Швейцарська «Neue Zürcher Zeitung» публікує інтерв’ю з професором Гарвардського університету Сергієм Плохієм, якого вона називає найвідомішим на Заході українським істориком.
На початку професор Плохій описує свої почуття після вибуху війни — це розгубленість і недовіра. Він вважає, що за декілька днів світ драматично змінився і наслідки цієї війни будуть довготривалими. Відповідаючи на питання кореспондента про причини окупації, професор Плохій дає розлоге пояснення про реваншистські наміри Путіна повернути Росії контроль над територією колишнього Радянського Союзу. У функціонуванні СРСР та у його розвалі Україна відігравала настільки вирішальну роль, що імперський проєкт Росії без України просто неможливий. І тут мова йде не лише про геополітичний вимір проблеми — так само важливими є культурний та історичний. Путін бажає відбудувати Російську імперію 19-го століття, й Україна є складовою частиною такого проєкту. Він просто не може прийняти її відокремлення.
Коли йдеться про віру Путіна в те, що Ленін був творцем України, то таке тлумачення історії є дуже вибірковим. Путін не бажає бачити, що після Жовтневої революції Ленінові протистояв сильний національний рух в Україні, якому він був змушений піти на поступки. І хоча проголошена у 1918 році УНР не вистояла, під тиском політичного тиску українських і грузинських комуністів Ленін мусів будувати СРСР як федеративну, а не як централізовану державу. Проте найважливішу роль Ленін відіграв при створенні сучасної російської держави. Ця остання отримала органи державної влади і кордони, які відрізнялися від відповідних їм у Російській імперії. Леніна справедливо можна вважати архітектором сучасної Росії.
Далі С. Плохій говорить про те, що під час Голодомору Сталін та його поплічники відбирали зерно в українських селян і одночасно почали наступ на українську культуру і мову, а також на всі професійні кадри, яких підозрювали у недостатній лояльності. Незважаючи на це, Україна залишилася дуже важливим фактором радянської політики. На противагу Росії, в Україні існувала своя власна партійна організація, яка мала значний вплив на прийняття рішень у всій країні.
Кореспондент запитав професора Плохія про поширений серед росіян погляд на Україну як на «неповноцінну» державу. С. Плохій відповідає: «Пояснення слід шукати в розумінні того, що таке російський народ, яке імперські ідеологи розвинули в ході революцій 19-го століття. Для них цей народ складався з великоросів, білорусів і українців-малоросів. І хоча в цьому народі могли існувати "племена" зі своїми власними діалектами, вони не могли мати власної мови чи розвинутої власної культури».
Далі гарвардський історик розповідає про русифікацію внаслідок заборони у 1863 р. видавати книжки українською мовою. На світобачення Путіна продовжують накладати свій відбиток дореволюційні ідеї про те, що хто розмовляє російською, той росіянин. Саме на підставі цього Росія почала у 2014 р. першу війну проти України. Проте Україна вже багато десятиліть існує як двомовна нація зі своєю власною ідентичністю. Адже в Радянському Союзі постійно зростало число російськомовних, які відчували і називали себе українцями. Незалежна Україна виявилася напрочуд толерантною і, незважаючи на досить сильні проросійські настрої в деяких регіонах у 1990-ті роки, вона не знала жорстоких конфліктів, як-от у Нагірному Карабаху, Пд. Осетії чи у Придністров’ї.
Багато уваги в інтерв’ю приділяють питанням Криму. С. Плохій підкреслює, що рішення Хрущова про передачу Криму Україні було зумовлене економічними причинами, зокрема потребами післявоєнної відбудови півострова. Усе постачання на Крим ішло через Україну, а це було справжнім кошмаром для радянської бюрократії. Хрущов фактично змусив Україну прийняти Крим, економіка якого перебувала у занепаді. Та все це до розвалу СРСР не мало особливого значення, «бо кордони існували лише на папері». На зауваження кореспондента NZZ про те, що Україна поводилася з Кримом як мачуха, історик відповідає, що Київ зробив значні компроміси — наприклад, не наполягав на впровадженні української мови, оскільки більшість населення там становили росіяни.
Поширеному поглядові на розділену на дві частини Україну історик протиставляє тезу про «рухливі прикордонні реґіони», які суттєво вплинули на історію країни. Власне існування таких регіонів доводить, що чітких ліній розмежування в Україні не існувало. Від 2014-го відбулися величезні зміни, й Україна стала значно одноріднішою. Цим, власне, і можна пояснити такий запеклий опір російському вторгненню, в т.ч. на півдні й на сході.
На противагу путінській моделі національного будівництва, яка послужила виправданням війни 2014 р., українці протиставили свою власну, в якій значення має не мова, якою ти розмовляєш, а державні інституції й громадянське суспільство.
Кореспондент: «Зовнішня агресія людей ще більше об’єднала замість того, щоб роз’єднати, чи не так?»
С. Плохій: «Парадоксально, але остання війна зробила Україну сильнішою, а вторгнення робить те саме щонайменше ідеально! Сьогодні країна набагато більш проєвропейська, ніж була ще десять років тому, і колишня роздвоєність зникла. Пов’язане це також із новим поколінням: воно народилася і виросло вже у суспільстві з його хай часто і хаотичною, але демократією. Молоді люди Радянського Союзу вже не знають, він їм просто смішний. У цьому також полягає велика відмінність від Росії».
Говорячи про свою відому книгу з історії України «Брама Європи», С. Плохій пояснює вибрану ним метафору: брама може бути і відчиненою, і зачиненою. Сьогодні президент Зеленський каже, що він зачиняє цю браму, аби захистити Європу. Члени ЄС на сході Європи переконані, що у цій битві йдеться і про їхнє власне майбутнє. Вони добре розуміють, що будуть наступними, якщо Росія здобуде перемогу в Україні. А тому таким великим є їхнє бажання допомагати Україні. «Ця війна, — каже історик, — є війною за всю Європу». На його думку, майбутнє України — у союзі із Заходом, у якнайтісніших із ним стосунках. «Це єдиний союз, який може гарантувати майбутнє України як держави».
На запитання кореспондента, що це все означає для стосунків України з Росією і чи бачать тепер українці росіян як ворогів, С. Плохій відповідає: «Число тих, хто це бачить саме так, збільшується вже з 2014 р. Протягом останнього тижня воно різко зросло. Багато хто вважає не лише російський уряд, а й самих росіян відповідальними за вторгнення. Ми дійшли до точки, коли повороту назад немає. Покоління, яке воює у цій війні, ніякого почуття тісного братнього зв’язку з Росією вже більше мати не буде».
06.03.2022