Дупешко Максим. Біля карети під мертвим лисом / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2021. – 176 с.
Чи любите ви грати? Не в бісер, а просто – проходити квести: вирішувати завдання, приглядаючись до непомітних дрібниць і вишукуючи підказки? Тоді вам сюди. Ця книжка може бути грою на кшталт «Створи родинне дерево» або «Пройдися окресленими маршрутами по Чернівцях, Кам’янцю, Львову, Коломиї, Парижу, Відню», або «Знайди фейк серед численних історичних фактів», або навіть «Відшукай помилку адресування в листі однієї з героїнь до Олени Пчілки». Є в романі ще одна гра, але нас у неї не пустять – грають лише герої. І ще одна – авторова.
Яка різниця?
Перший роман чернівчанина Максима Дупешка «Історія варта цілого яблуневого саду» (2017 р.) не був обійдений увагою ані критиків (довгий список Книги року ВВС-2017, рецензії), ані перекладачів (з 2021 р. «Історію…» читають румунською). Та з наступними публікаціями автор не поспішав. Роман «Біля карети під мертвим лисом» писав себе чотири роки. Окрім дуже незвичних на наших теренах розлогих назв, ці книги поєднує хіба що прізвище автора й видавництво. Романи принципово різні.
Насамперед ця відмінність стосується фірмових, як сподівалося, ліричних відступів – дуже цікавих синестезійних образів міста, природи, станів. Ось приклад з «Історії…»: «Знаходжу вільну галявину з виглядом на Чернівці й спостерігаю, як зупиняється час, як завмирає в долині місто, і тільки нестримні птахи нагадують, що це завмирання не повне, не остаточне, що насправді, хоч цього й не видно звисока, в його артеріях не зупиняється потік людей та машин. Коли цецинські пси перестають валувати, то чутно, як місто говорить. Усі його звуки зливаються у спільному звучанні, наче хтось натиснув на клавішу фортепіано й утримує педаль. Схоже на те, що Чернівці гудуть нотою "ре"».
Відмовився. У романі «Біля карети…» Дупешко стає ощадливішим і точнішим, його метафора хоче вцілити у кілька естетичних мішеней одночасно. «Ластівки розтинали рогівку неба…» – так починається опис галицького літа, і так нас готують до сюрреалістичного (омаж Сальвадору Далі) роздвоєння, навіть розтроєння художнього романного світу.
Автор романів «Історія варта цілого яблуневого саду» та «Біля карети під мертвим лисом».
Відмовляється також Дупешко бути «співцем одного міста»: «Історія…» – річ чернівецька, «Біля карети…» ж охоплює всю територію України і навіть вихоплюється за її межі у Відень і Париж. А ще різняться романи й тим, як автор поводиться з часовими площинами: «Історія…» є більш-менш лінійною оповіддю про долю чернівчанина Петра Бачинського від 30-их рр. ХХ ст. і аж до 20-их рр. ХХІ-го. Чіткі ж, як видається на перший погляд, хронологічні рамки роману «Біля карети…» є ніби відчиненою скринькою (навіть скринькою в скриньці), з якої автор принагідно-хаотично, як ми часом, старі листи, фотографії чи документи, вихоплює фрагменти доль восьми поколінь жінок одного роду. Якщо спробувати упорядкувати хронологічно цей позірний (бо насправді добре продуманий і вивірений) хаос, то ми будемо мати справу з Уляною, декілька тижнів з життя якої наратор стрімить для нас з 1835 року, Юлією з 1859, Анною з 1894, Єлизаветою з 1918, Марією з 1945, Ольгою з 1969, Яриною з 1989 й Ксенією з 2019. Так-так, майже як у Біблії – Уляна породила Юлію, Юлія – Анну …
Шевчук чи не Шевчук?
Усі вони жінки з одного аристократичного українського роду, усім їм свого часу сниться один і той же сон, у який приходить незнайомий оголений чоловік. Чи кивок це у бік спокусника всіх жінок роду з «Дому на горі» Валерія Шевчука?
Буквально – ні. Шевчуків «дженджурик» демонічний і доетичний, він прилітає птахом, щоб перетворитися на красеня-перелесника й зачати чергового сина. Щодо Дупешкового прибульця ми маємо доста суперечливі орієнтири: він «хоч би й диявол», але «нічого страшного не зробить», він чорноволосий, чорновусий, чорноокий, але «очі ці чорні не від нічної темряви, не від мороку кімнати, а чорні від чорноти своєї…». Еротична напруга у Дупешковому романі між жінками й прибульцем відсутня, попри оголеність і звичку останнього лягати до жінок під ковдру. Дітей (дочок) Дупешкові героїні родитимуть від чоловіків, яких зустрічатимуть кожна в своєму історичному часі. Чорноокий красень, попри всю свою неодноразово підкреслену маскулінність (волохаті ноги), залишає винятково вербальні послання. Еротики нема й не може бути там, де кровні зв’язки. Прибулець – шляхетний основоположник роду, побратим самого Григора Орлика. Він, Данило Люлька, як Гамлетів батько, являється, бо йому щось треба.
Але концептуально – так, обидва романи про вміння бачити. Та якщо герої Шевчука по-сковородинівськи вдивляються в речі, щоб побачити-осягнути ідеї, то Дупешко вдивлятися в речі пропонує читачеві. Шевчуковим героям добре, їхній модерністський стрункий світ ще вірить у можливість гармонії, спокою і любові.
Світ Дупешка – наше з вами сучасне буття – безкінечний хаос речей, подій, ідей, естетик, обривків снів, уламків доль, уривків мрій, галюцинацій і фантазій. Простим вдивлянням цей світ не осягнеш. Впорядкувати його можна лише одноразово-ситуативно – кинувши погляд навскіс. Тобто у випадку з «Біля карети…» маємо ми, друзі, справу з романом-анамотрозою – конструкцією, яка здається нам безглуздою, якщо дивитися на неї прямо, але коли ми змінюємо кут зору, вона набуває зрозумілих і впізнаваних обрисів.
Євангеліє від Марка Видиніва
Тепер зосередьмося на образі Марка Видиніва (саме таку форму родового відмінка я б обрала, а не ту, яка в книзі). Марко Видинів наш сучасник, це молодий (авторового віку) викладач історії Чернівецького університету, він один з тих реальних, не оніричних, романних чоловіків, яким судилося стати коханими наших героїнь і батьками їхніх дочок. Марко той, хто розгадає таємницю снів. Номінація ключових персонажів у Дупешковому світі ніколи не випадкова. Павло Бачинський з «Історії…» названий іменем апостола, який не входив у ближнє коло Ісуса, він спостерігач з дальнього. Бачинський – герой, який «бачить». Бачить і розповідає, але не діє і не рефлексує. «Бачити» і «видіти» – різні речі. Бо «видіти» це не лише «спостерігати», а й «відати», тобто «знати». Ім’я «Марко» також про це. Так, пам’ятаємо, звали одного з євангелістів – інтелектуала, який своє Євангеліє написав грецькою й проповідував у місті, де була найбільша бібліотека того часу – Александрії.
Уважне око інтелектуала Марка Видиніва допомагає нам уникнути спокуси інтерпретувати роман Дупешка як апеляцію до міфу. Мовляв, текст побудовано не за причинно-наслідковим принципом, а за принципом вічного повернення. Але ні. Повторення в романі Дупешка – оті сновидчі явлення оголеного чорнявця – не ідентичні, а отже це ніяке не повторення, а доповнення. Прибулець кожній жінці говорить інші слова, які Марко здогадується скласти в текст-послання (благу вість). Це той квест, до якого нас не допущено.
(Не)історичний роман
З цієї книжки можна було б зробити вісім історичних романів про вічно репресовувану й гнану українську аристократію (у ХХ столітті її естафету перебирає наша політична й інтелектуальна еліта), кожне покоління якої мусить починати все спочатку – усвідомлено сепаруватися від загарбника, створити середовище, сформулювати відповідні духові часу цінності, організувати відкрите протистояння, а потім і підпілля. Ось вам, приміром, цілком романтичний герой-розбійник з ХІХ століття, благородний, як лицар, справедливий і вродливий, як Лук’ян Кобилиця, освічений, як Андруховичеві шляхтичі-аріяни; ось історія про українських масонів; ось – про оточення гетьмана Павла Скоропадського; ось роман про УПА, а ось про фестиваль «Червона Рута» в Чернівцях.
Письменник Максим Дупешко.
Маючи невеликий обсяг, «Біля карети…» скидається на синопсис родинної саги. Але й тут автор опирається чіткій жанровій ідентифікації роману, бо працює з історичним матеріалом в особливий спосіб. Придивімося ближче, приміром, до очільника української шляхти кінця XVIII – початку ХІХ ст., поета й перекладача Василя Капніста, який зреалізовує в романі історичну фантазію про переговори з Наполеоном напередодні війни Франції з Росією. Мета переговорів – самостійність України. І Капніст, і факти про його самостійницькі переконання мають місце в наших підручниках з історії, як і те, що перемовини на цю тему Василь Капніст вів насправді не з французьким імператором, а з прусським міністром. А оскільки історичних імен і фактів у романі дуже багато, текст буквально зітканий з них, то читач мимоволі втягується у гру з параісторію, яка, втім, в альтернативну ніде не переростає.
Що маємо в сухому залишку? Роман, натякаючи на міфологічність, не зреалізовує її, натякаючи на історичність, свідомо її іґнорує. Це не психологічний роман – герої не виписані, у більшості випадків навіть трохи ходульні – схожі на типажі-амплуа з так званого грецького роману – Дівчина (юна красуня, яка зустрічає свого судженого), Лицар (він же подекуди й шляхетний Розбійник, який бореться за перемогу справедливості), Мудрець (він же Батько, який опікується своїми дітьми та їхнім майбутнім).
А ось що справді цікавить автора – то це речі, їхня текстура, інстальованість в той історичний час, з якого вони походять. Наратор може «забути» описати зовнішність Уляни з 1835-го, але класицистичне крісло, на якому вона сидить, її різенерівський столик-бюрко випише детально. Те саме стосується міських локацій, картин, гобеленів, одягу (скажете, нікуди не заглядаючи, що таке турнюр чи шамуа?). Кожен історичний пласт мерехтить речами, а ще людьми й подіями, які його маркують. Навіть більше: літературно досвідчені читачі зауважать, дуже при цьому втішившись, цікаві мовні стилізації відповідних розділів під романтизм, реалізм, сецесію, постмодернізм. Автор такий наполегливий і навіть нав’язливий у виписуванні деталей, аж провокує припущення того, що робить він це навмисно. Що це такий його (авторів) спосіб застерегти критиків від наївних прочитань роману. Іншими словами, уся ця навіть не колекція – звалище музейних експонатів, з його неуникним перемішуванням цінностей і непотребу, автентичних козацьких шабель і побитих міллю опудал лисів, мусить врешті-решт привернути уважний погляд і сформулювати запитання:
А про що, власне, роман, і чому він так називається?
Десь перед серединою тексту, у розділі, який відповідальний за жінку з епохи Fin de siècle Анну, читач спостереже збій романної програми. По-перше, це єдиний раз, коли героїня промовляє сама, а не через наратора, по-друге, вона розповідає історію. Не свою. Про якогось віденця пана Штауба, день якого – це втілення анекдотів про скрупульозних диваків. Пан Штауб – «наче годинник, виготовлений цюріхськими майстрами». Щовихідних цей пан читає гезету, їсть яблучний штрудель і рівно о 12.00 грає одну-єдину партію біль’ярду в «Грінстайдлі». Але в один із днів йому завадить це зробити «нахабний мадяр». Пан Штауб викличе сараку на дуель і застрелить його.
Ця історія є метафоричною щодо всього роману. І не лише тому, що «Штауб» з німецької «порох», той «порох-прах», з якого за Біблією ми вийшли та до якого повернемося. Чудове прізвище для будь-якого роману! Вся ота речовинність, з якої складається наше щоденне буття, – прочитані новини, з’їдений яблучний штрудель, зіграна партія в більярд тощо – нічого не варта без уважного структуруючого погляду. Цінність такого погляду неможливо переоцінити. Хто-хто, а пан Штауб це розуміє, він одноокий. Тільки так насправді виникає осмислена культурна тяглість і традиція на противагу некритично повторюваній фольклорній. Потребу бачити (видіти) – ось, що досліджує Дупешко своїм романом. Видіти як зауважувати невидиме, видіти так, як ті чутливі й чуттєві романні жінки, яким являється окрадений історією шляхетний предок, що мучиться в чистилищі вічного повторення. Видіти як виокремлювати важливе із величезного звалища фактів і фікцій, фейків і акцій. Бо істина тут, поруч, треба лише кинути погляд навскіс і зауважити її – Біля карети під мертвим лисом. Це наш шанс нарешті потрапити в історію, звільнившись від вічного повторення в безчассі.
Чи любите ви грати в бісер? Тоді вам сюди.
09.02.2022