Нещасливці (пост)радянського Макондо

Зауважити реальне, або Нещасливці (пост)радянського Макондо

 Драчковська Оксана. Основи гардеробу: роман /Оксана Драчковська. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2023. – 408 с.

Вона думає, що невагітна, але не спішить розповідати йому, він думає, що вона вагітна, і кличе заміж тільки з цієї причини. Помиляються обоє, у висліді аборт і дві зламані долі. Драма?

Або так: бідна дівчина знаходить багатія. Багатій запідозрює в ній мисливицю за грошима. Молоді люди втрачають дитину й розходяться. Соціально-побутовий роман?

Або так: травмована бідністю дівчина одержима страхом повторити долю батьків. Її тригерять будь-які ситуації, пов’язані з соціальною нерівністю, аж до спалахів агресії. Вона живе з мажором – що логічно. Вона не може винести уявної зустрічі їхніх навіть не батьків, а матерів – бідної сільської жінки, що виживає натуральним господарством, і багатої, в шубі й діамантах. Вона любить зиму. Він травмований холодною матір’ю, марно прагне її уваги та любові. Вирісши, знаходить собі таку ж холодну й відсторонену від реальності. Його тригерить, коли про нього забувають чи його не враховують. Канон – кожен садист знайде свого мазохіста. Дика сцена, під час якої вони говорять не про реальне, а кожен своїм страхом. Аборт. Страшна кровотеча, від якої він (не вона) так і не оговтається. Психологічний трилер?

Ця лінія роману Оксани Драчковської «Основи гардеробу» розгортається у двох оповіданнях «Біла шубка з кролика» й «Червоні колготи». У красивій зовні, але страшенно «гримлячій», бо неякісно вичиненій  шубі ходить вона. Червоні колготи, як знак абортової кровотечі, переслідують його.

Таких історій в «Основах гардеробу» без перебільшення – безліч. Деякі з них припиняться ще до початку розповідання: скажімо, журналістка Оксана авторці потрібна, здається, лише для того, щоб вона, помішуючи щось у великій чавунній каструлі, сказала свою єдину в романі фразу: «Та це вже град, мабуть».  На деякі історії нам тільки натякнуть – шеф-кухарка популярного ресторану не розмовляє зі своєю невісткою, чотирирічна Настя не називає свою дев’ятнадцятирічну маму мамою, молодий мільйонер зраджує дружину… Деякі оповіді намітять – безіменний ґвалтівник, який конче хоче, щоб і жертві було добре, чотирнадцятирічна вагітна, яка наполягає, щоб дитину залишили, викладач, який вирішує одружитися з розрахунку на успішну кар’єру...

Українська письменниця Оксана Драчковська. 

Одинадцять же історій читач зможе простежити до якогось принаймні проміжного фіналу. Саме вони (ці історії) й складають «Основи гардеробу»  – «Картата спідниця у складку», «Блакитний купальник», «Жовта плетена шапка», «Чорна сукня»… Такі собі народні оповідання про страждання здебільшого жінок, хоча й чоловіків, здебільшого молодих, утім є і літні. 

Народними оповіданнями нашу літературу, починаючи з Марка Вовчка, не здивуєш. До речі, в першому виданні «Народних оповідань» історій теж було одинадцять. Але варто придивитися до того, що у випадку з «Основами гардеробу» робить усі ці історії романом.

По-перше – локус.  Майже усі історії відбуваються в невеликому місті, де палімпсестно співіснують старі австрійські будинки з пізнішими шарами румунської та нашаруваннями радянської і сучасної архітектур. Соковиті описи міських локацій, цвинтаря та передмість удаються Драчковській і натякають усім зацікавленим, що це рідне місто авторки – Чернівці.   

Але з часом не так легко. З одного боку – міліція вже поліція, тобто йдеться про сучасність після 2015-го. З іншого – юна персонажка порівнює молодого лікаря з Джорджем Клуні, підморгуючи нам, бо «на кого ж іще?» він може бути схожим. Несвідомий анахронізм чи навмисний прийом? Одразу скажу, що це не єдиний приклад, уважний читач таких анахронізмів знайде чимало. Можете собі уявити, щоб у романі про сучасність нічого про соцмережі, нічого про війну? Численні персонажі, живучи в реальних атрибутах сьогодення, існують ніби в якомусь позачассі – сірому, хворобливому й безпросвітному в своєму русі по колах ніколи не лікованих дитячих травм.

Ось зациклена на собі й позбавлена емпатії Нюся в красивій зовні, але неякісній білій шубці з кролика, вона ніяк не може означити себе на шкалі «багатство-бідність», бо не мати зимового взуття і мати, завдяки своїй невсипущості, найкращу освіту – це вже багатство, чи ще бідність? Ось травмована самотньою матір’ю-п’яницею Аліна в інфантильній картатій спідниці у складку, розчахнута між маминою булімією і своєю анорексією, між прагненням до умовно праведного (я з ідеальним Назаром, двома діточками й собакою в гостях у ідеальної свекрухи) й хіттю до умовно грішного (я в ліжку з мачо Антоном, у якого «Рендж Ровер»). Ось дочка алкоголіка Марина, яка утримує родину, виходить заміж за алкоголіка, щоб утримувати його, народжує дочку, щоб утримувати її і свою онуку, яку та народить в чотирнадцять. Або журналістка Марія – маючи один прекрасний спогад з дитинства (гості й щедрі подарунки), вона компульсивно намагається його повторити знову й знову і не помічає очевидного – її життя наближається до катастрофи.

Усі персонажі мов застиглі в бурштині комахи – не можуть вирватися із власних травм, страхів, не здатні упорядкувати голоси в голові. Формально вони цілком могли би презентувати й наші дев’яності, й двотисячні, й 20-ті роки ХХІ століття.  Враження, що живуть вони навіть не в міфі, а в його друзці – страшній казці. Пострадянське покоління – занурене в свої фантомні болі аж так, що не зауважує реальності. Хіба що вона (реальність) дошкульно-тематично нагадує про себе радянськими ж симптомами – злими вахтерками, хамовитим персоналом, несправними рейсовими автобусами, жалюгідними санаторіями, убогими лікарнями…

А ще аборт, інцест, мезальянс, зґвалтування, психічна хвороба, зрада кохання, самозрада. А ще хвороби. Хворі усі, не лише люди, а й коти, пси і навіть вазони. Але ніхто не помирає. Роман починається з не зауваженої навіть докторкою медицини вагітності й закінчується народженням дитини з вадами розвитку. Усі персонажі – це кілька поколінь так чи інакше пов’язаних між собою людей. Усі ж мешканці одного міста: хтось у когось винаймає квартиру, хтось комусь родич, однокласник-однокурсник, співробітник, знайомий, товариш, коханець. У маленьких містах завжди так. А ще у третьому оповіданні починається дощ, який ніде в романі не закінчується. Упізнали?

Так, роман апелює до двох книг, і перша з них «Сто років самотності» Маркеса. Очевидно, журналістка Оксана, яка з’являється лише раз, щоб помішуючи щось у великій чавунній каструлі, сказати свою єдину в романі фразу: «Та це вже град, мабуть», говорить її не просто так. Авторка роману Оксана Драчковська – журналістка і, схоже, вона, як старі майстри на своїх картинах, залишає автограф у важливому місці.

Оксана Драчковська, авторка роману  «Основи гардеробу».

Спільною рисою усіх, за єдиним винятком, персонажів роману є справді якась неприкаяна самотність. Гіпнотична й моторошна картина – текст аж захлинається персонажами, але вони ніби ковзають один повз одного, автоматично, як роботи, відіграючи задані алгоритми. Ці люди існують, але не живуть, бо для життя потрібно зауважити себе, зауважити Іншого, зустрітися з Іншим, зауважити реальність. Є такі, що намагаються.

Усі історії розповідаються нам невласне прямою мовою – «вона почувалася», «він хотів». Окрім чотирьох. Монолог від першої особи чуємо від того мажора Андрія. Він сліпне. І сліпота, як колись Едипові, допомагає хлопцю побачити більше – повернути погляд всередину й зауважити себе. Так, Андрій нещасний, але вже живий, бо його болить теперішнє, а не минуле.

 Не бачить себе (першокласна лікарка не розпізнає симптоми власного захворювання!), але зауважує існування Іншого Галина Сергіївна з «Блакитних «варених» джинсів». Жінка піклується про дівчину з синдромом Дауна. Не розуміє її, але піклується.

Зустрітися з Іншим вдається Світлані Іванівні з «Блакитного купальника». Приїхавши до санаторію, жінка з’ясовує, що забула вдома улюблену книжку, з якою нерозлучна – так, це  «Сто років самотності». Жінка шукає книжку в бібліотеці, але несподівано знаходить Співрозмовницю. Єдиний на весь багатосторінковий роман акт справжнього спілкування. Цей акт робить непотрібним ворожіння на Маркесовій книзі. Спілкування народжує особистість, здатну самостійно виразити себе словами, ми почуємо її в «Чорній сукні».

Четвертий голос лунає з оповідання «Сині плетені рукавички». Припускаю, знаючи авторку особисто, що це оповідання значною мірою автобіографічне. Епізод за епізодом безіменна оповідачка звіряє читачам свій досвід народження дитини з вадами розвитку. Це дуже болючий і відвертий текст. Текст, у якому не просто зауважується реальність, а реальність обрушується, й героїня опиняється в епіцентрі не фантомного, а реального болю з усіма його натуралістичними подробицями й примусово пришвидшеним до кількох годин запереченням-злістю-торгом-депресією-прийняттям. Такий досвід вилучає зі страшної казки «Ста років самотності» й переселяє до реальності, у якій катастрофа уже сталася, і життя відбуватиметься з урахуванням цієї незмінної істини. Так, друга книжка, яка згадується в романі – «Нестерпна легкість буття» Кундери.

В «Основах гардеробу» є ще один голос. Але лунає він не із застиглого бурштину пострадянського Макондо чи розрідженого до нестерпності кундерівського посткатастрофічного буття, а з реального чернівецького старого цвинтаря. Говорить Марія, у неї синдром Дауна. Саме вона вербалізує найголовніші для роману істини: що «…більшість людей не дивляться», бо їм «не цікавий світ. Не цікаві інші люди. Вони або занурені в себе, або просто порожні, без думок і почуттів, з якимось мінімальним набором потреб та імпульсів. Автоматично рухаються, автоматично живуть…», що люди в «холоді відчаю», що у них «змерзлі й закоцюблені душі».

А ще Марія каже, що одяг – це «паковання не для тіла, а для душі та енергії». «Основи гардеробу» саме про це. Написаний в дусі «нової речевості», роман запрошує нас бачити речі, не наділяючи їх особливим змістом, не перетворюючи в метафору. Тобто можна шукати при бажанні якусь символічність у блакитному купальнику, «варених» джинсах, чорній сукні, синіх плетених рукавичках, комплекті білизни з синього бавовняного трикотажу, а можна не шукати, просто фіксуючи атрибути реальності.

Отже  «Основи гардеробу» – цікава розмова про те, що речевість (одяг, взуття, їжа) і речовинність (текстури, присмаки, запахи, консистенції, інтонації) важливі. Вони врешті–решт перша ознака того, що ми реальні.

Або так: ви можете читати цей роман як спробу рефлексії про заблукане в часі (пост)радянське покоління – хворобливе й неприкаяне.

Або так: роман про марні спроби зауважити реальність. Егоїзм особистого болю не долає ніхто з персонажів. Війни вони не бачать.