Твіттері написали: наша русофобія недостатня. Думаю, вона буде достатньою лише тоді, коли ми плюватимемо в обличчя кожному індивіду цього стада, без слів і без жалю. Наших дітей не жаліють, мирних людей не жаліють, українських військових 8 років на Донбасі теж не жаліли. Прийшов час розплати.
Повірте, наступне покоління українців народиться з новим чітко вираженим генетичним кодом – русофобія. І це буде правильно, бо інакше з ордою не можна.
Мене підтримують мої люди, а я підтримую їх. Ми такі єдні, як ніколи раніше. Ми творимо новітню культуру, новітню націю. Українці масово залишають російськомовний культурний простір: немає більше улюблених російських блогерів, письменників і музикантів, бо вони вороги. Українці переходять на рідну мову, ідентифікуючи себе на вербальному рівні. Насправді, питання мови та церкви для мене звучать особливо гостро, бо з цими формами російського тиску я найбільше знайома. Я щаслива бачити слова: “це був мій останній пост мовою окупанта”, бо лише українською мовою пишеться історія цієї війни, цієї перемоги.
У перші дні вторгнення мені бракувало слів, щоб вербалізувати свої почуття, я годинами читала новини і виливала лють на рашистів в Інтернеті. За словами Арестовича, переломний момент війни вже відбувся, наша перемога – питання часу, тому я терпляче чекаю.
Попередні дві ночі довелося провести у підвалі, але я знаю, що ЗСУ нас оберігають, рятують нас щохвилини, часто ціною власних життів. Героїв не забувають, вони вічно житимуть в наших серцях, як постійне нагадування того, за що ми боролися.
Рефлексувати зараз особливо важко, бо війна триває. Поки я пишу цей текст, а мій телефон прийшло близько двадцяти сповіщень з новинами – що там я поки не знаю…
Але я вірю, що 24 лютого – точка неповернення, у той ранок путін (сам того не усвідомивши) запустив механізм єднання української нації: від Ужгорода до Луганська, від Чернігова до Севастополя. Ми кропимо нашу землю вражою кров’ю, щодня зміцнюючи свою русофобію.
13.03.2022