Останніми днями роїться від різноманітних російських прогнозів мілітарного характеру, що загалом зводяться до гіпотетичних розрахунків поразки України у військовому зіткненні з російською армією і державою. І йдеться тут не про відверті шапкозакидацькі страшилки кремлівської пропаганди з «ядерним попелом» і вологими мріями про знищення осоружного політичного «проєкту Україна», а про стриманіші, тверезіші – якщо у випадку з нашим сусідом узагалі може йтися про тверезість – російські ж оцінки, в яких ці маґістральні страшилки ставляться під сумнів. Іноді це схоже на діялог двох півкуль хворого мозку, перша з яких належить одній вежі Кремля, а друга – сусідній вежі того ж таки Кремля. Оця друга вежа, тобто півкуля, в уявній структурі свідомости російського політичного режиму імітує демократичну систему «стримувань і противаг», точніше, її медійну складову, справляючи враження неоднорідности, поліфонії і навіть інакодумства в російському таборі.
Зрештою, цю імітацію ґорбачовських «плюралізму та гласности» в умовах путінізму досить переконливо препарував британський журналіст Пітер Померанцев у книжці «Нічого правдивого й усе можливо», довівши на конкретних прикладах потьомкінський характер російської віртуально-медійної демократії, її штучність і цілковиту керованість. Гранична облудність цієї майстерної імітації свободи слова неодноразово знаходила підтвердження протягом восьми років російсько-української війни, цієї найдовшої спецоперації кремлівського вождя.
Часто доводилося натрапляти на численних «симпатиків України» або з числа колишніх радників Путіна на кшталт Ілларіонова, або російських військових експертів на кшталт Фельґенґауера, або російських політологів на кшталт Соловєя. Зазвичай активізуються вони в періоди загострень, з якогось дива прекраснодушно попереджаючи нас про можливі наступи й віртуальні загрози. І якби хтось зібрав усі їхні попередження в антологію, де кожен їхній «прогноз» за вісім років на тему «нападьот-нєнападьот» корелювався б із реальними фактами, перед нами відкрилася б відповідна вартість їхньої прекраснодушности, а відтак і безголовість наших медій, які весь цей час не соромляться запрошувати, цитувати і пускати у прямі етери через Skype цих авґурів путінської уяви й аналітиків імперської шизофазії найбільшого історіографа сучасности.
Але ми любимо ходити по граблях. Останні дні перед неминучим наближенням катастрофи знову примусили нас прислухатися до різних голосів і відчитувати в різних повідомленнях «звідти» знаки та символи, в яких кортить відшукати і надію, і розраду, і навіть сподівання на мир. А отже, знову і знов потрапляти в ту саму пастку ілюзії, що там теж живуть люди, які мають почуття, які народжують дітей, які планують майбутнє, з якими, зрештою, можна про щось домовитися не лише на умовах нашої повної капітуляції і нашого неіснування. Невиправдана розкіш, нечувана наївність. Нічого такого, що свідчило би про якісь «зміни віх» перед лицем цієї тотальної катастрофи, просто не існує. І зовсім не тому, що там живуть інші істоти. Ні, просто вони промовляють до світу з моральної прірви, до якої їх довело «українське питання» і їхня несумісність із фактом існування України. В усьому ж іншому вони – такі самі люди, як і ми.
Думаю, про те, до якої міри вони самознелюднюються, свідчать аж ніяк не їхні погрози силою і цілковитим знищенням нашої країни, що лунають з умовної першої вежі Кремля. Все це прогнозовано і звично, бо вкладається в тривалу історичну традицію. Набагато прикметніший саме цей «поміркований», «антивоєнний» наратив, який останніми днями ні сіло ні впало почали транслювати з отої другої вежі Кремля. Певна річ, уся ця антивоєнна риторика впливає на перебіг подій десь так само, як букмекерська контора впливає на реальний перебіг футбольного турніру.
«Независимая газета» у своєму військовому додатку від 3 лютого оприлюднила статтю Міхаіла Ходорьонка – колишнього полковника генштабу РФ – під назвою «Прогнозы кровожадных политологов. О восторженных ястребах и торопливых кукушках», де в кожному пункті підважується намальований першою вежею тріумфальний удар російського війська і стверджується думка, що жодного бліцкриґу проти України не вийде. Не певен, чого в цьому скепсисі військового більше – реального побоювання відсічі України (а отже, й супутніх втрат для російської держави) чи недовіри до власної армії, яку він точно добре знає зсередини і з власного досвіду. Зрештою, його критичний погляд може бути почасти реалістичним, а почасти умоглядним. Але всю суть цього пінґпонґу між їхніми політичними «яструбами» і «голубами війни» проявлено в одній з останніх фраз: «Вооруженный конфликт с Украиной в настоящее время в корне не отвечает национальным интересам России».
Смисловий ключ, що сигналізує про імперську єдність росіян і обох веж Кремля в їхньому бажанні покарати або знищити Україну, проявлено тут у словосполученні «в настоящее время» і жодним чином не знімає жодної напруги, не свідчить про «зміну віх» і не є симптомом витвереження чи морального одужання. «В настоящее время» їм невигідно. У 2014 році було вигідно, у 2024 чи 2030 році знову може бути вигідно, а нині, у 2022 році – чомусь ні. Доброї Росії для українців не існує. З цим треба нарешті навчитися жити.
07.02.2022